7. Сватання і заручини
Андрій Чайковський
Була вже пізня осінь. Робота в полі давно покінчена. Тепер молотили хліб на токах.
Одного дня приїхало у Чепелів хутір кільканадцять запорожців, а між ними обидва Жмайли. Марко випередив усіх і почвалував до хутора, як лиш йому показали, де він лежить.
Перше його слово було за Петра. Марко горів з нетерплячки, чи живий його побратим. Петро вибіг миттю з хати, бо Марка пізнав по голосу. Марко зрадів, побачивши його живим та здоровим. Обнялись кріпко та нічого не було чути, лише: «Брате мій, побратиме, любий, єдиний».
Маруся вийшла з хати теж. Вона дуже зацікавилась, з ким Петро так сердечно вітається.
– Дивись, Марку, це моя люба дівчина, моя Маруся єдина.
Марко зняв шапку і став вітатись. Він так задивився на дівчину, що забув язика в роті і не знав, що казати.
– Здоровий будь, козаче, – говорила Маруся кланяючись, – вітай у нас, та будь милим гостем.
– Здорова будь, панночко, та спасибі за щирий привіт.
За хвилю причвалувала решта гостей, аж земля задудоніла. Сотник вийшов на поріг і вітав гостей, просячи в хату. Сотникові козаки забрали від гостей коні і повели в стайню. Гості пішли гуртом у хату. Тут привітала їх сотничиха і зараз поставила на столі пляшку та що бог дав. Сотник був добре знайомий з усіма, а особливо з старим Жмайлом. Гості позасідали в світлиці, а Чепель ходив поміж них з пляшкою і чаркою та частував чергою. Зачалася весела дружня гутірка. Запорожці були голодні і змітали все, що сотничиха з дівчатами на стіл ставляла, не даючи себе дуже просити. А Марко Жмайло і за їжу забув, так дуже Петром утішився. А від Марусі то й очей не зводив.
– Чи ти, Петре, може, вже і одружився?
– Куди пак? Ще ні сватання, ні заручин не було. Ми лише так між собою змовились, а батьки про те добре знають і з тим согласні.
– Гм… а ми тобі це трохи припинимо…
– А це як?
– Нас кошовий батько за тобою прислав. Якесь дуже пильне діло. Треба тобі не гаючись на Січ вертатися. Я й не догадувався, що таким ділом тобі півперек стану, та, бачиш, приказ старшини святий, і треба слухатися. Впрочім, не був би я приїхав по тебе, то другі без мене були б те саме зробили. Петрові було невлад. Але не сказав нічого. Може, сотник зі старим Жмайлом що на те порадять.
Петро викликав сатрого Жмайла на бік і розповів свою турботу.
– Ну що ж? Чого тут журитися? На весілля, певно, часу вже не буде. Але сватання та заручини можна відбути зараз. Тебе посилає кошовий з якимсь ділом у Київ. По що, то ми цього не знаємо. Віку там вікувати не будеш, а все ж то велика для тебе честь, що тебе на те вибрав, а не кого другого. Це ж не в Крим, а ні в Польщу. Заручена дівчина підожде, а тоді і весілля відгуляємо. Як це все зробити, то ми з Чепелем обміркуємо.
– А чи мені так непремінно треба їхати? А коли б я ще нездужав.
– Але ти, славити бога, здужаєш, а ми перед старшиною брехати не будемо, бо бачимо тебе здоровим.
Маруся, як почула, що треба їм розлучитися, поблідла, мов полотно. Вона лиш руками сплеснула:
– Так ти мене покидаєш, Петре?
– Не говори так, моя ластівочко. Коли б я тебе покинув, то мене покинув би бог. Я ще нині до тебе старостів шлю, а завтра заручимося. Позавтра мені від’їздити треба. Можна зараз і звінчатись, бо піп в селі є, та пан сот-пик на це не пристане, бо обіцяв собі половину січового товариства на весілля запросити. Тому-то весілля треба трохи відкласти. Я їхати мушу, бо запропастив би мою козацьку славу. Приказ кошового святий, і перечитися годі. Мене посилає кошовий з якимсь ділом у Київ. Сам я не знаю, що воно таке.
Старий Жмайло радився з Чепелем. Жмайло радив, щоб таки зараз відгуляти весілля, та Чепель стояв при своїм, що весілля його одиначки буде славне, і пан кошовий, певно, на весілля приїде.
Петро попросив двох старших запорожців на сватів. Просив зразу до цього старого Жмайла, та той відказався такою речею:
– А хто ж тобі за батька буде, коли б я був сватом? Я тобі найближчий.
Як вже все було змовлене, прийшли свати з Петром у хату.
– Здорові були, пане сотнику, ось ми, подорожні люде, в хату твою прийшли та у гості просимось, а ось гостинця тобі принесли.
Один староста вийняв бохонець хліба з-під пахи, поцілував його і передав сотникові. Сотник відібрав хліб, поцілував теж і поклав на столі.
– Будьте гостями, сідати просимо, та скажіть, за чим ни до мене з далекої сторони прийшли?
– Та то ми чули, що у вас гарна дівчина є, а у нас парубок теж неабиякий, та, може би, пан біг допоміг їх в купу звести.
– Е-є, люде добрі, у мене дівчина ще молода…
А на те сотничиха:
– Вона ще не нагулялася, ще й рушників не має.
– Як нема рушників, то своїх дамо, у нас цього добра доволі.
Сотник каже:
– Як воно з чужими рушниками заміж виходити?
Маруся, що стояла в світлиці коло печі, вибігла прожогом до сіней, а Петро за нею.
– У нас молодець неабиякий, – говорив перший староста, – козак, лицар. У поході вславився, з лука по-мистецьки стріляє, та ворога б’є. Далеко він зайде, а то і кошовим буде. Такого молодого то й шукати.
Сотник каже:
– Не знаю, чи дівчина согласна, а коли так, то боже благослови і поможи.
Другий староста відчинив двері і прикликав Марусю. Вона прийшла і стала біля печі. Прийшов і Петро і став біля порога.
– Що ж, Марусю? Согласна ти за цього козака вийти заміж чи ні?
Маруся, колупаючи пічку, каже:
– Я согласна, коли б лише батько-мати віддали.
– І що ж, батьку, і ти, паніматко, – питає старший староста, – чи віддасте, чи нехай ще підросте?
– Благослови боже в добрий час! – заговорили обоє.
Старости повставали з лави і ладились відходити, та сотник їх задержав:
– Підождіть, я гостинця дам. – Узяв хліб зі стола, поцілував і передав старостам.
– Та коли вже хлібом обмінялись, то слід нам і випити по чарці.
Маруся була Петрові засватана.
На другий день відбулися заручини. Сотник запросив ще і знатних гостей з села. Між ними прийшов і місцевий піп, бо Петро хотів, щоб їх піп поблагословив.
Тепер прийшов Петро в хату з дружбою Марком і з батьком, якого йому заступав старий Жмайло.
Петро, ввійшовши в хату, вклонився тричі і поцілував сотника і сотничиху в руку. Зараз посідали гості за стіл, а сотник їх угощав. Петро з Марком посідали на покуті. Тоді старий Жмайло узяв чарку і каже:
– Будьмо здорові, пошли боже молодим щастя!
Петро з Марусею поклонилися.
По чарці та по закусці устав піп, надів ризи і став голосно відмовляти молитву. Опісля молода стала роздавати дарунки, зачинаючи від Петра, котрому прип’яла до боку шовкову хустку і вклонилася йому. Петро відклонився і сказав:
– Спасибі!
Маруся перев’язала потім старого Жмайла хусткою, а опісля роздавала між гостей дарунки, нікого не минаючи.
На тім заручини скінчилися. Та ось в сінях заграла троїста музика, котру сотник прикликав з села.
Розпочались танці. У першій парі пішов Петро з Марусею. На них дивились усі. Марко пішов з Горпиною. Козаки пішли за їх приміром і гуляли так, як запорожці вміли гуляти, аж хата дрижала. Гуляли до білого дня. Сотничиха з дівчатами та молодицями приносили різні страви та припрошували:
– Підождіть, панове товариство, це нічого. Ви побачите, яке у мене весілля буде. Для моєї одиначки я нічого не пожалію…
Прогуляли до рана, і гості стали розходитися. Запорожці стали ладитись в дорогу.
Сотник вважав відтепер Петра своїм зятем і виправляв його на Січ, мов рідного сина. Вибрав для нього гарну козацьку одежу, другу – на свято і будень. Подарував багато золотом та сріблом ковану збрую і найкращого коня зі своєї стайні з цілим убором. Крім того, всунув у кишеню гаманець з червінцями на всяку потребу. Бо Петро мав їхати в Київ від січового товариства і повинен там достойно виступити, а не як який худопахолок. Петра привезли на хутір, мов старця в подертій одежі. Він не мав у чім на Січі показатися, а не то у Києві.
Жіноцтво подбало про білизну, і Петро мав чим навантажити свій клунок.
За той увесь час Петро пересидів з Марусею на солодкій розмові.
Коні стояли вже осідлані. Старий Жмайло ввійшов у хату:
– Петре, нам пора їхать.
Петро вклонився батькам:
– Благословіть, ріднесенькі, в щасливу дорогу!
– Боже тебе благослови, сину! Хай тебе свята Покрова береже у всякій пригоді.
Сотничиха плакала нишком, а Маруся стояла бліда, мов полотно.
– Здорова будь, моя єдина подруго, – сказав Петро, обняв її та поцілував. – Дожидай в щасливу годину. Я не довго забарюся і на крилах прилечу до тебе, моя ясочко.
Він цілувався відтак з усіма чергою. Горпина теж отирала сльози. Сотничиха обняла Петра, мов сина, цілувала і хрестила.
– Здорові будьте усі та згадайте мене добрим словом.
Петро вийшов і скочив на коня.
– Щаслива дорога!
Товариство виїхало за ворота, переїхало село і подалось у степ. Вже проїхали шмат дороги, як за ними почувся тупіт чвалуючого коня і жіночий голосок:
– Пугу! Пугу!
Всі оглянулися. То була Маруся. Вона гнала щосили на своєму буланому конику. На голову наділа козацьку шапку і подобала на молодого козака. Ніхто зразу не пізнав би, що це дівчина.
Петром перейшла люба дрож. Козаки вітали Марусю шапками:
– Ось козацька дитина, козир-дівчина.
Петро пристанув і тепер їхав побіч Марусі позаду.
– Не могла я здержатися, щоб ще раз не попрощатись з тобою, мій дорогий Петрусю, та не обмінятись з тобою ще раз щирим словом. Коли б не те, що на Січі не можна жінкам жити, я все покинула б і поїхала з тобою не тільки у Січ, але всюди: і в Київ, і на край світу.
– Годі, моя люба дівчино. Мені самому треба їхати, а тобі ніде не буде так добре і безпечно, як у рідного батька і матері. Я мушу слухати старшини, та повір мені, що наша розлука не буде довга. Як йно справлю це, якесь незвісне мені діло, то зараз прилечу до тебе, а тоді вже не розлучимося. Для тебе, моя голубко, то я і слави відкажусь. Моїм цілим щастям ти одна. Ти для мене будеш усім на світі.
– Я цього не хочу, Петре, щоб ти задля мене зрікався козацької слави. Вона й на мене, твою дружину, впаде. Не буду тобі ставати на дорозі до слави. Тоді люде будуть мені завидувати і кожний скаже: дивіть, це жінка Петра Сагайдачного. Я цим ні раз не турбуюся, що ми розлучаємось, бо поки що ти в похід не йдеш, і нічого тобі не станеться, а хоч би і похід, то я випрошу собі моїми молитвами у бога небесного, що мого любого, єдиного Петра берегтиме у всякій пригоді.
– Я дуже радію, що у моєї єдиної попри доброту ще й такий великий розумець є. Добре, моя Марусечко. Я так хочу жити, хочу бути славним, щоб ніколи ні ти, ні твій козацький рід не мав причини соромитись, щоб ніхто не міг сказати, що сотник Чепель видав доньку за якогось пройдисвіта, ледащо. Того ти будь певна, моя люба Марусю.
– А оце прийми від мене, мій Петруню, на спогад. Оце хрестик із Києва, з Печерської лаври. Я його дістала від мого хрещеного батька. Це для мене дуже дорога річ, але для мого Петруся немає нічого у мене надто дорогого.
Вона розіп’яла жупан і відв’язала з шиї маленький золотий хрестик на дрібному золотому ланцюжку.
Петро поцілував його і завісив собі на шию.
– Спасибі, моя люба!
– Коли його доторкнешся, на мене згадай, а коли до нього помолишся, то ця молитва вирятує тебе з всякої пригоди, то з твоєю молитвою піде враз і моя молитва до господа небесного. Та перекажи до мене інколи хоч словечко, коли б з нашими людьми стрінувся.
– Марусе моя, яка це шкода, що ти письма не знаєш. Ти би до мене листа написала, а я до тебе, хоч би окремим післанцем прийшлось його переслати.
– А я про те й не думала, а то б я була таки випросила у матінки згоду на моє вчення. Тепер пропало.
– Чому пропало? Коли заживемо разом, то я таки навчу тебе письма.
Маруся засміялася:
– Нащо мені тоді письма, як ми разом житимемо? Ти мені і далі розказувати будеш, що у книжках написано, а цього буде мені досить.
– Моя дівчино люба! Солодко мені з тобою розмовляти, та тобі вертатися пора, ти задалеко у степ поїхала, та від хутора відстала. Дивись, мої товариші вже далеко, далі то з очей їх втрачу, а сам я дороги не знаю…
Маруся під’їхала до Петрового коня і обняла його за шию. Він обняв її, мов перце, і посадив наперед себе на сідло. Маруся забула про божий світ і випустила поводи з руки. Її коник відбіг і став по степу гуляти.
– Він втече, а ти хіба пішки до хутора йтимеш, – говорив стурбовано Петро, – ще тобі яка пригода трапиться…
Маруся обняла його кріпко, поцілувала і з коня зсунулася на землю..
– Ось зараз побачиш, що не піду пішки.
Вона свиснула в пальці. Її буланий, що гуляв з піднесеним вгору хвостом і наїженою гривою, на той свист став, заіржав весело і прибіг до Марусі, мов пес до свого пана.
Маруся попестила його, погладила, дала кусок медівника. Відтак скочила на сідло, поправилась і каже:
– Я Чепелева донька, пригоди не боюсь. Ось бачиш? – Вона витягла з кишені малий гарний пістоль. – Бачиш, Петре, це дерево? Пам’ятай, що воно було свідком нашого прощання.
На цьому місці стояла самітна груша. З тим словом вона завернула коня і погнала вихором до хутора. Проїхала шмат дороги, як їй назустріч над’їхав старий Онисько:
– Е, Марусечко моя, коли хоч трохи ти любиш старого Ониська, так ощади мені турботи і не заганяйся далеко у степ. Мені ніколи з ума не сходить той рудий диявол Срулько. Моя душа прочуває, що він десь тут недалеко крутиться і на тебе чатує.
– А я про нього давно забула. Де ж би він посмів. Він добре знає, що у батенька жартів нема, а наші козаки, коли б його зловили, так непримінно повісили б.
– Стереженого бог береже. – Вони вертали тепер разом.
Петро дивився довго за Марусею. Він стояв все ще під старою розлогою грушею:
– Чудо-дівчина. Щасливо спрямував господь мої кроки у цю блаженну сторону. Хай буде його ім’я благословенне.
Петро потиснув коня і погнав за своїми.
На нього ждав Марко:
– Знаєш, Петре, як воно добре сталося, що тоді Жук не пустив мене з тобою у Чепелів хутір…
– А це чому?
– Ця твоя Маруся причарувала би мене, а тоді ми з побратимів стали би до себе найзавзятішпми ворогами.
– І ти би таке зробив?
– Задля такої дівчини то можна душу запропастити, не то побратимство. Я так хотів чимшвидше з хутора поїхати…
– Говориш як дітвак, стидайся!
– Серця не навчити…
– Та що ти такі нісенітниці верзеш? Тобі хіба заздрю, що крім тебе, мене хтось полюбив?
– Як ти, Петре, одружишся, то я не буду часто у тебе гостювати, я боюся.
– Знаєш, що я тобі пораджу? Ти пошукай собі яку гарну дівчину теж, влюбися, та й спокій буде. На нашій Україні гарних дівчат – мов макового цвіту.
– А ти хіба не знаєш тої поговірки, як батько синові радив женитися, та що син йому відповів?
– Не знаю, а може, не пам’ятаю…
– Отож слухай, як син батькові відповів: «Не штука, що тато з мамою оженився, а я з ким оженюсь?»
– Годі, казка чи приказка гарна, та ми говорім про що друге. Чи ти справді не знаєш, за чим мене кошовий у Київ посилає?
– Ніхто, ні я, ні дядько Жмайло, ні отаман Жук цього не знає. Ти маєш поїхати у Печерську лавру, а там тобі вже все скажуть. Може, і кошовий цього не знає.
До нього під’їхав старий Жмайло:
– Ей-бо ти, Петре, вибирати знаєш! Таку вибрав кралю, що кращої, либонь, на всій Україні немає. Я хоч і старий, а не можу з неї очей звести.
Обидва стали сміятися, а старий каже:
– Коли б мені так яких сорок літ з моїх плечей зняти, то далебі, я би тобі її відбив…
– Не говоріть такого, стрию, – каже Марко, – бо далебі Петро з вами на шаблі піде. Він страх заздрісний за свою кралю, от трохи що побратимства задля неї не зірвали…
– Марку! Та чого ти таке говориш? Чого ви до мене та й до моєї дівчини присікалися? От земляки! Господи!..
Марко став сміятися, а старий каже:
– Не бери собі цього, козаче, так дуже до серця. Не повадить тебе трішечки подратувати, а з цього ти бачиш, що вибрав дружину, як не можна кращої. Боже тобі благослови!
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 221 – 229.