5. Петро і Маруся Чепелівна
Андрій Чайковський
Чепелева ватага мусила їхати поволі, бо везла багато ранених. Петра цілу дорогу заливали водою, рознімаю йому зуби ложкою.
Приїхали на хутір аж третього дня з полудня. Як ватага наблизилася, настав у цілому селі великий рух. Усе село вийшло назустріч. Питання перехрещувалися. Не одна мати заплакала за сином, не одній дівчині защеміло серце за милим, за братом, а старі батьки та сиві діди лише хрестилися та головами хитали. Вони вже привикли до того, бо не одну втрату доводилось їм на своєму житті переболіти. Така вже козацька доля, що не знаєш ні дня, ні години, коли треба все покинути та передчасно покласти буйну козацьку голову в сиру могилу.
А ті, що стрічали живих та здорових, раділи і повітанням не було кінця.
Ранених порозвозили по хатах. Петра повезли до сотникового хутора.
Сотник звітався з жінкою та дочкою Марусею. Вона обняла батька за шию і сердечно раділа, що любий батенько вернув з походу живий та здоровий.
– Годі-бо, моя зозулько, бо ще мене задушиш. Татари не вбили, а ти мені своїми пестощами віку вкоротиш. От ти краще подбай про цього бідного раненого та поклич сюди негайно пасічника, старого Ониська, щоб йому рану перев’язав…
– А хто це такий, тату?
– От цікава! Козак, та й годі, а до того ще самий славний, а тепер наш гість. Я гадаю, що між вами швидше вилежиться з рани, як на Січі. Ти, Марусю, перенесешся з своєї кімнатки у світлицю, а ми там покладемо недужого. Йому треба великого супокою.
– Коли б хоч не вмер, – каже налякана Маруся. – Мені б було дуже його жаль.
– Коли досі не вмер, то, може, й подужає, а це все в божій руці.
Прийшов з пасіки Онисько, старий дідок, з лисою головою, босий, лише в штанах, сподом мотузками підв’язаних, і в сорочці. Він уходив на цілу околицю за доброго знахара. Славно він знав складати поламані кості і лічив усякі недуги зіллям.
Онисько оглянув хворого, казав його обережно покласти на кобеняк і так його понесли у Маруснну світличку. Петро лежав, мов неживий, з заплющеними очима. Лице було бліде, мов полотно. Як його несли, то Маруся піддержувала руками його голову.
Поклали його на Марусину постелю. Онисько казав принести теплої води, роздягнув його і став розвивати Рани. Крім рани на голові, було ще одне ребро зломане і кілька великих синців на тілі.
Онисько понаганяв усіх з хати, щоб йому не заважали, і довго порався біля недужого.
Увесь той час ждала Маруся під дверима, поки Онисько не вийшов.
– А що, дідусю, чи подужає він?
– Дасть бог що подужає. Кість не рушено, лише що живчик прорвало, то через це багато крові втратив.
– Дідусю, вилікуйте його, прошу, а коли він подужає, то, далебі, вашій Насті мої золоті сережки подарую, от зараз забожуся, а для вас то гарного гостинця у батенька випрошу. Їй-богу! Лише не дайте йому вмерти, бо мені цього козака дуже жаль…
– Еге ж, Марусенько, є кого жалувати, бо справді хлопець мов тканий, для тебе якраз під пару. – Старий моргнув оком і погладив Марусю по голівці.
– Їй-бо, дідусю, ви зараз таке вигадуєте, ще хто почує та що подумає?
– Но-но, вже нічого не скажу, але я тебе, Марусенько моя, беру за слово, і сережки вже так мовби були в руках моєї Насті. А тепер, серденько, принеси мені кухоль теплого молока та й поможи мені недужого напоїти.
Марусі не треба було цього двічі казати. Побігла миттю до пекарні і прийшла з молоком. Онисько взяв у руку кухлик і приткав до губи.
– Ex, Марусенько, так гаряче не можна до нього відразу підходити. – Онисько моргнув знову: – Треба перш прохолодити. Таким гарячим ми би йому рота попарили, і треба би знову лікувати… – Так балакав старий, продуваючи молоко та повертаючи кухликом у руці. – Тепер ходімо.
Ввійшли всередину. Петро лежав на постелі горілиць і слабо дихав. Через відчинене вікно весняне сонце пускало сюди свої ясні промені й освічувало усю стать недужого. Петро начеб спав. У Марусі билось серце, коли сюди ввійшла, мов у пійманої пташки. Петро видався їй гарним, мов янголятко.
Онисько прикликав Марусю рукою ближче, підвів голову Петра і казав дівчині напувати його молоком. У неї дрижали руки, і трохи молока вилилося на відкриті Петрові груди.
Він здригнувся і глибоко відітхнув. Дівчина стала ще більше дрижати.
– Ні, так не буде, – каже Онисько, – ти держи його голову, а я сам напою. Йому треба буде, либонь, ще і зубів розвести.
Приставив кухлик до рота. Петро зразу проковтнув раз, а відтак став проликати. Його лице начеб оживилося, начеб порожевіло від сходячого сонця.
Маруся держала руку під головою, яка ще не висохла від недавнього миття. Чорний козацький чуб лежав на білій подушці, наче гадюка.
Опісля Петро відітхнув ще раз глибоко і відкрив очі. Перший його погляд впав на Марусю, та він зараз заплющив очі.
– От бачиш, моя голубко, яка твоя рученька чудотворна, коби здорова була. Я його і горівкою заливав, і це, і те, та й нічого не вдіяв, а ти лиш ручку приложила, а козак зараз ожив. Ну, ну, Настя матиме сережки, але ти мені помагай, ти тут більше вдієш, як я.
Маруся стояла, мов на вуглях. Почервоніла уся, мов рожа. По тім проходила якась люба дрож, їй так було весело на серденьку, як ще ніколи.
– Тепер він спить направду. Заглядай до нього, а коли б було чого треба, то поклич мене.
Онисько вийшов, а Маруся осталась сама. Не могла з Петра очей звести. Дивилася, мов в образок. Числила його віддих і хотіла б тут якнайдовше остатись.
Аж дівчина Горпина, її подруга і повірниця, відчинила легенько двері і вивела Марусю з задуми. Горпина, побачивши Петра, трохи руками не сплеснула:
– Матінко рідна! Який він гарний, цей козак!
– Тихше, Горпино, він спить, не можна його будити.
– А який він, бідний, немічний, коли б хоч не вмер.
– Не дай боже! Дід Онисько казав, що видужає. Він лиш багато крові втратив.
– Марусю, я від нього очей відірвати не можу.
– Ходи звідсіля, а то ще наврочиш, – говорила Маруся, тягнучи Горпину за рукав.
– І що ж, він не отямився?
– Ні, лише раз відкрив очі і знову заплющив.
А тим часом сотничиха питала чоловіка, кого він привіз із собою.
– Гарний то чоловік і вчений. В Острозі, в цій великій школі, вчився. А на Запорожжі він теж неабищо. Пішов, сердега, перший раз у похід, та й не повезло. Зразу піймали татари на аркан, та визволив його якийсь татарин, а потім у битві трохи не пропав так, його коні потратували. Йому козаки ворожать, що кошовим буде.
– А може, не вийде з того…
– А от Онисько йде якраз від нього. Гей, діду! Ходи сюди, а що там хорий?
– Нічого, здоровий буде, видужає. Лише треба йому спокою та часу, поки втраченої крові не придбає.
– Пам’ятай, Ониську, піклуйся ним, доглядай, а коли його вилічиш, нічого тобі не пожалію. Ти знаєш, що сотник Чепель вміє нагороджати.
Онисько усміхнувся, а Чепель говорив далі:
– Із нього кошовий вийде.
Маруся ввійшла в хату запаленіла, мов рожа.
– Ти була коло недужого? – питає мати.
– Була. Дід Онисько напував його молоком, а я піддержувала йому голову.
– Ну, ладно, – каже сотник, – доглядай його, доню, мов брата, а він тобі, певно, подякує.
Того не треба було їй двічі казати.
Маруся була одиначкою багатого знатного сотника Івана Чепеля. Старший його син поліг, а більше дітей не було. Маруся була тою зіркою, тим сонцем ясним на батьківському хуторі, до котрого все, що тут жило, звертало свої голови. Була гарна, мов писанка, струнка, весела, щебетуха, з золотим серцем дівчина. Всі її любили. І старі бабусі-удови, що у сотника на хуторі віку доживали, такі ж старі діди, і молодиці, і козаки, і малі діти. Вона для кожного мала ласкаве слово, нікому не відмовляла своєї помочі.
Батьки дивились на неї, мов на того янгола, і нічого для неї не пожаліли б. А вже, як за ким Маруся батенька або маму попросила, то не могли, не сміли їй відмовити. Маруся вміла вибрати хвилю, попрохати так гарненько і так кріпко обняти за шию, що старий суворий сотник м’якнув, мов віск.
Для всіх Маруся була «наша» панночка, «наша» Марусенька.
Від рана до ночі всюди було її повно, всюди було чути її срібний голосочок, її солов’їне щебетання.
Марусю любило усе село. Всі молили для неї щаст долі, бо вона всіма піклувалася. А особливо ті неміч недужі знаходили у Марусі щире прихильне серце і її міцну руку.
Сотничиха роздивлялася між козацтвом за парою для своєї доні, та не знаходила нікого під пару. Тоді сотник потішав її:
– Не журись, жінко. Бог – батько. По нашу Марусю приїде якийсь на всю Україну славний козак.
– А може, князь? – жартувала сотничиха.
– Цур йому! За князя дочки не віддам, хіба за козака. Хай буде і вбогий, аби лише гарний та дебелий лицар, та коби Марусі був по серцю, бо я. силувати дочки не стану.
Так міркували собі батько й мати, не прочуваючи, що доля вже переступила поріг їхньої хати, та судьба Марусі вже була вирішена.
Від тої хвилі щось сталося з Марусею таке, чого перше не було. Вона бачила вже не одного гарного парубка, були у батька в гостях славні і гарні козаки, та ніким вона дотепер не зацікавилась. Тепер, як побачила це бліде терпляче лице з заплющеними очима, як діткнулася своєю рукою цієї бідної, розбитої голови, то начеб стрілою її серце прошибло. А тими синіми очима, що на одну мить на дівчину глянув, зачарував її зовсім.
Вона не могла того погляду ніколи забути, і образ Петра ставав їй навіть у сні перед очі. Вона бачила його на воронім конику у боротьбі з поганцями, бачила усе те, що її уява зобразити могла. Бачила, як він впав з конем і попав під кінські копита. Маруся стала крізь сльози плакати. Аж мати прийшла до неї в світлицю.
– Чи не хора ти, доню, чого плачеш? Ти дрижиш уся.
– Поганий сон мені, мамо, приснився… Таке страхіття, що господи!
– А розкажи мені!..
– Не можу тепер, хіба вранці, коли не забуду. Тепер спати хочеться.
І вона буцімто засинала, але козак, якого вона не знала назвати по імені, не сходив їй з думки, і так мучилася до рана. Уставши, вона поміркувала, як дуже вона змінилася. Де поділась її веселість, щебетливість? Вона посумніла і стала мовчазливою. Стільки в неї тепер роботи, що біля недуягого сидіти та за Ониськом у пасіку бігати. Зав-важали цю переміну в цілому хуторі. Тим часом Петро із кожною дниною очевидячки приходив до себе.
Третього дня, як його привезли сюди, він відкрив очі і став розглядатися довкруги. Біля нього сиділа Маруся сама.
Петро довго дивився на неї своїми синіми очима. Йому здавалося, що він вже не на цьому світі, а біля нього сидить якесь надземське явище.
Маруся усміхнулася до нього і заговорила:
– Здоров будь, козаче, як тобі тепер, полегшало?
– Я не відаю, де я тепер, – сказав слабим голосом.
– Ти у добрих людей в гостях…
Петро задумався, щось собі нагадував, і каже:
– Чи ти дівчина, чи ти, може, янгол з неба?
Маруся запаленіла вся, понизила очі та закрила їх своїми довгими гарними віями…
– Я донька сотника Івана Чепеля, а ти у його хуторі спочиваєш…
– Сотника Чепеля? Підожди… Не тямлю…
– Ти був у поході з моїм батеньком, тебе ранили і батенько забрав тебе сюди лікувати… Ти довго лежав без пам’яті…
– Так, так, вже нагадую… мені коня вбито… А не знаєш ти, панночко, де мій побратим Марко Жмайло дівається? Ох, як мені голова болить!
– Підожди, я батенька спитаю… Я зараз…
Маруся вибігла з кімнати. Їй спішно було поділитись зі всіма вісткою, що недужий ожив…
– Батеньку! Та він вже говорив до мене…
Сотник з жінкою пішли зараз подивитися. Та Петро знову заплющив очі і спав. Маруся тим зажурилася. Хто зна, коли він знову отямиться і заговорить?
Дівчина не могла зрозуміти, що з нею сталося. Не могла собі цього пояснити. Не мала відваги поспитати мами, чогось соромилася. Осталась для неї одна Горпина, перед нею Маруся не мала нічого скритого. Маруся стрінула її і виговорила в кутку цю свою турботу так, як дівчина перед вірною подругою виговоритися вміє.
– Так мене все до нього тягне… Не можу очей від його лиця відвести, а коли на нього не дивлюся, то мені все перед очима стає…
– Батеньки! Я вже знаю, що це є. – Горпина нахилилась до вуха Марусі і прошептала: – Ти, Марусенько, влюбилася в того молодого козака…
– Не говори так, Горпино, бо мені аж соромно. Коли б так хто підслухав, пішла б про мене лиха слава по селу… У цьому нема глуздів… Як можна влюбитися, коли не знається, чи він мене любить? Я навіть не знаю, як він називається.
– А я знаю, як він називається, – каже Горпина, посміхаючись, – але я не скажу…
– Скажи, голубко, скажи, – просила Маруся, обіймаючи її за шию, – я тобі щось гарного подарую за це.
– Ха-ха-ха! – сміялася Горпина, плещучи в долоні. – А що? Не казала я, що ти влюбилася? Я зараз пізнала сама, що тут скоїлося. Як ти, Марусенько, за той час перемінилася! Де поділась твоя веселість, щебетливість? Відколи тут Петро лежить, ніхто від тебе пісеньки не чув. Ходиш сумна та задумана.
– Так він Петро називається… Воно не так, Горпино, як ти говориш. Годі мені співати та вигойкувати, як в хаті недужий чоловік лежить. Дід Онисько казав, що йому супокою треба, а годі мені веселитися, коли він зі смертю бореться…
– Те-те-те. Чимало було у вашій хаті недужих, а ти була весела? От, не випирайся, Марусю, але ти його таки любиш, любиш… – Горпина обняла Марусю, і поцілувала, та каже: – Воно й не жаль такого козака полюбити…
– А може, й ти його любиш, Горпинко?
– Я? Ні… А втім, я не можу…
– Хіба ти вже кого любиш? А бачиш, ти переді мною затаїла.
Горпина зітхнула важко:
– Я тобі нерівня, моя ясочко. Ти сотниківна. У тебе батько – дука, а я – бідна сирота. Мені хіба такого круглого сироту полюбити, як я сама.
– Гріх тобі таке говорити, моя люба подруго… Мої батьки люблять тебе, мов рідну дитину, і нічого тобі не жаліють. І віно для тебе буде. Та ж твій покійний батько з моїм приятелювали… А тепер ти мені скажи, кого ти любиш? Я дуже цікава знати. Ну, скажи…
Горпина мовчала хвилю, вагаючися: сказати чи ні?
– Тобі, Марусю, я скажу, а більш нікому, а ти теж пі кому не кажи. Мій любий – то Остап Бондаренко…
Маруся сплеснула руками і обняла Горпину:
– Не журись, Горпинко, як лише хочеш, щоб було весілля, то тільки мені скажи, а я зараз батенька попрошу, а він поблагословить. Твій Остап гарний козак на усе село, і ніхто про нього лихого слова не скаже.
– Чого ви, дівчата, такі раді, що безупинно цілуєтесь? – спитала сотничиха, що вийшла у садок, де їх і стрінула. Дівчата, мовби їх хто піймав на якім злочинстві, почервоніли обидві, мов рожі, і не знали, що казати.
– От я побіжу до недужого поглянути, – сказала Маруся і побігла далі, мов сполошена серна.
Їй було дуже весело. Насилу здержувалась, щоб не заспівати, та таки не видержала. Побігла у садок, а за хвилю розходився її срібний голосок, аж соловейко замовк, почувши.
Почув той спів і Петро. Він отворив очі і став наслухуватися.
«Що це? Ніяк не розберу, що зі мною робиться? Чи я в якої зачарованої царівни? Вже кілька днів ту чудову дівчину бачу, а більш нікого».
Аж тут вбігає в хату Маруся. Вона усміхається до Петра:
– Правда, Петре, що тобі вже полегшало?
– Правда, моя панночко, та ти мені скажи, хто так гарно перед хвилею співав під вікном?
– Не знаю. Я не чула. Ти, козаче, не називай мене панночкою, а таки прямо Марусею, бо я так називаюся.
– Хай буде! Здорова була, Марусю! Подай мені свою рученьку, хай тобі подякую, що ти так мною піклувалась.
Маруся засоромлена наставила свою руку. Петрова рука така була слаба, що насилу підніс її вгору. Вони взялись за руки і дивились собі в очі так глибоко, у саме дно душі. Очі Петра виказували велику радість, вдяку і подив. Маруся раділа всією душею. Не сміла взяти своєї руки назад. Їй любо було чути у своїй руці слабкий живчик руки любого козака.
– Звідкіля ти знаєш, що я Петром звуся? Хіба я спросоння говорив?
– Ти нічого не говорив, і я… і ми боялися, що ти вже ніколи не заговориш.
– Бог милував і не дав пропасти… – Петро хотів сісти та не мав сили. Немічна голова впала знову на подушку.
– Може, тобі помогти? – Маруся взяла його за плечі і піднесла. Петрові зашуміло в ушах, голова закрутилась і він знову упав на подушку.
– Я ще дуже немічний, – каже слабим голосом, а ці лице поблідло, мов полотно, – та я тебе попрошу, коли так ласка, щоб пан сотник зайшов сюди на часок.
Маруся вже була за дверима. Їй так було любо, так в село, начеб на крилах летіла.
Ввійшов сотник в кімнату:
– Здоров, товаришу! Ну, славити господа небесного з тобою вже добре, лиш тебе підгодуємо, а тоді тебе на Січ відвезу… Я дуже радію, що ми тебе смерті не дали.
– Пане сотнику, батьку, прийми мою сердечну подяку за те, що наді мною зжаливсь. Повік тобі цього не забуду… – Петро наставив руку до сотника, а відтак підвів сотникову руку до себе і поцілував з пошаною, як цілує син батька. Сотник цоцілував його в чоло.
– Добре, добре, пане брате, ще не раз підемо орду бити…
Маруся із цієї зустрічі ще більше повеселішала.
– Не знаєш, пане сотнику, що сталося з моїм побратимом Марком Жмайлом?
– Чому не знаю? Поїхав здоровий на Січ з козаками. Боже, як він за тобою побивався… Він тебе відшукав на побойовищі над Інгулом. Ходив вночі з запаленим віхтем трави по степу, поки тебе не знайшов. Хотів сюди їхати, тебе доглядати, та отаман не дозволив. Мусив їхати на Січ. Та ніде правди діти, він би тут був ні при чім. Жінки тебе краще заходити будуть, як ми, козаки… Але такого, як цей Жмайло, то варто побратимом звати. Він над тобою плакав, мов ненька, аж козаки його уговорювали, що не слід козакові плакати, мов бабі.
– Воно правда, що біля недужого то жінки краще заходитися знають. Ваша Маруся, пане сотнику, то янгол.
Маруся, почувши це, спаленіла і зараз вийшла прожогом з хати.
– Ти, козаче, мені дівчину засоромив і сполошив. То ще добра дитина, вона в мене одна, як одна душа в тілі, бо сина я втратив…
Сотник не видержав, щоб цього не сказати кожного разу, коли зайшла розмова про його Марусю.
Надійшов дід Онисько. Дотепер то Петро його ще ні раз не бачив і не знав. Він, стрінувши в сінях Марусю таку веселу, догадався зараз, що тут щось доброго сталося, – Петра застав він перший раз при пам’яті.
– То твій лікар, – каже сотник, – наш старий Онисько.
Онисько пішов за теплою водою і став поратись коло рани.
– Чи ще дуже тебе голова болить?
– Ще болить, особливе, коли хочу її вгору підвести. Тоді в голові гуде, а у вухах страшно шумить.
– Ти ще трохи потерпи, лежи спокійно, не підводячись, а за кілька днів то ми помандруємо у садочок, там буде краще. Сонце тобі більше поможе, як усі ліки.
– Спасибі тобі, діду, за твою опіку, що не дав пропасти.
– Ге-ге-ге! Не я тут сам при тобі бував. Ти мав ще янгола-хранителя, що тебе не відступав.
Маруся, що ввійшла була сюди за Ониськом, знову втекла з хати.
– А хочеться тобі їсти?
– Щось воно так, начеб мене млоїло з голоду…
– Це добре, я зараз тобі заорудую. – Він оглянувся за Марусею. – Ого, поминай як ввали, піду сам.
За хвилю приніс кухлик теплого молока.
– Поки що більше не дам, вибачай.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 204 – 214.