Збирач перлин народних

О.Романець

Постійне звертання до невичерпної скарбниці народної творчості, насамперед – чудової української пісні, в невід’ємною рисою нашого класичного письменства. Не становить собою винятку в цьому і творчість Ю. Федьковича.

Виразник дум і визвольних прагнень однієї з найзанедбаніших, за висловом Лесі Українки, гілок українського народу – буковинської, Юрій Федькович (1834 – 1888) посідає важливе місце в історії України. Його багатогранною діяльністю заявила цілому світові про своє існування та частина народу, яка ще з XIII ст. силоміць була відірвана від єдинокровних братів і протягом багатьох віків стогнала під кормигою турецьких, молдавських, а пізніше – й румунських завойовників. Непосильний соціальний і національний гніт у Північній Буковині спричинився до економічного і духовного її застою. Відродження культурного життя чарівного, але забитого краю почалося з великим запізненням – аж на початку 60-х років XIX ст. З небаченою силою воно, це відродження, проявилося у розмаїтій творчості Ю. Федьковича. Великі його заслуги як першого «руського» інспектора шкіл на Буковині і безкорисливого та вмілого оборонця селян на сервітутових процесах в австрійському суді, про який ще й сьогодні існує прислів’я: «Треба продати вола, нім випроцесуєш когута». Він був автором першого букваря для українських шкіл і редактором першої української газети на Буковині.

Тонкий лірик і майстерний оповідач, Ю. Федькович опоетизував казкову свою Гуцульщину, плакав над сумною долею жовніра в австрійському війську, оспівав народних месників Олексу Довбуша і Лук’яна Кобилицю та їх нескорених нащадків, у яких «розмова коротка: з кріса та в груди». Він багато працював у галузі драматургії, одним з перших переклав на українську мову твори Шіллера, Гейне, Шекспіра. Як продовжувача традицій Т. Шевченка його з гордістю називають «буковинським кобзарем», та ще – «буковинським соловієм». «Федькович, – казав І. Франко, – вложив у свою поезію найкращу частину своєї душі, а така поезія не вмирає, не пропадає» [І. Франко, Твори в 20-и томах, т. XVII, К., Держлітвидав, 1955, стор. 202]. Високу оцінку доробкові буковинського поета дали також М. Драгоманов і Леся Українка, П. Грабовський і Марко Черемшина, В. Стефаник і О. Маковей, російські письменники І. Тургенев і М. Златовратський; здобув він схвальні відгуки в багатьох слов’янських країнах.

Високо ставлячи Ю. Федьковича як стиліста, Леся Українка , що стиль народної пісні вдавався йому краще за все. І справді – своїми успіхами письменник, у першу чергу, зобов’язаний народній пісні, яку він сприйняв разом з молоком матері, що співала над його колискою. В одному з перших віршів «На день добрий» (1861) поет каже про це:

Бо мене мати бай породила,

Де вірли воду пили,

Навчила мене бай співаночок

Сто дватціть і чотири.

Бо мене мати бай породила

У поли край Дунаю,

Та й казала ми: співай, синочку,

Та як соловій в гаю.

(т. І, стор. 4)

[Тут і далі в цій книзі при цитуванні користуємося виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видане. Тт. І-IV, Львів, 1902-1938.

Т. І. Поезії. З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав І. Франко, Львів, 1902.

Т. II. Повісті й оповідання. З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснив О. Колесса, Львів, 1906.

Т. III. ч. І А. Драматичні твори. З перводруків і автографів видав О. Колесса, Львів, 1906. Т. III. ч. ІБ. Драматичні твори. З автографів видав О. Колесса, Львів, 1918 (стор. 1 – 266); Львів, 1938 (стор. 271-625). Т. III. ч. II. Драматичні переклади. З автографів у-перве видав І. Франко, Львів, 1902. Т. IV. Матеріали до життєписи Осипа Юрія Гординського-Федьковича. З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і видав О. Маковей, Львів, 1910.

Щоб не захаращувати нашого видання посиланнями у виносках, при потребі вдаємось до таких скорочень: т. 1, стор….; т. II, стор….; т. III, ч. ІА, стор….; т. III, ч. ІБ, стор….; т. III, ч. II, стор….; т. IV, стор…., відокремлюючи їх дужками зразу ж у тексті.]

До цього мотиву поет звертався ще не раз в автобіографічних віршах «Співацька доля», «Городенчук» та ін.

Не менша роль у прищепленні майбутньому поетові любові до народної пісні належить і сестрі Марії. «Моя старша сестра, – засвідчив у автобіографії Ю. Федькович, – знала невраховані казки і пісні русько-народні (в нас дома, натурально, лише по-руські бесідувано), а же ми ся обоє так дуже любили, то я, хлопчиком бувши, раз у раз при неї ся забавляв, і всі такі співанки і казки поперейняв» [О. Маковей, Життєпись Осипа Юрія Гординського-Федьковича, Львів, 1910, стор. 43 Далі – Життєпись…].

Сумніватися у щирості наведених вище слів письменника, як це робить його біограф О. Маковей (мовляв, 12 – 13-річному хлопчикові не можна було запам’ятати стільки пісень) [Там же, стор. 6, 100.], немає абсолютно ніяких підстав. Крім загальновідомої істини про те, що саме дитяча пам’ять найкраще закарбовує почуте і бачене, звернімо увагу, що Марія – співачка неабияка. «А співачка була! Такої не було на всі гори. Як бувало заспіває, то каміне плакало, не то люди», – згадували й значно пізніше про неї старі гуцули [О. Колесса, Юрій Косован, Львів, 1893, стор. 60.]. Тож цілком природньо, що проймаючись емоціями сестри, менший брат на все життя запам’ятав її співанки й сам пристрастився до народної пісні. Не тільки родинне оточення прищеплювало любов до народної пісні. Цьому сприяла вся казково-поетична Гуцульщина з її незмовкними (сумними чи радісними) коломийками, чарівними мелодіями флояри. Саме за це любив поет «Підгір’я красне», даючи йому перевагу навіть перед райською красою:

О, добре було, добре, пам’ятаю:

Багато ліпше, як у Бога в раю:

Бо в Бога в раю ні трембіти нути,

Ані флояри на тугу не чути.

А на Підгір’ю пісня не втихає,

Бо тут і камінь заспівати знає.

(«Сонні мари», т. І., стор. 15).

З раннього дитинства і до останніх днів життя народна пісня була надійною супутницею поета. Не розлучався він з нею ніколи: ані в часи куцих солдатських радощів, ані в роки важких фізичних і моральних страждань. Пісня, за словами письменника, не від одного старшинського бука рятувала його. Народна пісня завоювала йому повагу і любов солдатів-однополчан: Ілаша Хрестика з Великого Кучурова, Михайла Дучака із Заставни, Николая Кочеранюка з Великого Села, Семена Костюка з Новосілки та багатьох інших, з якими Ю. Федькович підтримував дружні зв’язки все життя і яким присвячував кращі свої твори.

Про роки перебування у війську автор писав: «Ще сегодня нагадую собі ті любі вечори, коли бувало під косарнев в світі луни мене братя осядут, а я їм співаю, аж ся не одному часом сльози лицем котили…» (т. IV, стор. 46 – 47). Про це ж ідеться й у згадуваному вже автобіографічному вірші «Городенчук», з якого можемо довідатись і про репертуар співця:

Городенчука молодого –

Хто єго не знає?

Сидить собі конець стола

Та на гусльох грає.

. . . . . . . . . . . .

Знає гарно заспівати,

Що кому до ладу:

Цему Сербина та Угра,

Тому на пораду

Волошина та Циганки,

Третому Діброви,

А як вшкварить Добущука,

То всі аж до зброї

Ізірвут-ця!.. Кров запахне!

Таке тото диво!

А нарешті Чабарашки

З усеї, знай, сили

Як відодре… жужмом підуть

І люди і хата!

І на сльози і на жарти –

На все він багатий.

(т. І, стор. 238-239).

Грою і співом народних пісень Ю. Федькович знаходив собі друзів, однодумців, бо тільки «струна струні, дума думі правду вповідає». Власне, з пісні почалася дружба його з Антоном Кобилянським і Костем Горбалем, дружба, що мала вирішальну роль у його житті як українського письменника. Про одну з перших зустрічей друзів К. Горбаль розповідає: «Зачали говорити про пісні народні; Федькович, котрий перед хвилею щойно співав якусь народну пісню, не міг нахвалитися народних пісень: він справді ентузиязмувався ними» [Життєпись, стор. 132 – 133.].

Ю. Федькович не тільки сам співав. Він був активним пропагандистом пісні, заохочував до співу солдатів, пригощаючи їх, навчаючи нових пісень. Кожної неділі «о читверті прихожу домів, аж тут уже за мнов і наші капралі та інші жовніри роєм, – писав поет про своє життя у Семиграді (1862 р.) у листі до К. Горбаля. – Є мижи ними оден, що ся називає Капра, аж дес із Якубен, ци відки, той приходит ізо скрипков, та як заграє! – Господи! – ни инак, але серця добуває, а ми знов зачинаємо за ним співати наших буковинських. От так зійдут нам тих 4 години, як би і не були» (т. IV, стор. 47). Про поета як заводія солдатського співу згадує і С. Воробкезич [«Буковина», 1909, ч. 47.]. Одним з кроків у пропаганді пісні серед жовнірів була і видана незадовго до смерті Ю. Федьковича книжечка «Пісні жовнірські з голосами», яка відкривалася зверненням:

«Рускі вояки!

Співайте! А если вам ся книжечка буде до сподоби, то ми вам з радної душі і другу, і трету, і четверту постараємо. Лиш співайте, вояки!

Аби наша піснь і слава

Повік гомоніла,

І нас далі зігрівала,

Як доси нас гріла!»

[Пісні жовнярські з голосами. Склав Ю. Федькович, Чернівці, 1887. Це звернення підписане «Руска громада в Чернівцях», але написане воно рукою Федьковича.]

Не розлучався поет з народною піснею і після звільнення з війська. Олекса Слюсарчук, який відвідав його у Путилові, писав у своїх спогадах, що господар дому «співає своїм милим голосом одну пісню за другою» [ЛНВ, 1905, т. XXXI, стор. 231-232.]. Поліна Волянська, у якої Ю. Федькович гостював у Розтоках, також свідчить, що він «співав багато». Мелітон Бучинський каже, що у нього був ніжний баритон, і поет, співаючи, акомпанував собі на гітарі [Життєпись…, стор. 373.]. А Юрій Семанюк (батько Марка Черемшини) запам’ятав силу його голосу: «як-то не раз співав у церкві в Путилові так сильно, що усі гудзики у його кабаті були потріскали і попадали на землю, наче б їх ножицями обтято» [Марко Черемшина. Твори, К., Держлітвидав, 1960, стор. 380.]. Захоплений піснею, романтик Ю. Федькович навіть виношував думку стати мандрівним співаком-лірником, щоб з піснею піти «цілим руським краєм, Українов, Галичинов, Буковинов та Угорщинов».

Товариством співака були прості селяни, а це дуже не подобалося представникам влади. «Федькович не має доброї слави, бо сторониться від ліпшого товариства, а має хоробливий наліг до тісних зносин з найпростішою голотою», – доповідав про поведінку поета вижницький староста Цукер [Життєпись…, стор. 418].

Саме те, що поет укупі із заставнівськими селянами «до одинадцятої години вночі співав з ними у корчмі всякі руські співи», стало предметом поліційного слідства, запровадженого для виявлення його благонадійності [Альм. «Вільна Буковина», 1940, кн. І, стор. 67-68.].

Про любов письменника до гуртового співу з селянами розповідає і Осип Цурковський, у якого Ю. Федькович гостював у с Дмитровичі на Львівщині. І тут панам це не подобалося, але відговорити його їм не пощастило. Цінним у спогадах О. Цурковського є також і свідчення про те, що співак дуже добре знав не тільки буковинські пісні.

«При бесіді, – каже мемуарист, – зійшов він на наші народні пісні і став деякі співати. Голос його був тихий, але дуже чутливий, милий, тонкий, який більше-менше у всіх наших гуцулів подибуємо. Відтак просив мою сестру, щоби що заспівала, і не міг налюбуватися, почувши єї пісні. При сій нагоді виразився, що подільські пісні о много красші, як гуцульські, котрі більше монотонні, – і для доказу переспівував одні і другі» [Життєпись…, стор. 464].

Дуже важливою у спогадах О. Цурковського є вказівка на глибоке знання поетом стародавніх та історичних галицьких пісень: «Серед загальної охоти завів поет якусь історичну, народові знану пісню, котру зачали за ним потягувати і другі. По пісні став їм поет виясняти її значінє» [Там же, стор. 466.].

Спів Федьковича справляв приємне враження. Маємо лише один негативний відгук про Федьковичеве виконання народних пісень (йдеться про його виступ на концерті у Львові). Тоді його слухала незвична аудиторія: інтелігенція. Очевидно, це вплинуло на настрій письменника, завжди настороженого щодо панства і переконаного в тому, що «лиш в простім стані добре серце, гонор… а інде рідко або ніколи» (т. IV, стор. 10).

Сказане вище про письменника-виконавця народних пісень є тільки малою часткою теми: «Федькович і народна пісня».

Бувши, за слушним висловом західноукраїнського драматурга Гр. Цеглинського, гуцулом «з роду, ходу, мови, думки, звичаю і всієї поведінки» [«Зоря», 1888, ч. 2], буковинський поет добре усвідомлював, що тільки народна творчість може бути життєдайним джерелом наснаги для творця-художника. Таким джерелом він вважав українську народну пісню, яку щодо лірики і багатства «не перевищує жодна з інших слов’янських народних поезій». Він був у захваті від музичної обдарованості українського народу.

«Бо й справді, – писав поет у передмові до німецьких перекладів українських пісень, друкованих у чернівецькому виданні «Sonntagsblatt der Bukowina» (1862), – кожний парубок, кожне сільське дівча переливав свої почуття у пісні, з яких переважно вів найвища поезія… Чи не є це доказом, якими благородними, якими глибокими почуттями сповнений той народ?»

За переконанням автора, письменник завжди повинен пройматися настроями народнопоетичної творчості, а ні – то на нього чекає невдача. І цього завіту Ю. Федькович завжди дотримувався. «Хотівше Довбушя писати, то мусів бих дома бути, без грижі, без туску межи своїми людьми, аби мині ся поезія нашого народу назад нагадала, бо вже багато дечого ся позабувало», – писав він у листі до Д. Танячкевича, приступаючи до роботи над драмою про Олексу Довбуша (т. IV, стор. 57).

Ю. Федькович неодноразово підкреслював, що він учився не «за книжков вірші віршувати», що його «школою була Чорногора, а не Львівська або Віденська академія» (т. IV, стор. 166). Можемо сказати більше того – свої перші вірші він почав складати ще тоді, коли й уяви не мав про існування українського письменства, ба навіть абетки української не знав.

Як поет він народився з народної пісні.

Коли до інших поетів слова «співець», «співати» вживаються, як правило, у переносному значенні, то до раннього Федьковича їх треба застосовувати тільки в прямому. Бо ж він справді співав свої вірші, щоб розвіяти невимовну горе-тугу краян-буковинців, яких у складі 41 стрілецького полку австрійський уряд кинув у гори далекої Італії на придушення повстання Гарібальді, і там вони змушені були накладати своїми головами за чужі інтереси, здобувати «криваву славу» Габсбургам. Поетові співи були наслідуванyям відомих солдатам пісень [Це також підкреслюється автором як у загальній назві усього циклу жовнірських пісень «Думи і співанки», так і в заголовках («Гуцулка», «Коляда», «Пісні ладовниї») та підзаголовках («Співанка», «Співанка з української думи» тощо) окремих його творів.]. В цьому легко переконатись на прикладі вірша «Поклін»:

Гей по горі, по високій тройзіль постелив ся;

З України до дівчини козак поклонив ся.

Поклонив ся козаченько з коня вороного:

Нагадай ся, моя мила, мене молодого.

А в неділю рано, рано дівча ся вмивало,

Тай русою та косою личенько втерало,

Утерало біле личко, утерало брови:

Нема-ж мого миленького, нема вже розмови.

Не плач, мила, не плач, серце, не плач, чорні очи,

Ой маю-ж я розмовоньку аж до пізна з-ночи,

Ой маю-ж я розмовоньку, ой маю-ж я милу:

Висипано надо мною високу могилу.

(т. 1, стор. 19-20).

Першу строфу цього вірша взято з народної пісні, записаної Ю. Федьковичем, друга строфа – це також початковий дистих народної пісні, повний текст якої наведений письменником у драмі «Керманич», третя строфа являє собою авторську обробку поширеної в українському фольклорі теми – забитий козак (жовнір) звертається з могили до матері чи милої.

Хоч і не в такій мірі, народнопісенні мотиви і ритми були зразком для переважної більшості ранніх Федьковичевих віршів «На день добрий», «Дністер», «Виправа в поле», «У Вероні», «Вечером» та ін., цитатне використання пісенних зворотів в яких неважко помітити. Народнопісенний коломийковий розмір залишиться основним у віршах та поемах Ю. Федьковича протягом всієї його творчості [Докладніше про народнопісенні розміри та образи у поезії Ю. Федьковича див. кн. М. Нечиталюка «Буковинський кобзар» (Львів, 1962) та ст. В. Лесина «Дві поеми Федьковича про цісарську рекрутчину» (зб. «Юрій Федькович, Статті та матеріали», Чернівці, 1959)].

Про те, що вірші молодого Федьковяча призначалися саме для співу, свідчать і деякі автографи його творів, зокрема вірша «Під маджeнтов», де поетичному текстові передує нотний запис мелодії. Поет навчав цих пісень своїх побратимів-жовнірів, з яких один – Драгінда – згадував: «Найбільше співали ми такі пісні, що він (Федькович – О. Р.) сам навигадував. Він самий учив нас ті співанки співати» [Юрій Федькович. Статті та матеріали. Чернівці, 1959, стор. 85].

Потяг до «вигадування» співанок зберігся у поета на все життя. Він складав, наприклад, і тексти і мелодії до пісень у п’єсах «Керманич», «Сватаня на гостинци». На жаль, мелодій цих не знайдено, але з листів Ом. Бачинського і М. Королевича знаємо, що автор надсилав їх львівському театрові «Руської бесіди» (т. IV, стор. 300, 302, 303, 310-311). Щоправда, композитор П. Бажанський, до якого чернівецьке товариство «Руська бесіда» звернулось у 1885 р. з пропозицією гармонізувати 14 пісень з мелодрами «Сватаня на гостинци», твердив, що «мелодії пісень аутора, се не до ужитку» (т. III, стор. 266). Проте до цього твердження не можна ставитися з цілковитою довірою: отець П. Бажанський міг просто обуритися «злістю на попів і владику», що нею пройнята п’єса.

Письменник мав добрий музичний смак, доказом чого є його пісня «Як засяду, братя, коло чари…», котра набула великого поширення ще за життя автора, а в наш час стала народною. Друкуючи цю пісню у першому томі творів поета, І. Франко зазначив, що вона «уложена на голос німецької буршівської пісні» (т. І, стор. 558). Більш уважне зіставлення мелодії Федьковичевої пісні із зазначеним І. Франком першовзором (це зіставлення зробила добрий знавець буковинського мелосу, відома свого часу піаністка Г. Тимінська) показує, що буршівська мелодія була тільки відправною точкою для поета. Дотично ж тексту обох пісень, то вони взагалі не мають нічого спільного між собою. Ю. Федькович пішов цілком за творчістю свого народу, створивши пройнятий атеїстичними настроями вірш. Існує навіть текстова залежність Федьковичевого твору від народної коломийки.

Та не тільки Федькович-поет черпав зі скарбниці народної творчості. Сюжетами, образами, художньостильовими засобами буковинського, переважно, фольклору насичені його оповідання та драматичні твори. Коштовними перлинами сяють в них народні пісні. Пісенні вставки в оповіданнях та п’єсах – це, як каже дослідник, народні пісні «почасти живцем взяті в цілості з народних уст, почасти перефразовані поетом» (т. III, ч. ІБ, стор. X). Нерозлучний з піснею був автор, нерозлучні а нею були і його герої. Тільки в одну п’єсу «Сватаня на гостинци» драматургом вмонтовано 12 народних пісень різного змісту.

Інколи дуже своєрідно використано пісні в оповіданнях. Окремі з прозових творів письменника є ілюстрацією до відповідної народної пісні, текст котрої наводиться повністю (інколи і нотний запис мелодії або вказівка, на який голос співається пісня). Саме такими є задумані автором на початку 1860-х років прозові етюди циклу «Буковинські пісні з голосами» – «Пісня молодецька. І» (т. II, стор. 90 – 93) і «Пісня молодецька (про кохання)» (т. II, стор. 111 – 117). Ці твори мають досить своєрідну двочастинну побудову: перша частина – повний текст пісні (у другому етюді – ще й нотний запис мелодії) з коротенькою авторською ремаркою; друга – епічна розповідь письменника, яка розкриває ідею пісні, її силу.

В інших прозових творах повністю або частково використано тексти пісень рідше для точності відтворення етнографічного малюнка (зустріч молодого, наприклад, в оповіданні «Люба-згуба», т. II, стор. 20), частіше – для глибшого проникнення у психічний стан літературного персонажа, розкриття його думок і настроїв. Саме з такою метою використано пісню в оповіданні «Штефан Славич». Тут пісня «Ой летіла зозулечка понад море в гай» (т. II, стор. 66) дуже точно передає настрій суму і схвильованості головного героя твору. (До речі, в тексті оповідання наголошується, що цю пісню співає Юрійко Федькович).

Вміння письменника пристосувати народну пісню до свого твору можна легко простежити на способі використання пісні «Ой засвіти, місяченьку, да й ти, зоре ясна!» До неї автор вдається двічі – в оповіданнях «Серце не навчити», де вона наводиться частково (т. II, стор. 43), і «Безталанне закохання» – повний текст (т. II, стор. 179 – 181). Зроблено це невипадково.

Пісня «Ой засвіти, місяченьку…» належить до народної лірики про безталання дівчини, яку віддали за нелюба і яка внаслідок цього кінчає самогубством. В оповіданні «Серце не навчити» згадану пісню співає Олена, силоміць віддана матір’ю за Івана. Хоч і в цій частині пісні останні слова «Та заб’ю нелюба, да як того голуба» – насторожують читача, віщуючи трагічну розв’язку твору (Іван убиває Василя і Олену), все ж таки жевріє якась надія Олени на зустріч з коханим Василем. У «Безталанному закоханні» зневірений Тодір спізає всю пісню, закінчуючи словами:

…тихий Дунаю,

Що я в тобі потопаю.

Це допомагає авторові не тільки передати настрій свого героя, а й підготувати читача до сприйняття фіналу оповідання: «Другої днини найшли тільки кресаню на березі да сопілку» (т. II, стор. 183).

Використання народної пісні як художнього засобу, однак, є тільки частиною того цікавого явища, з яким стикаємося у творах буковинського письменника. Бо ж повними текстами народних пісень у п’єсах, оповіданнях, нотними записами мелодій або вказівками, на який голос співається пісня, тлумаченням змісту і захопленою оцінкою краси цих пісень твори Ю. Федьковича, крім прямого свого призначення, виконували ще й іншу функцію – вони у певних випадках заступали собою друковані збірки пісень, яких тоді (та й навіть пізніше) не мала Буковина.

В такий спосіб письменник пристрасно пропагував своєю художньою творчістю безцінні перлини поезії народу – його чудові пісні.

Пропаганда пісні нерозривно пов’язана з її збиранням. А Ю. Федькович уважав «за святу повинність кожного чоловіка, що народність свою любить», збирати «неоціненні сокровища» фольклору, зокрема пісні [Ж. «Правда», 1872, № 5, стор. 255]. І сам поет віддав «святій повинності» майже все своє свідоме життя, користуючись кожною нагодою, щоб записати почуту пісню. Цим він дуже гордився і підкреслював це не тільки у своїх висловлюваннях та листуванні, а й у художніх творах. Так, один з персонажів драми «Керманич» – Сава, заслухавшись чудовими піснями гуцула Марка, питає його: «Відки таких красних співанок попереймав? А вадь від того сторонецького Федьковича, що пів-світа зміряв, співанки збираючи» (підкр. наше. – О. Р.).

У цих словах є, безперечно, перебільшення, але вони мають реальну основу. Майор Капшицький, який служив у 1855 – 1859 рр. в одному полку з поетом, засвідчив, що Ю. Федькович «любив товариство «менших», чи то шарж (нижчих чинів – О. Р.) чи й «простих» вояків. Скликував їх до себе, гостив, частував горівкою, – вояки оповідали йому всяку всячину, співали, а він се списував собі» [Життєпись…, стор. 103. (Підкр. у цитатах наше. – О. Р.).]. Цю рису письменникових занять задокументували й інші особи, що добре його знали. Сторонецький селянин Чучко також стверджував: «Федькович був дивак: він, бувало, покине свою службу, ходить по мужиках та списує співанки» [Там же, стор. 495.].

Записувач не обмежувався текстом, а занотував і мелодію. Донька путильського судді Анна Губріх, домашнім вчителем якої був поет, розповідала, що він «умів записати кожну мелодію» [Життєпись…, стор. 330]. А згадуваний уже М. Бучинськйй прямо каже, що Федькович «пісні народні, ним самим уложені в ноти, відспівував ніжно» [Там же, стор. 373.]. Сам поет у листі до Д. Танячкевича писав: «Доки драму напишу, я вже написав житє Довбуша й співанку Довбушеву у нотах» [Т. IV, стор. 103].

Перебуваючи у рідному Путилові, він назбирав багато пісень і охоче ділився записами з своїми друзями.

«Але є в нас на Буковині красні співанки, – читаємо в листі до одного з адресатів, – буду вам подеколи їх приселати, та ни знаю, чи мутця подобати, бо дуже прості. А знаєте ви одну співанку:

Гий встану ж бо я раненько,

Уберу ж я ся борзенько,

Та й займу ж бо я плужочок,

Виору ж бо я шнурочок і т. д.

Та дуже она красний голос має. Коли їй не знаєте, то мушу вам конечне їй прислати…» (т. IV стор. 58-59).

Ю. Федькович неодноразово робив спроби публікувати свої записи. Як видно з поетового листування, деякі з них він надіслав до Львова Д. Танячкевичу, К. Климковичу та В. Шашкевичу. В листі з січня 1863 року він цікавився долею надісланих записів: «А як вам ся Буковинські співанки ладя? – напишіть мині, братіки, най знаю, ци вам ще деякі поселати ци ні? – Маю я їх до сто» (т. IV, стор. 64).

Цілком можливо, що згадані тут буковинські співанки є відомими його «Буковинськими піснями з голосами», надрукованими у львівському журналі «Нива» протягом 1864 – 1865 років, бо редагований В. Шашкевичем журнал «Вечорниці», до якого прихильно ставився Ю. Федькович, перестав виходити у травні 1863 року.

Велика шкода, що з тих «до ста» записів до нас дійшло тільки два, бо музикознавці їх оцінюють дуже високо. «Обидва зразки, – каже про них М. Загайкевич, – дуже оригінальні і становлять значну цінність для вивчення буковинської народної музики» [«Народна творчість та етнографія», 1958, № 3, стор. 51.]. Правда, є ще два записи народних мелодій, задокументованих у «Співанику» Ю. Федьковича для школярів, який було видано 1869 року у Відні. Вказівку на це маємо в офіційному відгукові про Федьковичів «Співаник» професора музики С. Воробкевича (т. IV, стор. 506). «Мелодіями, переважно народними, положеними на ноти Ю. Федьковичем», називає І. Франко і ті 35 нотних записів, що він їх надрукував у 1902 р. в додатку до першого тому творів «буковинського соловія» (т. І, стор. 787-806).

Приступаючи до збирання народних пісень, письменник мав добру як на той час фахову підготовку, був грунтовно обізнаний з фольклорними збірниками М. Максимовича, В. Залеського, Ж. Паулі, «Вінком» І. Головацького, «Записками о Южной Руси» П. Куліша, чумацькими піснями І. Рудченка, збірниками історичних і політичних пісень М. Драгоманова, «Записками Юго-Западного отделения Императорского географического общества» та ін. [Докладніше про фольклористичні інтереси письменника йдеться у ст. «Ю. Федькович як фольклорист» (зб. «Юрій Федькович…», стор. 159-172).] Ще ретельніше взявся Ю. Федькович за студіювання фольклорних та етнографічних праць, «дотичних всхіднополудневих русинів» (т. IV, стор. 223), після того, як Російське географічне товариство обрало його у 1873 році своїм членом. Фундаментальні знання предмету дали можливість письменникові скласти першу програму етнографічного опису Гуцульщини, яка отримала цілком позитивну оцінку Київського відділення товариства. З цього приводу М. Драгоманов писав: «Тепер обернемось до програму опису Гуцулії. На скілько я її передививсь, вона досить повна і систематична, так що я її ні заміняти, ні доповняти не знаходжу потрібним» (т. IV, стор. 221). Такої ж думки були й інші члени товариства (т. IV, стор. 234).

Ім’я Ю. Федьковича як ерудованої в питаннях фольклору людини, котра могла стати в пригоді матеріалами і порадами, було добре знане свого часу. До нього зверталися по допомогу відомі фольклористи, вчені: М. Драгоманов, Я. Головацький – упорядник трьохтомової праці «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (т. IV, стор. 121), Г. Купчанко – видавець збірки «Песни буковинского народа» (т. IV, стор. 217 – 218), видатний мовознавець-славіст Франтішек Міклошич (т. IV, стор. 235) та інші.

Порад від письменника – «абисте нам ласкаве слово сказали, як належить пісні збирати і як що робити» (підкр. наше – О. Р.) – просила заохочена ним молодь (т. IV, стор. 135). І поет завжди йшов назустріч молодим ентузіастам-записувачам. Ставши у 1885 році редактором чернівецької газети «Буковина», він використовував цей орган і для того, щоб згуртувати навколо нього запальну, енергійну молодь. Через газету, наприклад, він порадив молодій учительці Євгенії Ярошинській «прислужитись літературі нашій вірним списованєм співанок і казок народних». [«Буковина», 1886, № 7]. Крім поради через газету, Ю. Федькович написав Є. Ярошинській ще й особистого листа такого ж змісту. Про це свідчить відповідь адресатки від 1 (13). VI. 1886 р.:

«Дякую Вам за Ваш почтенний лист і за раду, мені в нім уділену. Будьте пересвідчені, високоповажний пане, що я тої ради завсігди триматися буду і лише в користь мого бідного, но чесного народа руського писати буду» [Є. Ярошинська, Вибрані твори, К., Держлітвидав, 1958, стор. 371).].

Федьковичева адресатка прислухалася до цієї поради і зібрала кілька сот народних пісень в наддністрянській частині Буковини, за що була нагороджена срібною медаллю Російського географічного товариства. Окрім Є. Ярошинської, навколо «Буковини» гуртувалися аматори-фольклористи з-поміж учителів та студентів – Іван Данилевич, Ілля Семака, Василь Бойчук, Михайло Андрійчук та ін. [«Буковина», 1887, № 1.]

На допомогу записувачам в «Буковині» (1886, № 13) був надрукований порадник («Відозва») для збирачів, у якому наголошувалася «велика важність народной словесності для розслідження житя-битя народа, єго гадок, стремлінь, бажань і понять, єго поглядів на світ і на все єго окружаюче, єго степені культури, а на конець і єго бесіди, як найголовнішої признаки народности». Газета просила «поступати при збиранню сіх дорогоцінних перл народного творчества як найсовістнійше, записуючи їх вірно слово в слово, буква в букву, бо тільки в такім виді мають они вартість в науці». Тут же були викладені основні принципи фонетичного правопису, що само по собі в умовах панування дивоглядної «етимологічної правописі» мало велике прогресивне значення. А через деякий час «Буковина» оголосила конкурс на кращу збірку фольклорних записів. Причому увага записувачів зверталася на те, «щоби при кождім куснику запримітили, де і з чиїх уст що записали» [«Буковина», 1887, № 4].

[«Відозва» і оголошення про конкурс публікувалися від імені Чернівецького товариства «Руська Бесіда». Але фактична належність їх Ю. Федьковичу підтверджується як статтею Живного у віденській газеті «Parlamentär» (1886, ч. 32), сповненою наклепів на поета, зокрема і за те, що ним оголошено збір народної творчості з порадою дотримуватись фонетичного правопису, так і звітом самого товариства за 1887 рік, в якому докладно говориться про всі 28 його засідань протягом року, але ні словом не згадується про конкурс (Справозданє літ. тов. «Руська Бесіда» за рік 1887. – «Буковина», 1888, № 1 – 2, стор. 5 – 6). На користь цього свідчить і те, що після смерті Ю. Федьковича традиція публікації фольклорних матеріалів на сторінках газети обірвалася. Докладніше про це йдеться у нашій статті «Ю. Федькович як фольклорист» (зб. «Юрій Федькович…», стор. 167 – 169).].

Ю. Федькович, як бачимо, доклав багато зусиль до організації збирацької справи, але не обмежився цим. Він і сам старанно визбирував народнопісенні перлини і залишив нам кілька фольклорних збірок різного змісту. Письменника дуже цікавила обрядова поезія, зокрема весілля, записам якого він присвятив більше 20 років свого життя. Надсилаючи у 1862 році Б. Дідицькому дві «Пісні ладовниї», автор розглядав ці твори не стільки як пробу своїх поетичних сил «на так дуже для співака труднім поли старослов’янської поезії», а більше як засіб відновлення чарівних народних звичаїв. Він прагнув «славне руске міщанство заохотити при своїх весильних обрядах наші старосвітські поведінки (звичаї – О. Р.), а ще красніші праворускі пісні запровадити».

«…Ручу, – писав Ю. Федькович, – що хто раз солодкі голоси ладовниї чув, а ще не зовсім серце закаменіле має, той певне при жалісливім «Ладо! Ладо!» слізи обітре, бо єго душу обгорне краса старослов’янського духа і тих часів, коли на світі ще гаразд було».

Вже у цьому листі письменник пропонував свої послуги:

«Если руска молодіж би собі жичила, то з радостію напишу пісні з мельодиями для руского весіля і поклоню їх нашим милим красавицям і соколам-парубкам, моїм братям, а як би собі жичили, то приточу тим пісням докладно усі обряди і поведінки звичайні при певних руских весілях…» (т. І, стор. 26).

Незабаром після цього в листі до того ж адресата Ю. Федькович повідомив, що складає повнішу збірку «ладовних пісень разом з мелодіями». Записані буковинським поетом весільні пісні у 1866 році задумала видати громада тернопільських студентів. Та далі видавничих планів справа не зрушилася. Нездійснення цього студентського задуму привело І. Франка до висновку, що збірка «ладовних пісень» – «се був тільки один із многих Федьковичевих планів, ніколи не виконаних» (т. І, стор. 26). Такої ж думки притримувався і О. Маковей [Життєпись…, стор. 479.]. Але така збірка існувала. Про це свідчать наявні у відділі рукописів Інституту літератури АН УРСР окремі аркуші записника, озаглавленого поетом «Літературні твори Федьковича, передані на чужі руки. Зачато 11 декем(врія) 1866». Серед інших переданих творів тут значиться і рукопис «Руське весілє, яке оно має бути. Разом з весільними піснями. Написав Ю. Федькович». Таким чином, праця поета не «скінчилася на обіцянці та планах», як каже О. Маковей, а була завершена, тільки біда, що й досі невідомо, кому була передана і де вона поділася.

Не випала з поля зору Ю. Федьковича і зимова група календарної поезії. Він дуже високо цінував красу і поетичну чарівність народних щедрівок і колядок, вбачаючи в них сучасників «честь, а наших праотців славу» (т. І, стор. 608). Письменник справедливо вважав «клеймо християнства» на колядках пізнішим нашаруванням. Протягом тривалого часу він зробив записи багатьох текстів щедрівок і колядок, докладно описавши і спосіб їх виконання. Все це становить чималий збірник «Колядник руского народа. Зібрав і зладив Ю. Федькович». Частина цих записів видавалася окремою брошурою «Рускі церковні і народні коляди і щедрівки, для охоти і забави усіх руских колядників, а богу во честь і славу. Зладив Юрій Федькович» (Львів, 1873; 2-ге вид. 1885). Щоправда, тут не обійшлося без втручання львівського товариства «Просвіта», коштом якого видавалися ці книжечки. Три місяці зволікало воно з друкуванням збірника, прагнучи «порозумітись з п[аном] Федьковичем що [до] денекотрих змін» (т. IV, стор. 363). З гордим гуцулом не так легко було «порозумітись», тому керівництвом «Просвіти» було «рішено дати п[ану] Заревичу колядник до справлення» (т. IV, стор. 363). Внаслідок цього на перший план вийшли «церковні коляди».

Взагалі керівництво львівського товариства намагалося спрямувати діяльність письменника на збирання побожних пісень, які воно охоче друкувало. Так, у тому ж 1873 році «Просвіта» ухвалила видати пісні про св. Николая, а наступного року було здійснено два видання цієї книжечки. Львівські просвітяни зуміли досягти своєї мети: поет виявив інтерес до збирання побожних пісень і у 1878 р. закінчив упорядкування збірника «Руский лірник». Як видно з листа І. Тимінського до О. Кониського від 25.ХІ. 1884 р., і в цей час Ю. Федькович продовжував працювати над «збірником побожних пісень» (т. IV, стор. 309).

Із зимової групи календарної поезії Ю. Федькович зробив іще запис обрядів та пісень, що виконуються під час «Маланки».

З літньої групи звичаєвої поезії письменник упорядкував збірку жниварських пісень, але вона до нас не дійшла. Про її існування знаємо лише зі слів О. Маковея:

«До старань поета віддати народові його пісні, відомі йому споконвіку, але тепер упорядковані і доповнені Федьковичем, треба зачислити і його збірку п[ід| заголовком] «Руский женчик», яка пропала, а мала, як видно із заголовка, на меті женців і жнива, – сим разом хоч і не свята, але важний час у життю селян» [Життєпись…, стор. 480].

Найціннішою серед народнопісенних збірок буковинського поета є велика рукописна книга «Найкращі співанки руского народа на Буковині. Зібрав О. Федькович», що зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. В ній любовно переписані тексти 95 жовнірських та родинно-побутових пісень, які дають підстави говорити не тільки про особливості, а й про єдність народнопісенної творчості Буковини з піснями всієї України. Надаючи великого значення цим Федьковичевим записам, І. Франко мав на меті опублікувати їх у четвертому томі академічного видання творів Буковинського Кобзаря.

Проте, IV том «Писань» редагував не І. Франко, а О. Маковей, який не надрукував цих записів.

«По Федьковичу, – писав у передмові редактор, – лишилося ще 92 народні пісні [У рукописному збірнику 95 творів. О. Маковей, очевидно, не врахував трьох панщизняних пісень], ним зібрані і записані. Я не взяв їх до сего тому, бо, хоч вони місцями ретушовані Федьковичем, однак його працями все-таки не є, та ще й тому, бо їх призначено до збірників пісень, які видає наше товариство» (т. IV, стор. XI).

Але вони так і не з’явилися друком, хоч науковий інтерес цих записів безсумнівний. Лише окремі пісні використав сам Ю. Федькович у своїх творах, декілька було опубліковано у збірниках «Буковина в піснях» (Чернівці, 1957) та «Юрій Федькович» (Чернівці, 1959). Повністю записи з «Найкращих співанок руского народа на Буковині» наводяться у пропонованій читачам книзі. До них додано тексти народних пісень, які Ю. Федькович вмонтував у тканину своїх прозових та драматичних творів.

Примітки

Подається за виданням: Народні пісні Буковини в записах Юрія Федьковича. – К.: Музична Україна, 1968 р., с. 7 – 28.