Волошин

Юрій Федькович

Тяжко, браття, серце брати,

Та на вірші розривати,

А ще тяжче дивитися,

Як на світі плиничиться.

Та як люде вбиваються,

Душами торгують,

Як ні заповідей божих,

Ні Бога не чують,

А у крові неповинні

Руки умивають.

То не злодій, що шляхами

Людий розбиває,

А то злодій, що смиренно,

Богобоязливо

Та законно тебе ріже, –

А ти нещасливий

Ще гадаєш, що так треба.

Оно так не треба,

Хоть ті люде тебе дуря,

Що так прийшло з неба.

Ні, братчику! Господь добрий

Кождому на світі,

А ми самі неситії

Іродові діти;

У нас одних не найдеться,

Немає святого,

Як лиш міщук з талярами,

А більш і нічого.

За таляри в нас продають

Народи і душі,

Ба то навіть рідні діти!…

Що ж робити мусим?

Серце тріскат страждаючи,

А оно співає!…

Вибачайте! – бо плакати

Вже сльозів не має.

У хатині край селини

Волошка тривала,

Та Господу молилася,

Та коверці ткала,

Та на сина дивилася

Сльозойов любойов.

А він собі як той ангіл

З божого престола

Чистов душев процвітає,

Нічого ни знає,

Що в сусіди Катерина

Як мак процвітає,

Як мак повний у городі…

«Мамунечко, серце,

Ану я йду до сусіди

Обіздріть коверці!

Які ж красні!»… «Маріучко!

Голубко, нанашко,

Коби і я такі вміла!»

«Тобі ж, доню, на що?

Богатого батька дочка –

Ні тобі робити,

Тобі в будень як в неділю

В пафталях ходити,

Та у салбі, та в дьордеях!…

Чи як кажеш, душко?»

«Нанашечко, Манолій де?

«Пішов збивать груші».

«Ох нанашко, й мені грушок!

Голубко нанасю!»…

«Іди в садок, моя рибко,

Манолій най дасть ти.

Та не біжи так, бо впадеш!»

А дівча й не чує,

Уже й в садку! – «Манолечку!

Манолій, чи чуєш?

Неня рекли грушок дати».

«En, in data mare!»

«Та бо ти все по волоськи!»

«По волоськи? darae.

Я по руськи ни уміла!»

«Я навчу, Манолцю!

Хочиш, серце Манолечку?»

«Я? Deu, сае хочиш! –

Як cu dice: te jubescen?»

«Я тебе кохаю!»

«Я тебе oh Deu кохаю!»

«А видиш, як знаєш!»

«Як cu dice: in veci veci?»

«Кажеться: на віки!»

«Я кохаю in veci veci!»

«Та ні, ні, на віки!

Ох лишенько, уже й забув!»…

«Я вже ни забуду:

Я люблю тебе на віки!»

«Тепер, Маню, буде!

А прийди в садок у вечер,

Meмo далі вчитись».

«Bine. bine, Deu сае, bine!»

Оттак мої сизі

Любилися, кохалися,

І самі не знали,

Як они се пізналися,

Як в’ни покохались,

Як стояли що вечера

В садку під вишнейов,

Як обоє ділилися

Святойов душейов,

І як серце до сердечка

Прилипло як з медом.

А чого ж їм молоденьким

Ще у світі треба?

Може й треба, я не знаю…

І они не знають,

Чого в садку жартуючи

Сльози утирають.

Може вражі комашки ті?

І то може бути.

«Манолечку, а ти плачеш?»

«Ні, моя голубко!

А ти, серце?» – «Ховай Боже!

Я, сизий, весела!»

А тут з хати стара мати

Кличе до вечері.

«Катерино, ходи їсти!» –

«Я, мамо, ни хочу!»

І шириньков швидесенько

Повтирала очи.

«Ох лишенько! Манолечку,

Коли будеш в мене?»

«Завтра, душко». – «Не забудь же!

Не забудеш, Маню?

Та не ходи такий смутний!»

«Я, душко, не хожу!»…

«Ти думаєш, що мій батько?…

Боже милий, Боже!

Хіба в мого ба й бадечка

Доньок є багато,

Аби мене хотів втопить?»

«Твій батько богатий,

А я бідний, Катре, серце!

Я пропав на віки!»…

«Манолечку, що ти робиш?

Єй Богу, з пристріту!…

Фе так робить, я насміюсь!»

«Ба й ти не плач, люба!»…

«А ти не меш, Манолечку?»

«Ні». – «Й я вже ни буду!»

Та й заплакали обоє

Як ті малі діти…

Що ж нам більше і осталось

В широкому світі!

Що ж більше осталось в широкому світі,

Як дрібними сльози горе виливать?…

Діти мої, діти, нещасливі діти,

Не всігди на батька, на неню дуфать!

Бо і они люде, серцем ни питають,

Свої рідні діти ріжуть, убивають

Думі на офіру! Що ж мусим робить?…

Нам тілько осталось – плакать та любить!

А що далі з того буде,

Ни питайте люде!

Ідіть тихо на різницю,

І не кажіть людем,

Бо они вас ще осудя

Ta й назвуть ледащо!

Серцу легше носить горе,

Хоть не знає, за що;

Лиш най люде не сміються,

Та ніхто не знає.

Да се стара, бачте, пісня, –

Нової співаю.

Світить місяць, розсипаєсь,

Селом світло погасили,

Грає леґінь, приграває

У дівчини під вікнима.

Грає леґінь, виграває,

Та й словами примовляє:

«Ох дівчино моя мила.

Ти богацька, я убогий;

Я о тебе не стараюсь,

Присягаю пану Богу!

Да і твого батька-неньку

Подалік му обходити,

Аби твому батьку-неньцї

Чим воленьку не зломити.

Да і тому богачеви

Му з базарю уступатись,

Аби не мав вітак, серце,

Тобі він чим вирікати.

Лиш одної сеї нічки,

Доки село ще не чує,

Позволь мені тутки грати!

З-поза садів не учуєсь,

А по стежецці, по вбиті

Hе покмітя мого сліду,

Відспіваю, відограю,

Повтераюсь, да і піду.

Пішов леґінь до домочку…

Рухло село, уставало,

Про колачі вешталося,

На весілля убиралось.

Лиш у вдови у хатині

Лежить леґінь на ослоні,

Сам убраний, ручки навхрест…

А удови нема дома,

Пішла шукать Христа ради,

Чи б хто не збив домовину.

Найшла, чи ні – Святий знає,

Бо весіля як покинуть?

До чого я люде добрі

Таким ще морочу?

Ліпше далі доспіваю,

Як втерали очи,

І як далі кохалися

Наші голуб’ята,

Як раділи, як плакали…

А батько і мати

Ба-й-ба’ собі, що Катруся

З леґінем говорить.

«Нехай собі наговоря-сь,

Як та зоря з морем!» –

Каже батько. – «Ще молоді,

Звичайно: ще діти! –

А що, Катре? Твій, бач, школярь

У голов не битий!

Борзо вивчився по руськи!

А ти по волоськи

Ще не вмієш? Чо’ встидашся?»

«Да я оце трошки

І умію!» – «Ач, казала,

Що ти тої мови

Ненавидиш! А в’на гарна!

А в нашої вдови

Вже вивчилась ткать коверці?

Я тебе що днини

В неї вижу… А гарно тче!

Ще й гарного сина

Собі має, ніщо й казать!

Лиш шкода, що вбогий!

Певно шкода! Да що ж робить?

Ми усі під Богом.

Коли Господь допоможе,

То буде й богатий.

Чи як кажеш на се, стара?» –

«Да оно то – знати.

Але доки ситий схудне…» –

«Мовчи собі, бабо!

Та от що пазь: нам старостів

Сподіватись треба

На неділю, а то гарних,

Попівського роду!

А то й сам собі попович!

А з того виходить,

Щоб то гарно зладитися,

Бо й весіля буде,

А Катруся попадейов

Вже верне від слюбу.

От що, доню! Той гарніше

Вивчить по волоськи,

А може ще і читати

І писати трошки.

Будеш собі кругом паня!

Ще і криволіну,

Казав, справить.» – «Ох таточку!

Таточку єдиний!

Не вбивайте, не карайте!

За него не піду!»…

«Ні, не підеш, моя доню,

Колясков поїдеш,

Читвірнейов! Аж закурить!»…

«Не хочу я, тату!

Нехай їде сам колясков,

А я буду ждати

Свої рівні!» – «Бач, царівна!

Кращого ти треба?

Я два роки вже шукаю,

А не міг надибать

Гарнішого собі зятя…

Що гроші! що слава!

А що вже рід, бач, великий!…

Хоть у якім праві

Допоможут, заговоря,

Хоть би і в владики!

А ти знаєш, дурне дівча,

Що то за велике

Оно діло, той владика?

І сказать ни можу!»

«Тату, мамо, ох таточку!

Боже ти мій, Боже!…

Я не хочу ні владики,

Ні попа, ні пана!

Віддайте мя, мій таточку,

За моєго Маня!

Я ліпшого і не хочу!…

О Боже мій, світе!»…

«Що то, стара, з нашев Катрев?

Чи лиш не з пристріту,

Або з очей отаке їй?

За бабов післати,

Най примовить на чім нибудь.

Напитися дати,

Ще й обмити! Чуєш, стара?

Бо я йду до жида,

Щоб горівки на весілля

Доброї стокмити».

Не знат Катерина, чи ніч се, чи днина,

Чи люде говоря, чи сонце сия,

Чи в’на на сім світі, чи у домовині?..

«Мамунечко, серце, голубко моя!

Чого ти малойов мене не приспала,

Або як купала, чому не залляла,

Купелем залляла?… Тогди було вбить,

Ніж нині як камінь у мори топить!»…

Отаке то, пани братя,

Діється на світі!

Така доля судилася

Всім богацьким дітем.

А в бідного кланя дітей

У безверхій хаті,

А кождому свою долю

Держить Бог богатий.

Бо то старий наш господарь,

Той Господь на небі,

Знає богача карати,

І знає, що треба

Убогому: свою волю,

Серце нелукаве,

Що кождому горю вірить…

Він пан над панами!

Богач ляже спати –

Всю ніч ‘му не спиться;

Сидить над грошима –

Серденько в нім б’ється.

Сяде до вечері –

Всі кусні рахує;

А вдавиться дідько –

Сини прогайнують

Лукавую працю,

Да ще й насміються,

За батькову душу

Шампанами вп’ються.

А бідний сердега

Ляже тихо спати, –

Доленька присниться,

Водиці нап’ється,

От він і щасливий,

От він і богатий!

Бідуйте, пани ви,

У златих палатах,

А я в свої бухни

Як царь буду жити,

І люде любити

І Бога хвалити.

Не слухали батько-мати,

Робили, що знали.

А Катруся безталанна

Мліє-умліває.

Вийшла в садок подивитись,

Чи не уздрить того,

За ким гине, пропадає

Сердешна небога.

Нема Маня, не приходить!

Що ж робити мусить?

Побачила за парканом

Удовину грушу,

Та й згадала, як бувало…

Бувало… Минуло!

Не вернеться во вік віки!…

І сльози люнули

З очий карих, як той дунай!

«Єдиний мій, милий!…

І ти мене вже покинув

При лихій годині? –

І ти мене вже понехав?…

Нехай і так буде!

Озьму в батька два таляри,

Та куплю отрути,

Та й загину, мій єдиний,

У твої хатині!

Легше буде мені лежать

У тій домовині,

Що ти мені вибудуєш,

Єдинеє серце!…

А та твоя стара неня

Укриє коверцем,

Знай зазуля синим пюром –

Все лихо загоїть.

Буде мені здаватися,

Що я вже з тобойов

Повінчана, мій Манолій!…

Де ж ти забарився?…

Нагнівався! навіть в-ві сні

Уже не присниться!»…

Місяць сходить. Пішла Катря

З кінвами по воду,

А Манолій молоденький

Вже не переходить,

Як то колись, як бувало, –

Відай забуває!

Подумала, постояла.

Да як заспіває!…

Да вже не про ті пафталі,

Що досі співала,

Коли свого Манолечка

Отут дожидала, –

А про того бай бадечка,

Що зарізав доню…

«Чи ж я тобі, мій бадечку,

Не вволила волю,

Або тобі із дороги

Ноги не умила,

Що ти мене молоденьку

Втручаєш в могилу?…

Та коби хоть разом з милим!

Манолі, Манолі!»…

Як стояла, так упала,

Дала сльозам волю!…

«Забуває! Серце моє!…

Мене забуває!»…

Аж слухає безталанна –

Пішов голос гаєм:

«Frunda verde de ре bradu,

Ти місяцю, ти королю!

Я з дівчинов розлучаюсь,

Присягаю пану Богу!

Ті дівчата всі однакі:

Відки вітер, туди гнуться,

Як гадина коло серця,

Так словами обів’ються.

Да піду я стадо пасти

До турчина до Стамбулу.

Щоб дівчина і не знала,

Щоб дівчина і не чула…

Щоб дівчина не гадала,

Що я за нев умліваю! ..

Цвіте рожа над Босфором,

А Босфор се і не знає.

Цвіте рожа над Босфором,

У білий шум похилилась;

У вечері розцвіталась,

А до світа і відцвіла.

Несе Босфор рожевий квіт

На голубі свої фалі,

Куди несе, куди заніс –

Сам Босфор і се не знає.

Frunda verde de ре bradu,

А більший цвіт на лелії:

Питалася султаночка,

Чо’ в Босфора серце млїє?»…

Пішла Катря на підсадє

Шиття вишивати;

Чо ж Манолій не приходить

У сопівку грати?

Хіба єго нема дома?…

О, Манолій дома,

З зав’язанов головойов

Лежить на ослоні.

Коло єго стара неня:

«Се te dore, сину?»…

«Нічо, мамо, нічо, сиза,

А так таки гину!…

Я й без хори, мамо, гину, –

Що ж робити мушу!…

Підведіть мя до віконця,

Нехай подивлюся

До Катрусі на подвір’я…

Чому не приходить,

Аби-х хоть раз у останнє.

Дививсь на їй вроду?

Богатого батька дочка,

Да ще й заручена!…

Мамо, мамо, чому наш двір

Не озолочений?

Чому і в нас немає так,

Як є у сусіди?

О ні, мамо, я зберуся

Та в Гуцули піду.

Там ворожбити великі,

Они мені, мамо,

Анцихриста визвуть з пекла,

Я гроші дістану,

І висипю гору срібла

На нашім подвір’ю!

Нене, нене, ви плачете?

Ви не ймете віри,

Як то дуже серце болить

Від того кохання!…

Ідіть, мамо, за отрутов…

Або ідіть, мамо,

За Катрусев, нехай на ню

Хоч лиш подивлюся

Через поріг! Ідіт, ідіт…

О, серце Катрусю,

Що ти мені се вчинила?…

Так, мамо: вчинила!

Она мабуть у Гуцули

До баби ходила

За чарами, та дала ми

У меду напитись!

А я хіба без Катрусі

Можу в світі жити?…

Я – без неї в світі жити!…

Вай моєму світу!

Але не так, не так, мамо:

Я в опришки піду!

Я украду її в батька:

Я єго заріжу,

Того злого поповича, –

Чого він тут лізе?

Чого в місті не вінчаєсь

Та не бере паню,

А як ворон розбиває

То наше кохання?

Хіба єму я що винен

В широкому світі?…

Мамо, мамо, чому мене

Не дали ви вчити

На то, що він? Тепер моя

Була би Катруся,

Тепер би я не вбивався

Та не губив душу.

Мамо моя!… Я затратю!

Єй Богу, затратю!…

Та й на віщо мені душі?

Аби пропадати!»…

Вийшов леґінь у садочок,

Да вийшов на силу,

А та груша біло-біло

Як зима зацвіла.

«О, ти груше, моя груше.

Ти білая груше,

Ти лиш сама пожалуєш,

Як загублю душу.

Ти одна лиш, бо під тобов

Ми двоє стояли,

Бо під тобов я плакався,

А в’на присягалась.

На Господа присягалась,

Що моєйов буде,

Що на своїм цілім віку

Мене не забуде,

Що не піде за другого,

Лиш мене одного!…

Катре, Катре, що я тобі

Завинив такого,

Що ти мене зарізала,

На віки убила?…

Ося груша, що так біло

Як зима зацвіла,

Заскаржить тя у Господа,

У Бога святого!

Да й ти, святий місяченьку,

Да й ти, срібнорогий,

Слухав єї присягання,

І ти Богу скажеш,

Що сталося, і їй двори

Богови покажеш.

Аби Господь і сам видів.

Чи можу я жити

Без Катрусі невірної?…

Що ж буду робити!»…

Сидить Катря на підсадю,

Та шитячко шиє,

Аж тут її дрібні сльози

Так і обілляли!…

Нехай ллються дівочії,

Нехай серце рветься!

«Пішов з садку пренедобрий,

Щоб і не дивиться,

І нищечком не дивиться

На ту єго вроду!…

Хіба він мене не бачив,

Що я у городі?…

І чого я отсе вийшла?…

Єго я побачить

Отсе вийшла!… Нерозумна!

Чого я се плачу?

Чого я се так журюся?

Чого гублю душу?

Хіба єго лиш одного

Кохати я мушу?

Лиш одного в сему світі?

О ні, мій єдиний:

Я лиш нині, мій соколе,

Єй Богу, лиш нині

Ще тя хочу покохати,

Вітак вже ніколи!»…

І нехотя безталанна

Дала сльозам волю.

«Чо’ я плачу нерозумна?

O ні, я не плачу,

Я хотіла єго тілько

В останнє побачить,

А він утік з городечка!…

Хіба я дитина?

Він понехав мене любить,

І я ‘го покину!

Так: покину невірного,

На віки забуду!

Або умру!… В домовині

Легше мені буде!»…

Лежить Маньо на ослоні,

Як хусточка білий;

Сидить стара за кроснами,

Трохи не умліє.

«Сину, сину!… Ходім, любий,

До святого Йвана

У Сочаву! Я у черців

Там зілля достану,

І святого трунву вкрию

Найкращим коверцем, –

Він вислухат мене бідну,

Він загоїть серце,

І ще впросить тобі долі,

Сину мій Манолій!

О сину мій!» «Нічо, мамо!

Ходім до святого

У Сочаву! Люде кажуть,

Що чуда ся діють

У Сочаві… Внесіть, мамо,

Мою паларію,

Тай сукману! Я помолюсь

За моє коханє

Невірноє!… О Боже мій!…

А правда то, мамо,

Що леґінь раз помолився

В Сочаві святому

Про доленьку, і не вернув

Назад вже до дому?

У Сочаві й поховали…

Черці поховали

Молоденькі, а молебнів

Аж вісім читали

Там про єго?… Ох ненечко!

Смерть – єдина доля

Для серденька так як моє

Убитого горем!…

А так, мамо?… Да не плачте!

Підем до Сочави.

Внесіть вбори… А я хвильку

Ляжу тут на лаві,

Бо так мене сон і ломить,

Давно вже не спав я!…

Дуже давно!… А так мамо,

Що сочавці славя,

Що Іван Сочавський добрий?…

О, він допоможе!

Ідіть у кліть… О мій Боже!…

Боже добрий, Боже!»…

Ввійшла стара да із комори,

Внесла камешу рантухову,

Унесла черес і кресак;

А він пишний як білий мак

Лежав під вікни, ручка права

На серденьку – і о Сочаві

Матбути думав…

Примітки

Друк. «Руська хата», 1877 р., стор. 88 – 96

Frunda verde de ре bradu – «Лист зелений на ялинi». У молдаван, як відомо, ялина – дерево листяне, має листя, а не голки.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 373 – 389.