13. Кінь

Юрій Федькович

Це діялось з-за давніх ще давен,

Коли ще чоловік не знав коня сідлати

Та ні у віз єго впрягати.

Як раз прийшов до нього кінь один,

Та й каже: «О, рятуй мене, друже,

Бо олень в лісі там – та так доїв ми дуже,

Що годі вже терпіть!» – «І ти наговорив! –

’Му чоловік відповідає, –

Та же ж ти, друже, дуже добре знаєш,

Що я за оленем не пущусь у погоню!

Не правду може я це кажу, коню?»

«То ж осідлай мене! – ’му каже кінь, –

Зроби мені зубила в зуби,

До них дай поводи, хоч най лиш будуть з луба,

Тоді ся не жури, що олень той не наш!

Ти будеш мати галдамаш,

А я знов свою мету!» – І так ся стало:

Коня як стій в зубила вбрали,

І сів на нього чоловік.

Позбув свій оленисько вік.

Коневі на душі аж легше стало!

«Пусти ж мене тепер.» – «Помалу!

Добро, що ти мене навчив,

Тебе як маю зубилати:

Тепер ти мій вже, пане брате,

І меш мене, де схочу сам, носив,

І плуг мій тяг, і віз, і сани!

Не вчи мя другий раз, моспане!»

Не дайте мсті, о діти, волю,

Аби і ви не так попались у неволю,

Як той наш мстивий кінь! Та й це ще пам’ятай:

Як зубилать себе, нікого не навчай!

Примітки

Друк. Бібл. для мол., 1887, с. 153.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 537 – 538.