І. Карпенко-Карий і його твори

Л. Ф. Стеценко

Коли в Берліні від тяжкої хвороби помер 2 (15) вересня 1907 року Іван Карпович Тобілевич (псевдонім І. Карпенко-Карий), для багатьох прогресивних діячів української культури стало ясно, що література й театральне мистецтво зазнали величезної втрати. Вражений звісткою про смерть Карпенка-Карого І. Франко писав:

«Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се зрозуміє кожний, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та притім великим драматургом, якому рівного не має наша література» [Іван Франко, Літературно-критичні статті, Держлітвидав України, К., 1950, стор. 382].

Карпенко-Карий, будучи невтомним продовжувачем реалістичних традицій Т. Г. Шевченка, енергійним громадським діячем, оборонцем інтересів трудящих мас, як письменник у кращих своїх творах досяг вершин реалістичного мистецтва. Він пройшов нелегкий шлях життя, переслідувався царизмом, був засланий, але не скорився, не втратив віри в народ, не випускав пера з рук. Кращі його п’єси перейняті глибоким співчуття до поневолених трудящих мас, невгасимою зненавистю до визискувачів, палкою любов’ю до батьківщини.

В ім’я цієї любові, в ім’я торжества соціальної справедливості драматург нещадно викривав експлуататорів – поміщиків, куркулів, усіх, хто багатів коштом народу. З неприхованою радістю Карпенко-Карий відзначав ті суспільні явища, в яких він вбачав пробудження громадської свідомості, народження нової суспільної сили, здатної перебудувати життя. Він вірив у краще майбутнє і наполегливо, хоч і не завжди успішно, шукав шляхів до нового кращого життя.

Примітки

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори у 3-х томах. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., т. 1, с. 5 – 33.