Значення творчості

Л. Ф. Стеценко

В кращих своїх творах І Карпенко-Карий зумів прозу життя перелити в чистеє золото поезії. Такі його п’єси, як «Хазяїн», «Сто тисяч», «Сава Чалий», «Безталанна», «Наймичка» та інші, вражають не тільки глибоким, що будить думку, змістом, але й прекрасною неповторною, високомистецькою формою – в них ми не лише бачимо правдиві виразно окреслені психологічні рисунки, але й відчуваємо якусь надзвичайну емоційність та ліричність, напруженість внутрішнього динамізму, захоплюємось яскравістю мовних характеристик персонажів, умінням легко, невимушено й, на диво, логічно розгортати дію, узагальнювати важливі явища суспільного життя, давати насичений глибокими думками підтекст, побутові явища висвітлювати в соціально-філософському плані.

Драматургічна спадщина Карпенка-Карого – це вищий ступінь в розвитку української літератури.

В запереченні найважливіших підвалин поміщицько-самодержавного ладу і капіталістичного суспільства, в справедливому обуренні і гніві проти тупості й жорстокості експлуататорських класів І. Карпенко-Карий був таким самим наполегливим, енергійним та послідовним, яким у російській літературі був О. М. Островський. Він твердо стояв на грунті критичного реалізму і вмів бачити й показати в своїй творчості провідні тенденції розвитку суспільного життя. Він розумів, любив народ і вірив, що саме йому, трудовому народові, належить майбутнє.

Великий російський письменник О. М. Островський говорив колись, що «історія залишила назву великих і геніальних тільки за тими письменниками, котрі уміли писати для свого народу, і тільки ті твори пережили віки, які були істинно народними у себе дома; такі твори з часом стають зрозумілими і цінними і для інших народів, а зрештою і для всього світу» [А. Н. Островский. О театре. Записки, речи и письма «Искусство», М. – Л, 1941, стор. 64]. Саме таким глибоко національним і в той же час відомим за межами своєї батьківщини був І. Карпенко-Карий.

Час, який відділяє нас від Карпенка-Карого, показав, що його літературна спадщина і сьогодні зберегла життєву силу й естетичну цінність.

Академік М. Рильський цілком слушно підкреслював, що «відгуки карпенківської драматургії чуємо ми і в комедіях та драмах Корнійчука, і в «Алмазному жорні» та «Феї гіркого мигдалю» Кочерги, і в усьому кращому, що маємо ми нині в радянському українському театрі» [Максим Рильський, Наша кровна справа, Держлітвидав України, 1959, стор. 389].

Український радянський театр постійно звертається до п’єс славного драматурга, знаходить у них вдячний матеріал для своєї роботи. З успіхом ідуть його п’єси і на сцені російського театру, а також у країнах народної демократії, в Канаді, Сполучених Штатах Америки тощо. Драматургія Карпенка-Карого привертала і привертає особливу увагу російських радянських письменників. К. Треньов, наприклад, переклав на російську мову «Мартина Борулю». Високо цінив творчість Івана Карповича М. Горький.

І. К. Карпенко-Карий – гордість нашого народу. І. Франко ще в 1907 році мав усі підстави сказати, що

«цілість драматичної творчості Карпенка-Карого наповнює нас почуттям подиву для його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя» [Іван Франко, Літературно-критичні статті, Держлітвидав України, К., 1950, стор. 388].

Примітки

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори у 3-х томах. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., т. 1, с. 32 – 33.