Соціально-побутові драми

Л. Ф. Стеценко

Страшною правдою віє від соціально-побутових драм Карпенка-Карого. Вже в драмі «Бурлака» показано старе поневолене українське село, в якому вічно п’яний писар і розбещений старшина являють собою і «закон» і «владу». В основі конфлікту драми лежить зіткнення двох цілком протилежних, ворожих одна одній класових сил: з одного боку бачимо волосного старшину Михайла Михайловича, писаря Омеляна Григоровича, збирача податків Сидора та крамаря Гершка, з другого – бурлаку Опанаса і скривджену сільську бідноту, що йде, хоч часом і нерішуче, за ним.

Волосний старшина та його прибічники – люди підлі і нахабні – почувають себе справжніми господарями села. їх характерні риси – зажерливість, ненаситність, властолюбство, розбещеність і самодурство – виявляються в багатьох діях, про які селяни говорять з приглушеним обуренням, побоюючись, щоб старшина із своєю компанією не довідався про ці розмови і не помстився. Сам Михайло Михайлович переконаний, що багатому все можна, що за гроші можна купити навіть людські почуття.

Змалювавши страшну картину становища селян, драматург зробив спробу відповісти на питання – що робити, як визволитися з-під гніту глитаїв. Так з’явився в п’єсі образ Опанаса Зінченка (Бурлаки), людини, за визначенням І. Франка, з незламною енергією та сильною вдачею, що один стає до боротьби за правду. Образом Зінченка автор стверджував ідею боротьби, непримиренності до всякого насильства та соціальної несправедливості.

Передова критика в особі І. Франка сприйняла його як «образ могутнього народного борця, що твердо і з нараженням своєї особи стоїть за правду проти визиску і кривди з боку всякої старшини» [Іван Франко, Літературно-критичні статті, Держлітвидав України, К., 1950, стор. 384 – 385]. Це – «енергічна одиниця, що самою силою своєї волі зупиняє бодай моментально хід поганої машини сільської деморалізації і спричиняє остаточно її прочищення» [Іван Франко, Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р., Львів, 1910, стор. 276].

Показово, що вже в цьому першому драматичному творі Карпенко-Карий врахував особливості сценічного мистецтва і зобразив своїх героїв так, що вони весь час перебувають у стані болю, гніву, обурення чи якогось іншого сильного почуття. Героя драми з усіх боків підстерігає небезпека, він падає, підводиться, знову падає, але не скоряється кривді.

Зображуючи світлими фарбами образ бунтаря-протестанта, віддаючи йому всі свої симпатії та глибоко співчуваючи його діям, автор драми чітко й виразно висловився за необхідність боротьби з тими силами, типовим представником яких є волосний старшина.

Дещо інший тип сільського глитая показано драматургом у комедії «Розумний і дурень» в образі Михайла Окуня, який діє не стільки за допомогою наданої йому влади, скільки за допомогою економічного примусу. Михайло Окунь хитро плете свої тенета, шукає потрібних йому людей, як правило, шляхом матеріального тиску. Коли трапиться нагода здерти з когось карбованця як штраф за те, що корова ступила на поле, хоч там уже не було ніякого збіжжя, Окунь здере. Якщо треба вигнати з дому рідного брата, щоб самому заволодіти батьківським майном, він не зупиниться ні перед чим, щоб таки добитись свого. Його засоби – брехня, обман, нацьковування, нахабство – все, що може сприяти збагаченню. І навпаки – все, що не приносить грошей, починаючи від пошани до батьків і кінчаючи інтересом до книжок, для Михайла – тільки «дурна примха». Про свого брата Данила він говорить.

«Чорт його знає, який він смак знайшов у тих книгах? Я ж і сам грамотний, а книжки, про мене, нехай хоч і всі погорять! По-мойому, грамота потрібна, щоб вексель або розписку прочитати чи підписать договір; повістку від мирового, окладний лист, квитанцію прочитать, щоб, виходить, не общитали, а далі – це дурна примха».

Один з його помічників у шахрайських справах – сільський «аблакат» – називає Михайла «комерчеською головою», вкладаючи в це поняття уміння шахраювати.

Так у діях, у взаєминах з іншими персонажами розкривається характер цього глитая. В жодній яві Окунь не з’являється перед глядачем, не показавши якоїсь нової риси свого характеру. В розмові з Данилом він грубий, нахабний, чванькуватий. З Мар’яною, що стала потім його дружиною, а раніше була нареченою Данила, він поводиться, як пес, що водночас і лащиться і гарчить. Для кожного у Михайла є своє слово, сказане з розрахунком на вигоду, на бариш.

Але найповніше сутність глитая розкривається під час розмови з батьками у п’ятій дії, коли афера з шинками не вдалася і треба заплатити 250 карбованців штрафу або відсидіти три місяці в острозі. Михайло пропонує батькові відсидіти ці три місяці у острозі, аби тільки гроші були цілі. Така пропозиція сина, звичайно, сприймається батьками як глибока образа і викликає з їх боку справедливе обурення. Навіть старшину, який уже звик до різного роду підлоти, і того така заява Михайла вражає.

Так аморальний, нахабний, безчесний глитай Михайло, про якого в народі говорять, що за гроші він ладен рідного батька продати, проходить крізь усю п’єсу з усіма своїми типовими рисами, не втративши при цьому виразно окресленої драматургом індивідуальності. Це один з колоритних реалістичних образів куркуля, створених І. Карпенком-Карим.

Слабшими в комедії «Розумний і дурень» є позитивні герої. До них в першу чергу належить Данило, Михайлів брат. Проте це не борець за правду, яким був, наприклад, Опанас Зінченко в драмі «Бурлака», а дуже пасивний проповідник якогось розпливчатого гуманізму. Він не тільки не бореться з Михайлом, хоч і ненавидить усі його махінації, але й слова різкого не промовить, бо воно не вкладається в рамки тієї гуманності, яку має стверджувати у творі образ Данила.

Не випадково в пізніших редакціях п’єси автор замінив різкі, перейняті почуття ненависті, репліки Данила на більш спокійні, в яких немає і натяку на боротьбу. Так, наприклад, у виданні твору 1886 року у п’ятій яві першої дії Данило говорив Михайлові: «А ти чого, як скажений, кричиш, якого біса причепився? Що там таке сталося, що ти не вспів дверей одчинить, зараз і загавкав, мов та собака, що з цепу зірвалася!» А в виданні творів Тобілевича 1897 року, замість цих слів, Данило говорить всього лиш дві лагідні фрази: «А ти чого кричиш? Що там таке сталося?»

Данило не втручається в господарські справи, хоч і міг би це робити, уникає сутичок з братом, а коли й робить десь за лаштунками якусь добру для селян Справу, то ніби з неохотою, побоюючись, щоб знову не викликати суперечки з Михайлом. Не розкритий в дії, він є апостолом якоїсь абстрактної справедливості, з невиразно окресленим характером. Хоч треба сказати, що й проповідник гуманності з Данила кепський, бо він більше міркує про неї на самоті, ніж переконує інших.

Дещо ідеалізований і Зінько, той добрий отаман рибалок, у якого Данило був на заробітках. Постаті Данила і Зінька є скоріше рупорами для виголошення обмежених культурницьких ідей, ніж художньо завершеними образами, які повинні були, за задумом автора, виконувати роль «підручника життя», бути ревізорами викривачами «темного царства».

Напевне й сам драматург відчув, що справжньою його зброєю є слово критика існуючого ладу. Через це в драмі «Наймичка», що з’явилася слідом за комедією «Розумний і дурень», вже нема подібних героїв.

Драма «Наймичка» належить до тих п’єс, які користувалися особливою увагою глядача.

Вперше її поставила в Ростові трупа Кропивницького за участю М. К. Заньковецької. Про цю постановку розповідає М. Садовський у своїх «Театральних згадках».

«Що сказати про першу цю виставу? На виставу приїхав крадькома з Новочеркаського сам Карпенко-Карий і, сидячи в театрі, плакав. «Наймичка» так захопила всіх, і слухачів і акторів, що були такі сцени, де й публіка, і актори, і навіть суфлер, якому це зовсім не належить, плакали, захльобуючись сльозами. П’єса зразу сподобалась публіці і пройшла з великим успіхом кілька разів» [М.К. Садовський, Мої театральні згадки, Держвидав образотворчого мистецтва та муз. літ-ри, К,, 1956, стор. 16].

З не меншим успіхом ішла «Наймичка» в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові та багатьох інших містах Росії й України. Сторінки тодішніх газет з рецензіями на спектакль цієї драми свідчать про те, ще глядачі сприймали показану в п’єсі історію як живу дійсність. А тимчасом «Наймичка» не відзначалась ні новизною теми, ні оригінальністю сюжету. В ній Карпенко-Карий розповідає дуже нескладну і на ті часи звичайну історію про те, як сільський багатій Василь Цокуль, маючи за плечима сорок п’ять років,. закохався в наймичку Харитину. Відкупивши її за п’ять четвертей вівса у шинкаря Бороха, він згвалтував її і довів до самогубства. Приблизно про таку ж історію йшлося в драмі М. Кропивницького «Глитай, або ж павук».

Трагічній долі жінок було присвячено багато творів і в українській і в російській літературах, зустрічалися й аналогічні драматичні ситуації. Але Карпенко-Карий, обминаючи протоптані стежки і літературні штампи, дав нове трактування і своєрідне розв’язання драматичних ситуацій, створив оригінальний, глибоко реалістичний образ наймички з її трагічною і типовою для післяреформного українського села долею. Він заглибився не в інтимну, а в соціальну психологію персонажів, зумів показати різкі соціальні контрасти і таким чином глибше розкрив трагедію найбільш пригнобленої і найбільш скривдженої частини села – наймитства.

Беззахисна, придавлена горем, зацькована наймичка має добре серце, чисте сумління і, що дуже важливо, не втратила віри в людей. В її становищі можна б зненавидіти весь світ, перейнятися люттю до людей, проклясти їх, бо ні від кого вона не чула ще привітного слова, а кривди на неї сиплються без кінця. Проте Харитина вірить у те, що є люди й добрі, що від них можна чекати співчуття, а то, може, й ласкавого слова. Цим скористався підступний глитай і зробив її своєю полюбовницею. Він навчає її брехати й лицемірити, та Харитина, яка ніколи нікому і слова наперекір не промовила, незважаючи на своє безвихідне становище, не тільки рішуче відкинула пропозиції Цокуля, але й сказала йому таку правду, від якої навіть цей мироїд збентежився:

«Я все вам кину під ноги, не треба мені нічого вашого! Воно давить мене, – дихати не можу. Я була обшарпана, та зате у вічі сміливо дивилася усім, а ви дали мені одежу гарну, обморочили, обдурили мене, знівечили мене, життя моє отруїли – спасибі за ласку! Нічого мені од вас не треба!.. Не говоріть до мене: кожне ваше слово отрутою падає на мою душу…»

Багато спільного в долі Харитини і Олени з драми М. Кропивницького «Глитай, або ж павук». Але трагізм першої значно посилюється тим, що вона сирота, що живе серед зовсім чужих людей, що за неї ніхто ніколи не заступався, а не знущається тільки той, хто не хоче. Олена ж мала сім’ю, мала хоч убогу хату, зазнала радощів сімейного життя, в неї і характер твердіший, є якісь надії на підтримку інших, на майбутнє. Тим-то при однакових драматичних ситуаціях трагедія Харитини глибша і сильніше вражає глядача.

Є ще одна особливість, яка виділяє «Наймичку» з-поміж інших п’єс на цю тему. Вона полягає в незвичайній силі щирості і правдивості розповіді. Тобілевич не просто писав те, що знав, що бачив. Він болів долею своєї героїні, глибоко переживав її горе, відчував трагізм того становища, в якому перебувала Харитина. Для нього вона була не витвором уяви, а живою людиною, над гіркою долею якої не сором було заплакати і прилюдно і на самоті.

Безпосереднім винуватцем трагедії Харитини автор показує куркуля Цокуля. Він не схожий на старшину Михайла Михайловича, ні на Михайла Окуня, ні на тих хазяїнів, яких драматург виводив у своїх п’єсах пізніше, хоч і має з ними багато спільних рис. Як і коли Цокуль нажив своє багатство – про це у п’єсі не говориться, можна тільки догадуватися, що воно виросло на сльозах і крові багатьох гноблених ним людей, бо такі, як Цокуль, не мають ні жалю, ні совісті. Обминаючи сферу економічної «діяльності» цього глитая, І. Карпенко-Карий зосередив головну увагу на розкритті його аморальності, розбещеності, лицемірства і підступності. Не вперше йому торгуватись за людину, ніби за худобу на ярмарку. Не вперше він глумиться над беззахисними дівчатами.

Драматург проникає не тільки в побут Цокуля, але і в його чорну душу, в якій навіть ознак чогось людського не лишилося.

В «Наймичці» втілено глибоку ідею великого суспільного значення. В ній возвеличено найбільш пригноблену і безправну частину селянства, затавровано експлуататорську верхівку революційного села.

Карпенко-Карий своїми п’єсами ніби на одному широкому полотні малював страшне і огидне «темне царство» брехні, наживи, визиску, розбещеності, освітлюючи різні його сторони. Драматург розумів, що світ, який він довго і уважно спостерігав, і всі ті люди, мерзенні дії яких він бачив на власні очі, всі ті пороки, що ними була сповнена атмосфера післяреформного села, – то не випадкові явища. Вони зумовлювались тими економічними процесами, які переживало українське село в другій половині XIX ст. і були закономірним наслідком взаємин між різними соціальними класами і прошарками. За тодішніх умов не можна було сказати цієї правди, не сховавши її в правді побутовій. Карпенко-Карий зробив це надзвичайно майстерно.

Прагнення Карпенка-Карого якнайглибше розкрити причини людських страждань, показати в живих конкретних образах коріння народного горя і той соціально-економічний грунт, який живить те коріння, зумовило появу психологічної соціально-побутової драми «Безталанна». Всі герої цієї п’єси однаково нещасні, бо в умовах поміщицько-самодержавного ладу, в затхлій атмосфері егоїзму, зажерливості неможливе щастя для чесних людей.

Драматург знайомить нас з головними героями драми – Гнатом, Варкою, Софією та її батьками, життя яких становить тяжку драму і змушує страждати й близьких їм людей.

Найбільш трагічним у долі персонажів «Безталанної» є те, що з їхнього становища немає жодного виходу. Люди безсилі змінити природний хід подій, і тому драма закінчується убивством Софії, якого зовсім не хотіли герої п’єси. Автор показав, що такі люди, як Гнат, Варка, Софія, навіть Ганна за інших умов могли б спрямувати свою енергію і свій розум на корисну суспільну працю, а не витрачати її на те, що завдає стільки горя їм самим і неминуче приводить до злочину.

Дбаючи про розширення тематики драматургії, про збагачення убогого тоді репертуару українського народного театру, Карпенко-Карий спинив свою увагу на такому поширеному в XVII – XVIII століттях явищі, яким було на Україні чумацтво. Ніхто з українських драматургів – попередників Карпенка-Карого – не порушував цієї теми, обминали її й прозаїки та поети Не пройшов повз цю тему тільки Т. Шевченко, присвятивши їй кілька поезій, та народ, що зберігав у своїй пам’яті численні пригоди з чумацького життя і створив багато глибоких ліричних задушевних, зворушливих пісень про чумаків. У цих піснях оспівується гірка доля чумаків-наймитів, їх боротьба з розбійниками, смерть чумака в дорозі тощо.

Карпенко-Карий знав ці пісні, чув багато легенд і переказів про чумаків, дещо читав про них у літературі. Він розумів, що чумацтво не було явищем однорідним, що серед чумаків були й багаті, які визискували бідноту, були й експлуатовані наймити, що ходили в далеку небезпечну дорогу, зносили голод і холод, зазнавали нападів розбійників, хворіли, а іноді й помирали в дорозі. Чумацьке життя давало хороший матеріал для драматурга, і Карпенко-Карий скористався з цього. В 1897 році він закінчив комедію «Чумаки», в якій, за визначенням І. Франка, створив чудову галерею типів і дав яскраві малюнки з українського побуту кінця XVIII століття.

Конфлікт комедії «Чумаки» побудований на зіткненні двох цілком протилежних поглядів на суть людського життя, на щастя людини, на її право вирішувати свою долю.

Тут бачимо і колоритні типи сільських бідняків, серед яких чи не найяскравішою постаттю є баба Бушля, і типи багатіїв Русаловського, Чичері та Хоми Нерука, які вбачають щастя тільки в грошах, у багатстві. Надзвичайно яскравими вийшли постаті мандрівних дяків – Шкварковського та Мичковського. Навіть дещо ідеалізований Віталій Нерук, що протистоїть багатим чумакам, і той не втратив рис живої людини, не перетворився на рупор для виголошення думок автора.

Сюжет п’єси розгортається логічно в цілковитій відповідності » розвитком характерів. Тільки в кінці п’єси драматург дає штучну розв’язку конфлікту і цим дещо знижує реалізм твору.

Соціально-побутові драми Карпенка-Карого не тільки були прихильно зустрінуті передовою літературою і театральною критикою, але й користувалися величезною любов’ю глядачів. Про це свідчать десятки захоплених відгуків як у тодішній пресі, так і в численних листах на адресу драматурга.

Примітки

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори у 3-х томах. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., т. 1, с. 15 – 21.