Біографія

Л. Ф. Стеценко

Народився Іван Карпович Тобілевич 17 вересня (за старим стилем) 1845 року в селі Арсенівці поблизу Єлисаветграда (тепер Кіровоград) в родині управителя поміщицького маєтку. Батько драматурга походив з дворянського [Цю думку стверджує лист П. К. Тобілевича, надрукований у газеті «Елисаветградские новости» в № 281 від 16 вересня 1904 року: «М. г. редактор! В 280 № «Елис[аветградских] нов[остей]» напечатан некролог отца моего К. А. Тобилевича. В этом некрологе сказано, что покойный был неграмотный крестьянин. Считаю необходимым разъяснить, что отец мой был хорошо грамотен и даже в совершенстве знал церковнославянский язык. К крестьянскому сословию никогда он не принадлежал, так как прадед мой был таможенный казначей (в Златополе). Должность эта настолько значительна, что потомки признаются потомственными дворянами. Петр Карпов Тобилевич».], але давно збіднілого роду, мати була кріпачкою, викупленою своїм нареченим з кріпацтва.

Коли хлопець підріс, його віддали в Бобринецьке повітове училище, в якому протягом шести років учні проходили трикласний курс навчання і здобували освіту приблизно в обсязі чотирьох, а з деяких предметів – шести класів гімназії. Іван Тобілевич був кращим учнем і закінчив повітове училище з відзнакою.

Діти багатих дворян після Бобринецького училища готувались до вступу в університет, а Іван Тобілевич не смів і думати про вищу школу, бо не мав для цього потрібних коштів. В чотирнадцятилітньому віці він змушений був шукати власного шматка хліба, починати самостійний життєвий шлях. З допомогою батька йому пощастило влаштуватися на посаді писарчука з мізерною платнею в канцелярії пристава Абрамова у Малій Висці. Задушлива атмосфера провінційних канцелярій, отруєна пиятикою, розпустою, грою в карти, відразу справила на хлопця гнітюче враження. Не витримавши усього того, юнак незабаром утік додому, твердо вирішивши більше не повертатися до Малої Виски.

Але пора дитинства скінчилась, треба було шукати роботи. Іван Тобілевич пішов у Бобринець і, походивши по різних повітових установах, влаштувався на посаді писарчука в ратуші. В кінці січня 1864 року він почав працювати канцелярським служителем третього розряду в повітовому суді, а згодом столоначальником по кримінальній частині.

Життя бобринецьких чиновників мало чим відрізнялося від того, яке бачив Іван Карпович у Малій Висці. Проте роки чиновницької служби в Малій Висці і в Бобринці, хоч які вони були сірі, одноманітні та нудні, не минули для молодого Тобілевича марно.

По-перше, за характером своєї служби він повинен був зустрічатися з людьми різних станів, професій, переконань і характерів. Він ніби читав тут велику «книгу життя», навчався розуміти душу простих людей і що далі, то більше переймався співчуттям та любов’ю до простого народу.

По-друге, тут, у Бобринці, розгорілася та іскра любові до театру, яку запалила мати в маленького сина розповідями про вистави в Ново-Миргороді, Златополі та інших повітових містечках, де їй доводилося замолоду бувати. Саме тоді, коли ще зовсім юний І. Тобілевич жив у Бобринці, коли він пильно приглядався до життя, в місті почали вже складатися театральні традиції.

В середині 1850-х років до Бобринця приїжджала трупа Млотковського і протягом двох місяців давала тут спектаклі.

Після від’їзду Млотковського в Єлисаветград дядько М. Л. Кропивницького Микола разом із своїм товаришем Артемом Ворниковим, зібравши гурток любителів театру, задумали влаштовувати вистави в одному з недобудованих будинків. З товстого сірого паперу зробили декорації, роздобули велике рядно для завіси і почали ставити «Наталку Полтавку», «Шельменка-денщика», «Сватання на Гончарівці», «Кума-мірошника», «Іди, жінко, в салдати», «Простака», а з російських – «Женитьбу», «Заколдованный принц» та ін. У цих виставах активну участь брав і Тобілевич. Він надзвичайно захоплюється театральним мистецтвом. Це видно хоч би з того, що одного разу хлопець ішов з Бобринця в Єлисаветград 53 кілометри пішки, щоб подивитися там «Наталку Полтавку». Враження від цієї вистави не стерлося з пам’яті драматурга, про нього він згадав пізніше у статті «Наталка Полтавка».

Своїй дружині Софії Віталіївні Карпенко-Карий пізніше розповідав, що й на вистави знаменитого актора-негра Олдріджа, який був на гастролях у Єлисаветграді влітку 1861 року, він ходив пішки з Бобринця, вистоював зранку під театром, сидів цілий день на бульварі, а після вистави вночі знову йшов пішки до Бобринця, щоб на ранок встигнути на службу. Театр став змістом життя майбутнього драматурга.

Восени 1865 року повітовий центр із Бобринця було переведено до Єлисаветграда. Переїхав туди і Тобілевич, якого призначено було спочатку столоначальником, а згодом секретарем Єлисаветградського міського поліційного управління.

Місто Єлисаветград в другій половині XIX ст. належало до тих провінційних міст миколаївської імперії, де яскраво виявлялися риси нових капіталістичних суспільних відносин. З різних кінців країни голод і злидні зганяли сюди тисячі спролетаризованих селян, а це, в свою чергу, притягувало в місто багатих землевласників, які зліталися за дешевою робочою силою.

Не випадково В. І. Ленін у своїй праці «Розвиток капіталізму в Росії», торкаючись питання про значення вільнонайманої праці в землеробстві, підкріплював свої положення саме фактами, які мали місце зокрема і в Єлисаветграді та місцях, що близько прилягають до нього. В. І. Ленін писав:

«Масове пересування робітників створило особливі форми наймання, властиві високорозвиненому капіталізмові. На півдні і південному сході утворилось багато робітничих ринків, де збираються тисячі робітників і куди з’їжджаються наймачі. Такі ринки приурочуються часто до міст, промислових центрів, торговельних селищ, до ярмарків… У Херсонській губ. ринками робітників є торговельні села (Новоукраїнка, Бірзула, Мостове, де по неділях збирається понад 9 тис. робітників і баг. ін.), залізничні станції (Знам’янка, Долинська та ін.), міста (Єлисаветград, Бобринець, Вознесенськ, Одеса та ін.)» [В. І. Ленін, Твори, т. З, стор. 202].

Єлисаветград виділявся з-поміж інших міст Південної України і пожвавленням культурного життя. Свого часу тут виступали відомі тоді артисти Правдін, Самойлов і неперевершеиий виконавець ролі Отелло, задушевний приятель Т. Шевченка Айра Олдрідж.

І. К. Тобілевич відразу включився в громадське життя міста і, як видно із спогадів П. Саксаганського, поступово згуртовував навколо себе кращу частину молоді та інтелігенції міста. В будинку Тобілевичів на Знам’янській вулиці (тепер вулиця І. Тобілевича) щосуботи збиралася молодь, влаштовувались аматорські концерти і музично-драматичні вечори.

На одній з таких субот виникла думка організувати трупу. Всім ця думка припала до серця. На пожертвувані кошти купили в якогось збіднілого польського поміщика декорації разом з величезною, розмальованою олійними фарбами завісою. Незабаром до Єлисаветграда прибув М. Л. Кропивницький і взяв на себе режисуру та керівництво хором і оркестром. І. К. Тобілевич здійснював загальне керівництво справами драмгуртка і брав активну участь в його роботі як актор.

Багато й наполегливо працював І. К. Тобілевич над самоосвітою. Він розумів, що тих знань, які він виніс із Бобринецького училища, було надто мало. За свідченням С Тобілевич, у Єлисаветграді Іван Карпович мав можливість користуватися багатющою бібліотекою однієї знайомої. В цій бібліотеці були твори К. Маркса, російських революціонерів-демократів – Чернишевського, Белінського, Добролюбова, Салтикова-Щедріна, твори французьких енциклопедистів – Дідро, Вольтера, Руссо, економічні трактати Бокля, Мілля і багато інших книжок, які перечитав Тобілевич, поповнюючи свої знання [С. В. Тобілевич. Життя Івана Тобілевича (Карпенка-Карого), «Мистецтво», К., 1945, стор. 87]. Особливо захоплювався він творами російських революційних демократів.

Сімдесяті роки XIX ст. і в Росії і на Україні характеризуються пожвавленням і ускладненням визвольної боротьби. В цей час активну діяльність розгорнули революційні народники, які, не досягши позитивних наслідків шляхом «ходіння в народ», розкололись у 1879 році на «Чорний переділ» і «Народну волю». Утворюються перші робітничі союзи – «Південноросійський союз робітників» в Одесі (1875 р.) і «Північний союз російських робітників» у Петербурзі (1878 р.). Посилилась діяльність організацій української ліберально-буржуазної інтелігенції – так званих «громад».

Хвиля визвольної боротьби докотилася й до Єлисаветграда. Тут також велась антисамодержавна пропаганда, зростало незадоволення визискуваних трудящих мас, які дедалі енергійніше заявляли про свої настрої.

В центральному державному історичному архіві УРСР зберігається багато політичних справ, порушених жандармерією проти трудящих Єлисаветграда і його околиць. Серед них такі, як «Дело по обвинению быв[шего] солдата Юрченко П. в высказывании за убийство царя на ярмарке в Елисаветграде»; «Дело по обвинению служащего Елисаветградской почтовой конторы Шевелева Н. (Шумеева) в распространении нелегальной литературы и попытке эмигрировать за границу»; «Дело по обвинению мещан Сукаловых М. и С., проживающих в Елисаветграде Херсонской губернии, в хранении народнической газеты «Вперед», книги Чернышевского Н. Г. «Письма без адреса» и др[угой] нелегальной литературы» і багато інших [Центральний державний історичний архів УРСР, фонд 419, справи 3, 16, 18].

Немає сумніву в тому, що жандармське око помітило далеко не всіх, які «высказывались против царя» або які зберігали й поширювали нелегальну літературу. В місті панувала атмосфера, що свідчила про посилення визвольної боротьби. Люди, які співчували трудящим і критично ставилися до царського уряду та його внутрішньої політики, почали групуватися.

Як видно з архівних документів прокурора Одеської судової палати за 1884 рік, в Єлисаветграді в кінці 1870-х років поступово склався гурток, який на початку свого існування мав виключно літературно-культурницький характер, але згодом коло його інтересів дедалі розширювалося, різноманітнішими ставали й форми його роботи та методи боротьби. Незабаром виявилися також принципові розходження в поглядах гуртківців на найважливіші питання суспільного життя.

Гурток, що складався з революційно настроєної молоді, мав у своєму розпорядженні гектограф і двічі робив спробу надрукувати «Маніфест Комуністичної партії» К, Маркса і Ф. Енгельса, а також заборонені в Росії вірші Т. Г. Шевченка. В бібліотеці гуртка були переписані від руки такі твори, як «Капітал» і «Громадянська війна у Франції» К. Маркса, «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса і інші заборонені в Росії твори.

Як свідчить у спогадах П. І. Михалевич, «Карпенко-Карый, бывший в курсе многих полицейских дел по надзору, сообщал очень ценные сведения паспортного характера, служившие материалом для фабрикации нелегальных паспортов» [Кіровоградський обласний архів, № 208, лист II]. Деяким товаришам, що жили на нелегальному становищі, Іван Карпович видавав фальшиві паспорти і цим значно полегшував їхню роботу.

Поліція давно вже підозрівала в особі І. К. Тобілевича ворога поміщицько-самодержавного ладу, але не мала достатніх матеріалів для звинувачення.

Нарешті 4 жовтня 1883 року І. К Тобілевича було звільнено з посади секретаря Єлисаветградської міської поліції за телеграфним розпорядженням міністра внутрішніх справ. Звільнення з служби Іван Карпович сприйняв спокійно, а його найближчі друзі навіть раділи з цього. Тепер, мовляв, є у Івана Карповича можливість зробити щось хороше і значне для театру. І. Франко пізніше говорив, що у 1883 році царський уряд втратив поліційного пристава, а Україна знайшла драматурга Карпенка-Карого.

Вісімнадцять років життя Тобілевича в Єлисаветграді – це період невпинного зростання драматурга, його кипучої діяльності на користь рідного народу, своєрідні його університети. Поступово в суперечках, у ході дискусій Тобілевич виробляв певні погляди на суспільне життя. Його шлях – це шлях зростання, невтомного шукання відповідей на хвилюючі питання часу.

Спираючись на передові революційно-демократичні ідеї, І. К. Тобілевич не був пасивним свідком подій, вірив у можливість поліпшення життя трудящих мас і робив усе, що міг і як міг, для того, щоб полегшити становище народу, допомогти йому в його боротьбі за визволення з ярма експлуатації. Безпосередня його участь у громадсько-політичному житті була тим грунтом, на якому зростала й розквітла його перейнята глибоким демократизмом творчість.

Після звільнення з посади секретаря поліції Тобілевич переїхав з сім’єю на свій хутір Надію, розташований поблизу від Єлисаветграда, щоб бути далі від «недремного» ока поліції. Тут він зайнявся хліборобською працею, яка трохи відсвіжувала сили, давала відпочинок розладнаним нервам.

У Єлисаветграді саме тоді була на гастролях трупа М. П. Старицького і, як і всюди, мала величезний успіх. Сталося так, що Старицький запросив Карпенка-Карого приєднатись до трупи, і той з радістю прийняв цю пропозицію. Наспіх влаштувавши свої домашні справи, залишивши дітей під опікою батька і старої няні (дружина кілька років перед цим померла від туберкульозу), Іван Карпович поїхав разом з усім товариством на гастролі до Одеси, потім до Миколаєва, Києва, Житомира та інших міст України. Під псевдонімом Карпенка-Карого він незабаром став одним з найпопулярніших тоді на Україні акторів. Життя наповнювалося новим змістом, радувала перспектива творчої роботи.

Тимчасом «особое совещание, образованное согласно ст. 34 Положения о государственной охране», розглянуло справу Тобілевича і винесло рішення:

«Подчинить его [Карпенка-Карого – Л. С.] гласному надзору полиции в избранном месте жительства вне местностей, объявленных в положении усиленной охраны, сроком на три года, считая срок надзора с 23 марта 1884 года» [Центральний державний історичний архів у Москві, фонд № 102, одиниця збереження № 1356, лист 72].

Цей вирок «Особого совещания» Івану Карповичу оголошено в Ростові на Дону 22 травня 1884 р. З цього дня він став політичним засланцем і вирішив оселитися в Новочеркаську.

Щоб не померти з голоду, Карпенко-Карий працював у кузні, потім у палітурній майстерні, а далі й сам відкрив у своїй кімнаті по Аксайській вулиці невеличку майстерню й оправляв чужі книжки. Після цілоденної роботи в тісній кімнаті Карпенко-Карий ночами працював над п’єсами. З-під його пера вийшло кілька п’єс, які свідчили про прихід у літературу нової сили, здатної піднести українську драматургію на вищий ступінь розвитку.

Весною 1887 року Карпенко-Карий здобув можливість залишити Новочеркаськ і переселитися на хутір Надію. З незвичайною енергією він взявся за господарські справи. В цей час драматург здружився з багатьма селянами сусідніх сіл – Карлюжено і Кардашевої і дружбу ту проніс до останніх своїх днів.

У 1889 році гласний нагляд був знятий (залишився нагляд негласний). Карпенко-Карий нарешті міг сам на свій розсуд обирати місце проживання. Саме тоді в трупі М. Садовського відчувалася гостра потреба в акторах. Іван Карпович охоче прийняв пропозицію братів і всього товариства приєднатися до них.

З того часу до кінця життя він їздив з товариством по містах України й Росії, працюючи як актор спершу в трупі М. Садовського, а потім у трупі, яку він організував разом з П. Саксаганським і в якій майже до останніх днів своїх був одним з керівників.

1897 року в Москві відбувся перший Всеросійський з’їзд сценічних діячів. У роботі з’їзду серед інших найвидатніших тоді українських акторів і режисерів взяв участь і П. Саксаганський. Іван Карпович написав доповідь, в якій виклав свої погляди на завдання, стан і перспективи розвитку українського реалістичного народного театру. Говорилося й про утиски, яких зазнає театр з боку уряду та місцевої влади, про необхідність наблизити театральне мистецтво до простого народу. Цю доповідь з трибуни з’їзду виголосив П. Саксаганський.

Театральна діяльність Карпенка-Карого зв’язана з тими трупами, в яких працювали корифеї українського театру – М. Кропивницький, М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський. З ними він об’їздив багато великих і малих міст на Україні і в Росії. Доводилося йому бувати і в таких невеликих містах, як Умань, Олександрія, Каховка, і в таких визначних центрах культурного життя, як Київ, Петербург, Москва. Майже скрізь їх радісно зустрічали. Особливо теплу зустріч влаштувала українським артистам передова інтелігенція Петербурга і Москви.

За роки своєї акторської діяльності Карпенко-Карий створив цілу галерею своєрідних реалістичних високохудожніх сценічних образів: возного («Наталка Полтавка»), Герасима Калитки («Сто тисяч»), Терентія Пузиря («Хазяїн»), старшини Михайла Михайловича («Бурлака»), Павла Серпокрила («Понад Дніпром»), багатія Хоми («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»), Хоми Нерука («Чумаки»), Пилипа («Батькова казка»), Барабаша («Богдан Хмельницький»), діда-мірошника («Наймичка»), Івана («Безталанна»), Прокопа («Сватання на Гончарівці»), Назара («»), Потоцького і Шмигельського («Сава Чалий»), дворецького («Підпанки»), Терешка («Суєта»), сторожа («По ревізії»), Шила («Як ковбаса та чарка») і багато інших. Це найголовніші ролі, над якими артист Карпенко-Карий з великим задоволенням працював вдумливо, довго, наполегливо, продумуючи все до найменших деталей.

Артистичний талант Карпенка-Карого не одразу впадав у вічі. Його гра була зовсім позбавлена ефектних рухів і жестів, які відразу спиняють на собі увагу глядача. Але разом з тим вона відзначалася технічною досконалістю, життєвою правдивістю, силою почуття, глибоким проникненням у психологію героїв і справжньою поетичністю. Всі, кому доводилося бачити на сцені Карпенка-Карого, були вражені тим, як старанно й тонко обробляв він кожний образ. Створюючи сценічний образ, Тобілевич керувався однією думкою – якнайповніше й якнайглибше розкрити характер, психіку, внутрішній світ персонажа. Цим зумовлювалися скупі жести, природна поведінка на кону.

Безумовно, що твори революціонерів-демократів з питань естетики, яку з особливою увагою вивчав Карпенко-Карий, допомагали йому утверджуватися як художникові сцени на позиціях реалістичного мистецтва. Мета, яку він ставив перед собою як актор, полягала в тому, щоб засобами сценічного мистецтва відтворити живий образ людини з її радощами і сумом, збудити в слухачеві любов і пошану до народу.

Нелегкою тоді була праця актора, але Карпенко-Карий і не шукав для себе легшого й зручнішого шляху. Вся радість його життя полягала в творчій праці, в безперервному горінні, в кипучій діяльності в ім’я щастя людини.

Довгі роки поліційних утисків та заслання, напружена, майже без відпочинку, праця, тяжкі умови мандрівного життя – все це підірвало здоров’я Івана Карповича і передчасно звело його в домовину. Помер він у Берліні, де лікувався у клініці знаменитого професора Боаза. Поховано Карпенка-Карого поблизу хутора Надія на Карлюженському кладовищі. В серпні 1958 року на могилі Карпенка-Карого споруджено пам’ятника.

Примітки

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори у 3-х томах. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., т. 1, с. 6 – 13.