Історичні драми

Л. Ф. Стеценко

Окрему групу п’єс І. Карпенка-Карого становлять драми й трагедії на історичні теми. В «Записці до з’їзду сценічних діячів» він нарікає, крім усього іншого, й на те, що «писати з історичного минулого, так багатого на теми і цікавого для слухачів, забороняється», і що в зв’язку з цим штучно збіднюється українська драматургія.

Незважаючи на те, що царська цензура не дозволяла ставити п’єси на історичну тематику, Карпенко-Карий ще в Новочеркаську написав драму «Бондарівна», для якої скористався сюжетом відомої народної пісні про Бондарівну («Ой в містечку Богуславку»). Через десять років з’явився його жарт на чотири дії «Паливода XVIII століття», написаний за мотивами народних анекдотів та переказів про пана Каньовського. Свого часу користувалися успіхом у глядача історичні драми «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» та «Гандзя». Але найкращою не тільки в спадщині Карпенка-Карого, але й в усій дожовтневій українській драматургії є трагедія «Сава Чалий», написана за мотивами народної пісні про Саву Чалого.

В трагедії «Сава Чалий» драматург зумів поставити і розв’язати ряд таких споконвічних важливих питань, які не втратили свого значення ще й у часи Тобілевича. На перший план він поставив питання про ренегатство і тісно з ним зв’язане честолюбство, які в трагедії розв’язуються в дусі здорової народної моралі. На другому плані стоїть проблема компромісного вирішення суперечностей інтересів пригноблених і гнобителів, яке в освітленні драматурга не тільки не приводить, але й не може привести до позитивних наслідків. Нарешті в трагедії оспівується героїзм мас у боротьбі з експлуататорами, прославляється вірність народові і великим ідеям боротьби за свободу та незалежність. Все це знайшло місце в сюжеті трагедії, в її образах, породжених бурхливою епохою XVIII ст.

Дія розпочинається розмовою двох гайдамаків – Гриви й Медведя, в якій подано першу характеристику Сави Чалого. З цієї розмови і з дальшого розгортання дії довідуємося, що Сава Чалий не тільки хоробрий воїн, але й досвідчений керівник гайдамацьких загонів, що його сила полягає в зв’язках, в єднанні з народом, у глибокому розумінні настроїв, прагнень та поривань народних мас. Тимчасом з сіл надходять все нові й нові вісті про безчинства шляхти, про знущання панів над народом, про те, що настало «таке трекляте життя, що жалкувать його не варт». Повстала маса готова стати до смертельного бою, але саме в цей дуже напружений момент намічається розходження між гайдамаками і їх отаманом Савою Чалим.

Серце Сави, за його таки визнанням, переповнилося почуттям нестримної люті до панів, але він все ж обминає шлях боротьби і вичікує «слушного часу», шукає компромісного вирішення справи. Розходження, яке раніше намітилось між гайдамаками і Савою, далі конкретизується в розмові Чалого з його побратимом Гнатом Голим.

«Ми тут мовчки ждем слушного часу, – говорить з докором Гнат Саві, – хоч нас набралось стільки, що всю Брацлавщину поставити уверх ногами можна! Пора і нам почать зненацька нападать, і різать, і палить напасників!»

«Брате! – відповідає йому Чалий, – ти тільки мстити хочеш, а я прогнать всі кривди з України, щоб не було потім причини нам кров братерську знову й знову проливать! Про це не раз уже тобі казав я…»

В цій поки що лагідній суперечці двох товаришів по зброї маємо зіткнення двох протилежних поглядів на шляхи і методи боротьби за поліпшення становища народу. З розвитком дії в цю суперечку втручаються всі повстанці, вона набирає досить гострого характеру, і Гнат Голий виголошує такі слова, які повстала маса вже готова була сказати сама:

«Згинь все, що так вагається, як Сава! Не треба нам такого кошового! (Запорожці. «Не треба!!!») Згинь і вся пузата старшина на Січі, коли вона боїться смерті глянуть в вічі і нас мовчать примушує у такий час, коли очима й ухами своїми ми бачимо і чуємо, які страшенні кривди роблять нам! Не хочу я так жить, як тхір; не хочу я паскудить світ! Нащо те життя мені здалося, коли щодня безчестям покривають голови козачі? Краще смерть, ніж тут сидіть нам на кущах, поки не витягнуть усіх на палю! Не треба мені моєї голови! Коли її у полі я за правду не складу – нехай за правду кат рубає! Хто ж смерті з вас боїться, кому життя миліше честі, той на піч нехай іде і там сидить з дідами! Гей! Товариші! Хто до помсти, той за мною! (В с і. Всі, до одного усі!)»

Після цього вже неможливе ніяке примирення не тільки між Савою і Гнатом, а й між Савою та повстанцями, очолюваними Гнатом Голим. їхні шляхи розійшлися. Шлях активної, нещадної боротьби з шляхтою привів Гната Голого до того, Що він став ватажком повстанців, а Сава Чалий – прихильник компромісного вирішення класових суперечностей – закономірно опинився в таборі гнобителів. Цю думку драматург розкриває поступово, глибоко і переконливо.

Збуджене випадковою бранкою Зосею Курчинською почуття кохання, лист від кошового і особливо розмова з хитрим і підступним шляхтичем Шмигельським, в словах якого Сава відчув співзвучність своїм поглядам, нарешті, дедалі більше розходження з Гнатом – все це поступово, але неухильно тягне Саву Чалого в бік шляхти і приводить до прямої зради. Драматург переконливо показує, що процес його переродження був болісним і тривалим. Сава Чалий вагається, намагається знайти в історичному минулому виправдання своїм вчинкам, виношує в думках якісь реформаторські плани, створює своєрідну «філософію», згідно з якою не слід «вискакувати в поле, як необачнеє хлоп’я», бо, мовляв, користі народові з того не буде. Але все це, звичайно, мало послужити тільки для виправдання перед самим собою, для очищення власного сумління, бо в душі Сава Чалий вже був готовий прийняти рішення, яке він чітко сформулював:

«На берег, на другий берег! І там ми будемо рятувати віру, народ і край від нової руїнні Давай сюди Потоцького умовні Я… іду. (Бере лист). Там кохання, там слава мене жде!..»

Дальші події нестримно ведуть до розв’язки. В кінці третьої дії Сава Чалий одружується з благословення самого Потоцького з шляхтянкою Зосею, в четвертій дії, як це видно з розмов гайдамаків у печері, немилосердно виловлює своїх колишніх побратимів і або схиляє їх до зради, або вішає та саджає на палю, коли ті не погоджуються стати зрадниками. Від коронного гетьмана він одержує подарунок, від короля – нові чини, від зрадженого ним народу – прокляття. В останній дії Сава гине від руки Гната Голого, який, до речі, перед цим скарав на смерть і Шмигельського.

В особі Сави Чалого драматург затаврував ренегатство, проповідь примирення з магнатами, тактику компромісного вирішення суперечностей між гнобленими і гнобителями, невіру в силу народу. Все це показано не як випадковий збіг обставин, а як історичну неминучість.

Саві Чалому в трагедії протистоїть Гнат Голий – образ, оспіваний у піснях як втілення героїзму, мужності, хоробрості і відданості народові. Він не вчився, як Сава Чалий, в школах Київського братства, але в своїх діях, і особливо в розмові з Шмигельським (VIII ява, дія IV), виявляє світлий і гострий розум, здатність бачити певну закономірність у розвитку такого суспільного життя, «де в розкошах один, а тисячі без хліба».

Освічений і вихований у шляхетських колах Речі Посполитої Шмигельський, до міркувань якого прислухався сам коронний гетьман, не може довести переваги своїх міркувань у своєрідному диспуті з Гнатом Голим і закінчує суперечку словами; «Нас бог розсудить там, а поки що суди мене як хочеш сам», що фактично свідчить про ідейну його поразку. На відміну від Сави Чалого Гната зовсім не приваблює багатство.

Не приваблює його і роль вождя. До зради Сави Гнат нічим не виявляв готовності бути ватажком у товаристві, хоч підступний Шмигельський і говорить, натякаючи на Голого: «Біда, що кожний хоче старшим бути і керувать». Багатий військовий досвід Гнат цілком віддає справі боротьби з шляхтою, боротьбі,. яка, на його думку, не може закінчитися компромісом.

«Зостаньсь, Медведю, ти один тут при скарбах, – говорить він своєму найближчому другові, – коли поляжем ми, ти заснуєш нову ватагу».

Він обороняє мужицьку правду, правду народу, правду, що їй сама історія нарекла рано чи пізно восторжествувати. Тому Гнат Голий так упевнено, й так прямо, і чесно вирікає присуд над колишнім своїм товаришем:

«За те, що кіш у Чорнім лісі наш спалив, напавши зрадою на нього; за те, що ти ловив товаришів своїх і в руки панські віддавав; за те, що церкву спалив, – тебе громада наша смерті присудила, і виповнить присуд громадський ми взялись… Проти громадського суду оборонятись шкода!…»

Змальований І. К. Тобілевичем образ Гната Голого справедливо вважається одним з найкращих, найяскравіших образів патріотів, непримиренних борців проти соціального гноблення в дожовтневій українській драматургії.

З такою ж теплотою і любов’ю драматург змалював образи найближчих бойових товаришів Гната Голого – Гриви, Медведя, Кравчини, Молочая, знахаря і ін. Всіх їх об’єднує спільне горе. Всі вони готові віддати життя в ім’я боротьби з ненависним панством, в ім’я торжества правди.

Карпенко-Карий розуміє, що хід подій залежить не від волі окремих осіб, а від взаємодії різних, що стикаються між собою, суспільних сил. Тому драматург послідовно проводить думку про те, що провідною силою в історичному процесі розвитку є не окремі, нехай і сильні, особи, а народ. Повстала маса зробила Саву Чалого своїм вождем, прославила його і готова була йти на його поклик, бо він був разом з народом, був слугою народу і водночас його керівником. Але як тільки Сава перейшов у табір шляхти, зрадивши повстанців, народ скарав його на смерть, висунувши на місце Сави Чалого справжнього героя Гната Голого.

Медвідь на самому початку п’єси сказав Гриві, що Сава, не погоджуючись з тими порядками, які завелись на Січі, покинув Січ, «побратався з Гнатом Голим і скрізь по Україні панів лякають вдвох». На це Грива відповів:

«Удвох? Ото сказав! Удвох не злякаєш. У них ватага є велика, та все такі завзяті, що й чорт їм сам не брат!»

В цій короткій відповіді представника найширших поневолених мас відчувається усвідомлення народом своєї сили і ролі в класовій боротьбі. От чому драматург, поставивши в центрі зображених у трагедії подій Саву Чалого і Гната Голого, не залишає поза увагою й народних мас, що є основною рушійною силою історії. Він дуже яскраво у цілковитій відповідності з історичною правдою змальовує історичну обстановку боротьби з усіма її характерними, типовими особливостями.

Серед дійових осіб трагедії є такі, які тільки раз з’являються перед глядачем, але й вони, ці епізодичні постаті, щось додають до змальованої драматургом картини суспільного життя, бо їх турботи, горе, прагнення і мрії в той же час є турботами, горем, прагненням і мріями тисяч таких людей, як вони. Так, наприклад, у VI яві першої дії з’являються перша і друга молодиці з Немирова. Одна з них розповідає про своє страшне горе: пан Жезніцький скарав на смерть її сина тільки за те, що той хотів одержати від пана плату за пошиття чобіт. Іншу жінку той же Жезніцький пограбував та ще й хату спалив, пустивши її малих дітей з торбами по світу.

Нехитрі оповідання простих людей сприймаються як горе всього українського народу, що опинився під гнітом польських панів. Не випадково автор «Сави Чалого» багатьом персонажам не дає ні імен, ні прізвищ. В трагедії серед людей з іменами фігурують – 1-й, 2-й, 3-й запорожці, 1-й, 2-й, 3-й чоловіки, 1-а, 2-а баби, гайдамаки. Це ті безіменні або герої, або страдники, які нічим, навіть прізвищем, не виділяються з-поміж сотень і тисяч таких, як вони. Кожен з цих образів є ніби ліхтариком, за допомогою якого драматург освітлює життя різних суспільних прошарків, життя трудящих людей, які страждають, зносять наругу й знущання і вмирають.

З такою ж творчою настановою і з такою ретельністю Тобілевич змалював і образи пансько-шляхетського табору. Всі вони, починаючи від деспотичного магната коронного гетьмана Потоцького і кінчаючи панею Качинською та її дочкою Касею, наділені рисами, які в сукупності дають повне уявлення про пансько-шляхетський світ. Тут і Шмигельський з його єзуїтською мораллю та політикою компромісів і угодовства, і жорстокий, що перевершив середньовічних інквізиторів, тупий Жезніцький, і холоп, нікчемний прислужник Яворський, в лексиконі якого, здається, є тільки двоє слів «слухаю пана». Кожен по-своєму виявляє себе, але всіх їх об’єднує ненависть до трудящих, паразитизм і прагнення закріпити своє панівне становище в суспільстві.

Українські письменники з буржуазно-націоналістичного табору, зображуючи минуле України, ідеалізували його, прикрашали. Карпенко-Карий не пішов по цьому шляху. З позицій реалізму він яскраво показав класове розшарування в українському суспільстві, підкреслив, що всупереч інтересам народу «старшина більш тягне за панів». Причини гайдамацького руху Тобілевич шукає і знаходить в соціальному, а не національному грунті і в цьому – одна з позитивних рис твору.

Композиційна стрункість, напружений сюжет, який дає авторові можливість показати своїх героїв у дії, в русі, в боротьбі, чітко окреслені характери, прекрасна мова, що в окремих місцях набирає чіткого ритму, – все це в поєднанні з глибокою ідеєю робить «Саву Чалого» одним з кращих творів в українській драматургії.

Трагедія «Сава Чалий» незабаром після її створення заслужено здобула високу оцінку в літературній критиці. Ще в 1903 році один з тодішніх критиків справедливо відзначив,

«що народне повстання зображено в п’єсі яскраво, жваво, згідно з історичною істиною, з усіма типовими, характерними особливостями даного історичного середовища й історичного моменту. Історичну перспективу в описі соціальної боротьби автор додержав майже з науковою точністю…

Маса гноблених, пригнічуваних і скривджених постає жива перед нами, рухається, хвилюється, бореться на життя й на смерть. Вміння художньо змалювати юрбу, зобразити психологію маси, її пристрасті, її сильні й слабкі сторони – цей великий дар справжнього драматурга могутній і багатий у нашого автора» [«Киевская старина», 1903, том LXXXII, вересень, стор. 140].

Згодом «Саву Чалого» високо оцінив І. Франко, підкресливши, що цей твір «гідний стати в ряді архітворів нашої літератури», що історичний колорит «ухоплений автором дуже добре», що «драма мала велике значення» як твір, в якому автор заплямував ренегатство [Іван Франко, Літературно-критичні статті, Держлітвидав України, К, 1950, стор. 387].

Примітки

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори у 3-х томах. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., т. 1, с. 26 – 32.