Дія 1

Адріан Кащенко

На сцені дві хати: праворуч Панасова, ліворуч – Трохимова. По середині сцени садок і кущі з квітками. Перед хатами улиця. За садком друга улиця і село. Вечір.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11

Ява 1

Панас, Олена і Маруся.

Панас

(Стукає у вікно сусідової хати)

Марусю, а вийди, голубонько, сюди! Що?… Ні, не надовго. Тільки лист прочитати!

Маруся

(Виходить)

Лист, кажете? Чи не від Василя? Добрий вечір вам!

Панас

(Подає Марусі лист)

Мабуть, що від нього… Та бач, яке діло… аж два дні у волості пролежало!

Маруся

Так таки від Василя! Я його руку відразу пізнаю!

Панас

Ходи сюди, серце… до нашої хати!

(Веде до своєї хати, де на приспі сидить Олена)

Маруся

(До Олени)

Добрий вечір, тітонько!

Олена

Здорова була, доню! Прочитай, будь ласка, що Василь пише.

(Маруся сідає поруч Олени і розгортає лист)

Панас

Будь, серце, нам за очі, бо сама знаєш, що то неписьменний – однаково, що сліпий! І бачу от, що по білому чорним нашкрябано, а до чого воно, хто його знає! А батько твій каже, що письмо дурниця.

Маруся

Та і я була би така темна, якби ваш Василь не навчив мене читати! Ну, слухайте!… (Читає). «Мої любі тату і мамо! Я скінчив іспит, хвалити Бога, гаразд! Тепер подам просьбу до університету і буду вчитися ще п’ять років»…

Олена

Ох мені лихо! Що ж то: буде вчитися, аж поки постаріє?

Маруся

Щасливий Василь! Скільки то він ще науки придбає!

Панас

Що ж з того, стара, що він буде вчитися ще п’ять років? Яка нам з того шкода? Карпо Федорович не на лихе його направляє, а на добре!

Олена

Так що ж, йому до смерті вчитися, чи що? Чи на те ж я його народила, щоб у чужі люди віддати?

Панас

У які ж там чужі люди? Карпо Федорович став Василеві за рідного батька!

Олена

А ти ж Василеві хто: хіба дядько?

Панас

Я батько, але мені не по змозі було б дати Василеві ту освіту, яку йому дає пан Баглай, і через те я йому не перепиняю шляху!

Маруся

Я пам’ятаю, як пан Баглай узяв Василя вперше, але досі не розумію, через що йому се забажалося?

Панас

Ти тоді ще малою була, то й не зрозуміла. Василь саме скінчив був сільську школу, як Карпо Федорович повернувся з Сибіри, куди був за щось загнаний ще замолоду. Як вийшла йому воля і повернувся він сюди до своєї материзни, то був уже підстаркуватий, одружитись уже не схотів… а тут полюбив він нашого Василя, тай каже: так і так, маєтки у мене великі, а нащадків нема; віддай Василя мені за сина, то буде він і вчений і багатий!

Олена

А батькові обридла рідна дитина, він і віддав!

Панас

Ой, стара, не сердь мене і не бреши! Не обридла мені дитина, а розміркував я, що скривджу Василя, якщо за нього малого відцураюся і освіти і маєтності. Як дійде він, кажу собі, свого розуму, та схоче зробитися хліборобом, то те зробити зможе й тоді… От і згодився – тільки не за сина віддати, а згодився на те, щоб Карпо Федорович дав йому освіту!

Маруся

Щасливий Василь! Хоч би мені половину тої освіти, що він матиме!

Панас

Ну, читай, Марусю, далі, бо скоро зовсім смеркнеться.

Маруся

«І буду вчитися ще п’ять років, аби стати лікарем».

Панас

А що, стара, хіба погано тобі буде, як Василь буде лікарем?

Олена

Чи не буде ж він гордувати нами простими? Може так, що як до сина прийдеш, то біля порога постоїш та з тим і до дому вернешся?

Маруся

Чого ви боїтеся, тітко? Правдива освіта не зробить з доброї дитини лихої людини. А Карпо Федорович, як самі знаєте, щира людина і на лихе Василя не направить! Він і нам, спасибі йому, не раз і не два вже поміч давав, та горе наше, що батько усе до шинку несуть!

Панас

Спасибі тобі, Марусю, що ти нам завсіди добрі надії подаєш!

Олена

А не пише ж він, коли приїде побачитись? Хоч би раз на рік глянути на мого рідного!

Маруся

А ось дочитаємо! «А тепер, за два дні я рушаю до вас, до рідної оселі; і проживу з вами аж три місяці!»

Олена

Слава тобі Господи!

Панас

От і добре!

Маруся

(Читає далі)

«Дуже я занудився за рідним селом, за левадою, за вами і за Марусею…»

(Спиняється)

Панас

Читай, читай далі!

Маруся

«За Марусею, бо люблю її більше ніж рідну сестру!»

(Встає стурбована)

Панас

Більше нічого не пише?

Маруся

Більше нічого!

Панас

Так коли ж отсе виходить – він прибуде?

Маруся

А виходить так, що як лист два дні пролежав у волості, то мабуть що сьогодні він і прибуде!

Олена

Ох, матінко, сьогодні!… Треба ж швидше вечерю варити!

(Іде в хату)

Панас

Ну, спасибі тобі, моя дитино, (цілує Марусю в голову) що ти мені за очі послужила! Треба й мені йти, та мерщій комору упорядкувати гостеві!

(Відходить до хати)

Ява 2

Маруся сама, далі Баглай і Василь.

Маруся

Як весело буде, як любо, що Василь житиме тут аж три місяці. Досхочу наговорюся я з ним, моїм братом-учителем, і багато науки за сей час від нього дізнаюся!

(Входить Василь у студентськім убранні; Баглай у легкій одежі і солом’янім капелюсі. Маруся ховається за кущами)

Баглай

А хорошо дійшли пішки! Тепер треба просити твого батька, щоб вирядив на стацію шкапу за нашими клунками.

Василь

От і рідна хата! Здається, така вона, як і була, а проте наче меншає, чи до землі присідає! А от і садок рідний!… А де ж се батько і мати? Невже не сподіваються?

(Ідуть до хати і відти чути привітання)

Ява 3

Маруся сама.

Маруся

(З обавою виходить із-за кущів)

Приїхав! Як я злякалася! Ні, не злякалася, а зраділа… Аж серце тріпоче! Коли б же вийшов скоріше. Господи, яка я нещаслива, що не можу вбігти за ним у хату і кинутися йому на шию! (Наближається до хати і знову відходить). Я чужа дівчина і мені сором!… Як пригадаю, коли ми були малими та отут, під сими кущами, гралися цяцьками, то здається, ніби тільки вчора се було! Як потім почав Василь до школи ходити, а мене нишком учив дома всього, чого сам за той день навчився. Під отсим кущем бувало сидимо, а він трісочкою виводить букви, та наказує, щоб і я так виводила. Та бувало вдає з себе учителя: набереться пихи, та ще й бити нахваляється. Все бувало жартує… а я так іноді й заплачу. А як повіз його після того пан Баглай у губернію до гімназії… Боже мій, як сумно стало мені самій!… Зате як приїде бувало в літі… отто було радісно! І вчить бувало він мене, і жартує зі мною! Любий мій, моторний, жартівливий мій Василечку!… Занудьгувалась же я без тебе за сі два роки, що ти не приїздив! (Знову наближається до дверей). Та хоч би ж швидше побачити, який ти за сі два роки став!

Ява 4

Маруся і Василь.

(Маруся, побачивши Василя, що виходить з хати, скрикує і ніби хоче кинутися до нього, але спиняється)

Василь

(Кидається до Марусі, буцім хоче обняти)

Марусю! (Спиняється, мов здивований). Ось ти яка стала!

Маруся

(Здивовано й соромливо)

Бач який ти… які ви стали!…

Василь

(Бере Марусю за руку)

Та яка ж ти виросла… Та яка стала хороша… яка стала… немов би справді вже дівчина!

Маруся

І ви зовсім наче… наче не той!

Василь

Через що?

Маруся

А он уже вус чорніє і очі якось інакше дивляться!

Василь

Ходімо ж, Марусю, сюди! (Веде Марусю до куща). Батько забалакалися з Карпом Федоровичем, мати біля печі, а ми поговоримо! А твої як?

Маруся

А як і було: мати, сердешні, все нездужають, а батько в коршмі!

Василь

Сядемо отут, як колись малими сиділи!

Маруся

Ні, не треба тут, долі, сідати, сядемо на приспі!

Василь

Ні, тут, тут! Се наш рідний кущ. Він бачив нас ще дітьми, чув наші щирі розмови, витав нас своїми вітями й квітками, як брата й сестру… Він сумуватиме, Марусю, якщо не сядемо біля нього. Ну, отак! (Садовить Марусю і сам сідає поруч). Кажи мені зараз, та так як на сповіді, через що се ти казала до мене «ви»?

Маруся

І сама не знаю… Так якось ненароком!

Василь

Ні, по правді кажи! Заглянь собі в душу глибше… пошукай там відповіді!

Маруся

Та так… якось ніяково звати вас, як звала змалку! Тож ми були дітьми, а тепер…

Василь

Ну й що ж тепер? хіба не однаково? Марусю, ану глянь мені в очі! (Маруся глянула і соромливо закрилася рукавом). Марусю!… Серце!… Та яка ж ти хороша! Глянь, глянь ще! Дай ще подивитися на твої очка, що мов зіроньки сяють! (Пригортає її до себе). Марусю!

Маруся

Ой, пустіть!… Не треба так!

Василь

Ні, не пущу! Не пущу, поки не глянеш мені в очі… Поки не скажеш мені «ти», «Василь»… Поки мене не поцілуєш, як цілувала змалку!

Маруся

Соромно!…

Василь

Чого ж соромно? Чому почала тепер соромитися?

Маруся

Тоді ми були дітьми, а тепер…

Василь

А тепер я в десятеро дужче люблю тебе, ніж любив тоді! Не ховай же своїх очей, моя ластівонько, моя, перепілочко! Скажи мені, серце, чи любиш мене?

Маруся

Любий мій! (Пригортається до Василя). Світе мій ясний! Як тебе не любити, такого гарного, такого моторного… Але чогось соромно на тебе глянути!

Василь

Горличко ж моя! І до віку мене кохатимеш, як я тебе кохаю?… І дружиною мені вірною будеш?

Маруся

Якщо схочеш мене взяти, то й до віку твоєю буду!

Василь

Та як би ж я тебе не взяв? Та невже б я допустив, щоб тебе, мою милу, мою маленьку сестричку, взяв хто інший: може який пройдисвіт, або п’яниця? Та будь я проклятий, як що віддам тебе кому іншому! (Цілує Марусю. Здалека чути гуртові співи). А, чуєш?… Вже збираються на вулицю!

Ява 5

Ті ж і Баглай.

(На сцені від половини четвертої яви темно. Баглай не бачить Василя і Марусі)

Баглай

Ні, в хаті тепер сидіти гріх! Яка чудова ніч!… Ех, рідна Україно: та чи є ж де на білім світі друга така чарівна сторона, як ти? Чи знайдеться ж де таке чудове небо, такі, ясні зорі, такі кучеряві садки, такі запашні квітки? Чи можна ж допустити, щоб у такім раю люди бідували і тинялися у нечистоті і пітьмі, не бачучи божої краси і не почуваючи в собі вільного божого духа?… А як розбурхати люд України? Як зняти з його очей полуду, щоб доглянув він на собі кайдани, почув їх вагу і розбив їх на дрібні скалки? Де ж ти, сило моя молода? Де ви, мрії мої золоті, легкопері? Там, там мабуть, у Сибіру, по тюрмах та по снігах розвіялися! Чому ж не вернетеся? Чом не вкриєте своїми крилами мою сиву голову, не нагрієте моє одубіле тіло, не понесете мене під високе, блакитне небо, не покажете мені рідну Україну вільною і щасливою? Ще замолоду я мав надію збудити тебе, рідний краю; але я вже посивів, а ти й досі конаєш у темряві своєї неволі! Так коли не мені се щастя, то дай, Боже, хоч Василеві діждатися того щасливого часу, що прокинешся ти і встанеш міцна і відновлена! (Згодом). А де ж се він, Василь мій?

Василь

(Підводячись)

А ми тут, батьку!

Баглай

О, а я й не бачу! А, та ти тут з Марусею? Що ж ви тут робите поночі?

Василь

Розмовляємо, батьку! Ми ж два роки не бачились!

Баглай

Та так зраділи, що Маруся забула мені й «здрастуйте» сказати?

Маруся

Вибачайте, Карпе Федоровичу! Здрастуйте!

Баглай

Та я не серджуся! Се я так, шуткую! Іди, Василю, до матері, бо вона ще на тебе не надивилася!

Василь

Гаразд!… Прощай, Марусю!

(Іде до хати)

Маруся

Та й мені треба!…

(Хоче йти. На улиці знову чути співи)

Ява 6

Баглай і Маруся.

Баглай

Ні, Марусю, залишися на хвилину. Мені треба дещо тобі сказати! (Маруся знехотя до нього наближається). Бач, яка ти вже… зовсім дівчиною стаєш! (Стурбований відходить від неї, потім знову наближається і кладе їй руку на плече). Слухай, доню! Я знав тебе яко добру і розумну дитину і через те буду розмовляти з тобою отверто, покладаючи надію, що за сі два роки ти вже й зовсім розуму дійшла і зрозумієш усе, що я тобі казатиму. Ти кохаєш Василя? (Згодом). Мовчиш?

Маруся

Та ми ж з ним росли вкупі!…

Баглай

Ні, не крийся! Коли б ти його любила, як колись – дитиною, то відразу відповіла б мені, що любиш, а коли ти мовчала, то запевне у твоїм серці є вже до Василя не дитиняче, а дівоче почуття, як до парубка… і через се ти його соромишся! (Маруся відвертається від нього смутна). Спини своє серце, Марусю, поки ще не спалахнуло воно полумінем кохання!… Не перепиняй моїх намірів!

Маруся

Яких намірів?

Баглай

Василя я взяв від рідного батька, щоб зробити з нього робітника за рідний край! Хочу, щоби він віддав своє життя на користь своїм темним землякам! Щоби він знайшов їм правду! А щоби працювати на сім шляху, треба бути освіченою людиною… От до сеї освіти я його й веду. Розумієш ти мене?

Маруся

А хіба я коли відмовляла Василя від науки? Та я сама тільки в освіті щастя бачу!

Баглай

Та я не про те! Я і тобі хотів освіту дати, але твій батько на те не згодився! А я про те, щоби, борони Боже, Василь у тобі не закохався!

Маруся

Борони Боже?… Невже ж я така непутяща?

Баглай

Я не кажу сього і знав тебе яко добру і чесну дитину. Але що буде, як Василь скаже: не хочу більше вчитись, а хочу з Марусею одружитися? Що тоді? Невже ти, доню, схочеш погубити недолітнього хлопця і звернути його з того шляху, на який я його веду? Та се ж мені смерть! Я тільки й живу надією, що виховаю рідному краєві робітника, а від сеї надії я не відступлюся злегка! Поміркуй сама, яка би з нього тепер людина була: від села і хліборобської праці він уже відірваний, справжньої освіти ще не добув… Куди ж йому кинутися? Хіба що у сільські брехунці, щоб виточувати з земляків останню кров… або до шинку!

Маруся

Нехай його Бог боронить від сього!

Баглай

Ось бачиш, доню, сама розміркувала! Йому треба ще п’ять років учитись, а може й більше. Далі, йому треба братися за громадянську працю. Я передам йому всю свою маєтність, аби було йому з чим узятися за діло, на користь землякам. Він буде вчений і багатий. Чи не перепинила б ти йому шлях своїм коханням? Чи не зв’язала б ти йому рук?

Маруся

(З розпукою)

Боже мій, Боже мій!… Яка ж нещаслива моя доля! Чому ж змалку не заборонювали ви бути нам укупі? На що допустили ви нас до сього нещасного кохання?

(Плаче)

Баглай

Тяжко тобі, сердешна дівчино!… (Бере її за руку). Що ж маємо робити: хто хоче працювати для громади, той мусить відцуратися своєї особистої долі! Знайди, Марусю, собі іншого чесного парубка, а я поможу вам грішми і упорядкую вам хазяйство.

Маруся

Не кажіть мені більше нічого! Боже мій, Боже мій! Куди завели мене мої легкодушні мрії: я – обідрана, голоп’ята, невчена мужичка, а Василь – освічений пан і багатир, з великими намірами на широкім шляху! Про що ж я гадала? (Згодом). Не бійтеся, пане, мої очі розплющились і безодня відділила мене від Василя! Я переможу своє серце, коли сього треба на те, щоби Василь був щасливий!

(Іде до своєї хати)

Ява 7

Баглай сам, далі Панас і Олена.

Баглай

Горда, чесна і розумна дівчина. Може б вона й була до пари Василеві… Тільки не тепер про се гадати!… Треба заразом поговорити вже й з Василем. (Наближається до хати і гукає в двері). Василю, ти тут?

(Виходить Панас і Олена)

Панас

Нема, Карпе Федоровичу! Не втерпів; побіг на улицю з товаришами побачитися!

Олена

Зараз, Карпе Федоровичу, вечеря поспіє. Спізнилася я, вибачайте!

Баглай

Не турбуйтесь, Олено Харківно! Ми й не звикли скоро вечеряти.

(Олена вертається до хати)

Панас

Спасибі вам, Карпе Федоровичу, що викохали ви мені такого молодця… Василь вже зовсім парубком став.

Баглай

Матері дякуйте! Вона йому кров свою віддала і вигодувала. А я що? Я тільки його розуму пильную… Та й клопіт мені ніякий – він сам тепер уже про свою освіту дбає! Людина, Панасе Даниловичу, мов те дерево: росте дике – нікчемні родить ягоди, а як прищепиш його з доброї рослини, то й до віку вже добре родитиме!

Панас

Правду ви кажете, Карпе Федоровичу! Що слово вимовите, то так воно в голові й прилипне! Спасибі вам за добру прищепу!

(За сценою чути п’яний голос: «Сказіться всі! Так я й злякався!… Не діждете, чорти!» Попри садок простує до хати Трохим)

Ява 8

Баглай, Панас і Трохим.

Баглай

Се, мабуть, п’яний Трохим?

Панас

Він і є!

Трохим

Що воно тут гомонить? (Наближається). А, вибачайте, не пізнав… (Скидає шапку, кепкуючи). Не доглянув, що тут пани! Або один, хоч і не зовсім пан, а з нашого кодла, так теж у пани лізе !

Панас

Чого ти все такий сердитий, Трохиме? Хіба я тобі зробив що лихе?

Трохим

Де ж пак щоб ти зробив що лихе? Ти добродій на весь округ… А коли справді ти такий добрий, то позич грошей хоч сороківку! А то носив от Марусину книжку до попаді, щоби продати… вона все книжки читає… так не дала й п’ятака… Як би, каже, був роман, а то, каже, чорт зна що – якась географія, чи що!…

Панас

Та бійся Бога, нащо ти вже її п’єш, оту прокляту горівку?

Трохим

А тобі що до того?… Докоряєш? Адже я тобі не докоряю, що ти свою дитину за гроші продав!

Панас

Я продав дитину?

Трохим

Авжеж, продав свого хлопця отсьому панові! Схотілося, бач, щоб син у пани вийшов. Не турбуйся, діждеш, що межи очі тобі плюватиме!… Ще й мою дочку письма вивчив, клятий бичок… Ну, та я з неї виб’ю те письмо!

Панас

Не можу я з ним балакати! Він прямо душу мені вивертає!

(Іде в хату)

Трохим

Тікай, тікай мерщій, та тільки від правди не втечеш: сина свого продав за гроші!

Баглай

Ти кривдиш, Трохиме, і Панаса і свою Марусю. Панас твою родину шанує, а Маруся у тебе добра, покірлива і розумна дочка!

Ява 9

Баглай, Василь і Трохим. За сценою чути галас і свисти.

Василь

(Виходить з садку стурбований)

Батьку, я зараз скину сю одежу і ніколи більше не одягатиму її на селі! Мене на вулиці дівчата висміяли, а хлопці протюкали!

Трохим

Котюзі – по заслузі! Не лізь у пани, коли мужицького кодла!… Що, довчився вже? Мабуть розумніший уже від свого розумного батька! (Кепкуючи). Глядіть, паничу, щоб у вас від розуму голова не трісла!…

Василь

Глядіть краще ви, дядьку, щоб у вас від горівки очі не повискакували!

Баглай

Сором, Василю, сваритись! Іди собі, Трохиме, до своєї хати! (Виймає гаманець). На от, купиш завтра, що треба до хазяйства, бо запевне, що в хаті нема ні пшона, ні сала!

Трохим

Не візьму від пана! Нехай ті гроші вам димом візьмуться!… Або ні… Одарка моя бідна, хора… вона голодна!… Замучив я, проклятий, свою дружину вірну… Вбити мене треба… Давайте… візьму!… Тільки знайте, що не Трохим бере, а його горе пекуче, якого не заллєш і горівкою!

(Бере гроші і відразу йде до хати)

Ява 10

Баглай і Василь.

Баглай

Василю, ти стурбований і образив п’яного, а п’яний все одно, що божевільний.

Василь

А мене ж за що образили? Ну, він п’яний, Бог з ним!… А вони… А вони… товариші… Я з ними малим бігав по калюжах, у гурті з ними ходив до школи, вкупі ми росли… За що ж тепер така зневага? Хіба що за отсі блискучі гудзики?

Баглай

Заспокійся, сядемо отут. (Сідають на приспі). Одежа одежею, а я так міркую, що те кепкування походить головно з того, що ти відрізнився від них через свою освіту!

Василь

Та яка ж їм через те шкода?

Баглай

Треба зазирнути їм у душу. Ти не думай, що наші селяни цураються освіти, що нею помітують… Ні, як я міркую, їх усіх – не тільки що молодіж, але й дорослих, тягне до освіти… А яким способом вони її здобудуть?… Через се і лютість на всіх освічених, на всіх, як вони кажуть, панів! Уся лютість є – заздрість! Заздрість на те, що ти маєш освіту, а вони – ні!

Василь

Так се лють голодного на тих, що їдять перед його очима смачні страви! Бідні, сердечні люди!

Баглай

Сердечні і нещасні. І ми мусимо працювати, щоб добути освіти всім нашим землякам. Перш усього треба, щоби письма вчилися по селах усі діти; далі, щоб усі, хто скінчить нижчу школу, йшли у вищу і удержувалися там громадським коштом і так доти, аж доки кождий не дійде свого хліба! Тоді не було би таких нещасних, як отсей п’яниця Трохим; не було би того бідовання, того лиха і безхліб’я, що панує по наших селах!

Василь

Як же сього досягти? Що для сього маємо робити?

Баглай

Се тобі буде видніше, як дійдеш ти певної освіти. І через те треба перш усього працювати над наукою. Далі треба відцуратися свого особистого щастя і віддати все своє життя на користь своїм землякам і рідному краєві! Не бійся, Василю, як що доведеться за се зазнати муки… І не тільки від тих, що плетуть на нас пута, а навіть від своїх же селян… Пам’ятай, що вони темні і не знають, що роблять, а ти видючий, знаєш, що робиш… Терпи, як я терпів, а свого діла не кидай!

Василь

Як можна кинути таке святе діло!

Баглай

Боюся я, сину, щоб не покохав ти Марусю і щоб те кохання не перепинило твоєї праці.

Василь

(Встає)

Батьку, я вже кохаю її!…

Баглай

Мов ножем ти вразив мене у серце!… Що ж тепер робити?… Ну, хоч приобіцяй мені, що не будеш з нею любитися, аж поки довчишся, і зможеш розумно розміркувати, чи до пари вона тобі!

Василь

От вам моє слово, що так воно й буде і що кохання до Марусі ніколи не відверне мене від науки і від праці на користь рідному краєві!

Баглай

Ну, спасибі! Ти мене трохи заспокоїв! Ходімо тепер до хати, бо вже, мабуть, твоя мати нас дожидає!

(Ідуть до хати)

Ява 11

(Кілька хвилин на сцені нема нікого; далі з своєї хати крадькома виходить Маруся з невеличким клунком у руці)

Маруся

(До Панасової хати)

Прощай, Василечку! Я не перепиню тобі шляху! Ти мене більше ніколи не побачиш!… Я іду в найми!… Куди ж іти? А куди трафиться… хіба не однаково!… Перше піду на бураки, щоб трохи заробити, а потім у місто на нове життя. Прощай, мій любий, моя надіє!… Прощайте, мрії мої золоті! (Плаче). Цить, нікчемне серце!… Я мушу се зробити на користь Василеві і рідному краєві… І зроблю!

(Іде у глиб садку)

(Завіса)