Післяслово до 1-го тому
Святослав Гординський
Виданий тепер том поезії Юрія Клена мав бути першим томом у серії його творів, складеної з чотирьох томів. Проте першим, що появився 1957 р. за редакцією Євгена Маланюка, був том II-й, у якому була надрукована велика, на 350 сторінок поема-епопея «Попіл імперій». За цим томом слідував III-й том Кленової прози, його оповідання, і том IV-й – переклади драм Шекспіра.
Що ж до видання I-го тому поезії, то воно затрималося з різних причин. Тут грав роль і певний брак видавничої координації, бо «Фундація імені Юрія Клена» була в Торонто, але книжки друкувалися в Англії (Лондоні), до того ж редактор тих видань, Євген Маланюк, жив у Нью-Йорку, де й помер 1968 р. До несвоєчасного видання 1-го тому причинився також той факт, що українська поезія Клена була вже відома з раніших видань: «Прокляті роки» були видані двічі у Львові (1937, 1943), «Каравели» в Празі (1943), а «Дияболічні параболи» Порфірія Горотака в Авгсбурзі (1947).
Проте Клен був теж автором численних поезій російською мовою, з його молодих років, як теж пізніших поезій мовою німецькою. Отож, Клен був типом тримовного поета, і в кожній і тих мов він був майстром. Перед торонтськими видавцями виникла проблема: чи друкувати тільки вже відомі українські поезії Клена, чи включити туди теж іншомовні? Тим часом, на видавців був тиск якнайшвидше видати «Попіл імперій», поему, фрагменти якої появилися в різних пресових виданнях і появи якої вимагали літературні та громадські кола. До того Маланюк, крім заробіткової праці, почав працювати теж над виданням своїх власних збірок та двотомного циклу літературних та ідеологічних статтей п.н. «Книга спостережень» і до кінця свого життя вже не встиг зайнятися закінченням І тому Кленової поезії.
Отже, теперішнє видання дає цілість відомої поетичної творчості Клена всіми мовами.
До зібраних у цьому томі поезій Клена включено цілістю «Дияболічні параболи» Порфирія Горотака, хоч це, як відомо, збірка віршів трьох авторів – Юрія Клена, Леоніда Мосендза і Мирона Левицького. Що з тієї збірки належить фактично Кленові? Запитаний нами щодо цього мистець і письменник Мирон Левицький дав нам такі інформації:
«Горотаком» став він досить пізно. Він жив тоді в Інсбруку в Австрії і до нього часто навідувалися Клен і Мосендз. Це вони запропонували йому стати третім Горотаком після того, як він, тобто Левицький, надрукував свої власні пародії на Клена, Мосендза і Єндика в гумористичному журналі «Проти шерсті», що появлявся в таборі біженців у Ляндеку. У збірці «Дияболічних парабол» він уважає своїми віршами «Не хочу». «Неоімпресіоністичне» і, спільно з двома іншими Горотаками, «сфабрикував» «Маркізу Помпадур». Що ж до того, які вірші належать Кленові, а які Мосендзові, то годі сказати щось певне. Левицький певний лиш у тому, що Кленові належить найменше 75% віршів, він був теж творцем самої ідеї поета-містифікатора Горотака, був редактором видання цілої збірки і оформив її згідно зі своїм стилем і смаком.
Крім цього Левицький згадує, що для видання парабол він виконав графічну обкладинку й кілька ілюстрацій до прози Горотака про його мандрівку по Азії, проте видавець збірки Петро Волиняк (справжнє прізвище Чечет) їх не надрукував, уважаючи їх надто модерністичними.
Всі ці коментарі Мирона Левицького мають свою літературознавчу вагу щодо творення зовсім нового в українській літературі гумористичного жанру силами індивідуальних чи гуртових митців слова, жанру, що шириною і новизною своєї тематики і стилю збагачує чималу нашу гумористичну традицію, розроблену І. Котляревським. С. Руданським і В. Самійленком та різними поетами нашої доби, з яких небагато досягло тих вершин каламбурного стилю, що його дав Порфирій Горотак.
Примітки
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 371 – 372.