Освальд Бургардт
та його поема «Прокляті роки»
Володимир Старик
З недавніх публікацій, присвячених «Неокласичному маршу» («Вітчизна», № 2, та «Літературна Україна», № 39, за 1988 рік), широкі кола читачів чи не вперше довідалися про творчий доробок визначного українського поета Освальда Бургардта, одного з тих, хто в двадцяті роки підносив українську радянську поезію до європейського рівня. Ще зовсім недавно ім’я О. Бургардта можна було згадувати лише скоромовкою, серед засновників літературного напрямку неокласиків, та й то хіба в супроводі стандартного набору лайок, як-от: «буржуазно-націоналістичний поет» і т. п.
Абсурдність звинувачення в українському буржуазному націоналізмі Освальда Бургардта – німця, котрий, віддавши свій талант розвиткові української культури, втім, ніколи не цурався свого походження, – робить цей закид цілком безпідставним, і ми цілком солідарні з закликом Григорія Кочура до сучасних літературознавців:
«Аналізуєте творчість Бургардта – розтлумачуйте, що воно за штука, той націоналізм, як саме і в яких творах він виявляється, – тоді, може, читача й пощастить переконати».
Думається, однак, що в наш час неприхованості й гласності головними аргументами при оцінці діяльності Освальда Бургардта мають стати не суб’єктивні висновки тих чи тих дослідників, а загальнодоступні видання його творів, насамперед тих, які й після упливу півстоліття анітрохи не втратили своєї актуальності. І перше місце в ряду на диво сучасних нам творів О. Бургардта займає поема «Прокляті роки» – гнівний вирок сталінізму, винесений автором не після 1956 чи 1985 року, а в лиховісні дні середини тридцятих років, коли культ «батька народів» досяг свого апогею, твір – реквієм мільйонам безвинних жертв.
Знаючи про безжальність, з якою розправлялася сталінська кліка зі своїми уявними, а тим більше реальними політичними супротивниками (згадаймо хоча б про долю Ф. Раскольникова), не можна не визнати, що публікація Освальдом Бургардтом його викривальної поеми в 1937 році була актом великої громадянської мужності. На жаль, молодше покоління читачів і не здогадується про існування в українській літературі твору, який на багато десятиліть випередив появу аналогічних за проблематикою відомих поем А. Ахматової, В. Сосюри, О. Твардовського.
«Прокляті роки» – так назвав Освальд Бургардт роки розгулу страхітливого сталінського терору: від перших арештів української інтелігенції наприкінці двадцятих років аж до року тридцять сьомого. Розповідь про беззаконня тих часів, про голод 1933 року становить тематичну канву поеми, на яку автор нанизує свої спогади, роздуми, жанрові сцени та описи природи. Перший спогад, з котрого, власне, і починається поема, – про голодні й студені дні громадянської війни, коли людське життя часто наражалося на небезпеку. Але ж як разюче контрастував той час з проклятими тридцятими роками! Революція принесла народові духовне розкріпачення, «ясні марева» допомагали йому поборювати всі труднощі; чорну ж безвихідь, що в ній опинилися творці культури в епоху «великого перелому», Освальд Бургардт порівнює з танком смерті впійманої на гачок риби.
Недвозначне ставлення митця до диктаторського режиму проймає поему «Прокляті роки» від перших і до останніх її строф.
О. Бургардт декларує в ній бездоганну з етичного погляду позицію: справжній поет, якщо не відчуває в собі сил боротися зі злом, повинен або замовкнути, або ж піти у вигнання. Той, хто «за пайок» продає свій хист і вславлює злочинців, неминуче бере на себе і моральну відповідальність за їхні злочини. Максималізм Освальда Бургардта (вмотивований життєвим шляхом самого поета) виразно перегукується з думками, висловленими Томасом Манном у листі до Вальтера фон Моло від 7 вересня 1945 року:
«Я маю таке відчуття, що всі книги, котрі взагалі могли бути надруковані в Німеччині від 1933 до 1945 року, абсолютно нічого не варті і краще не брати їх до рук. Від них невіддільний запах ганьби і крові, і їх годилося б купою пустити в макулатуру.
Неприпустимо, геть неможливо було займатися «культурою» в Німеччині, доки навколо коїлося те, про що ми знаємо. Це означало приховувати деградацію, прикрашати злочини. Однією з мук, яку ми терпіли, було бачити, як німецький дух, німецьке мистецтво незмінно покривали справжнісіньке бузувірство і допомагали йому».
Томас Манн обрав собі долю вигнанця, майже одночасно з ним змушений був покинути землю, що стала для нього рідною, і Освальд Бургардт. Яка гірка іронія долі! Поневіряння на чужині Томаса Манна давно стали хрестоматійним зразком відданості митця гуманістичним ідеалам, відмова ж Освальда Бургардта від оспівування «тріумфів вождів планети» призвела до вилучення його творчості з літературного процесу на Україні, здавалося, назавжди, його ім’я було піддане анафемі, не знятій повністю ще й донині…
Показово, однак, що О. Бургардт не обмежується в поемі проголошенням абстрактних етичних декларацій, а намагається глибоко проаналізувати і збагнути мотиви «дивної» зміни поведінки декого із своїх колишніх побратимів. Його розум відмовляється вірити, що митці світового масштабу, кого він близько знав і поважав, могли свідомо «з смертельним ворогом укласти спілку». Не міг він повірити і в те, що такі люди могли просто продатися «за хліб і чай» найкривавішому деспотові всіх часів і народів. Ключем до розуміння Освальдом Бургардтом глибини трагедії, яку переживали в той час на Україні провідні майстри поетичного слова, стали рядки, присвячені М. Рильському, «найбільшому поетові», як називає його автор поеми, повторюючи знамените висловлювання М. Зерова.
Чия ж рука здушила спів у горлі,
Що він забув і лет, і клекіт орлій?
Це доля всіх…
Так, українські поети тридцятих років творили, постійно відчуваючи на шиї «тиск чужих долонь», і усвідомлення цього їхнього приниження і безсилля пом’якшило гостроту першого осуду О. Бургардта. Тож, закликаючи їх «не згубити шлях» і служити насамперед голосові своєї совісті, не шкодуючи сарказму на адресу віршомазів-уславлювачів Сталіна, які росли тоді, «мов гриби», Освальд Бургардт в заключній молитві за жертви сталінського терору знаходить зворушливі слова співчуття й для тих, «кому на герць не вистачить піти снаги і сили».
Натомість автор поеми «Прокляті роки» не знаходить виправдання для сліпого поклоніння перед Сталіним визначних діячів західної культури – Бернарда Шоу та інших, не названих поіменно (Р. Роллана, А. Барбюса, Л. Фейхтвангера). їхні вояжі по країні, внаслідок яких і з’явилися одіозні книги, що вихваляли тирана, викликають в О. Бургардта асоціацію з мандрівкою до Криму цариці Катерини «по килимах, покладених на твань». Тогочасні послідовники «вигадливого Потьомкіна» виявилися гідними учнями знаменитого окозамилювача – їм вдалося обдурити, «мов селянську бабу», навіть Ліона Фейхтвангера, який любив похвалятися, що кривавого диктатора він розпізнає і за версту!
Були, щоправда, серед західних гостей і такі, котрі крізь туман офіційної брехні прозірливо добачили всю відразливість сталінського режиму і, повернувшись додому, чесно розповідали про неї світові. У поемі О. Бургардта йдеться про одного з них, грецького письменника Панайта Істраті, книги подорожніх вражень якого справили на сталінське оточення, та й на самого вождя, ефект вибухлої бомби. Правдомовність Панайта Істраті дорого йому обійшлася – його твори негайно було заборонено на шостій частині земної кулі, а ім’я цього талановитого письменника і публіциста бояться згадувати навіть останні видання наших енциклопедій.
Втім, такого ж цькування з боку ревнителів культівської ортодоксальності зазнав і прийнятий свого часу з великими почестями в Москві Анре Жід за свою книжку, в якій він насмілився недобачити жодної різниці між Сталіним і Гітлером; така ж доля чекала кожного письменника, який не давав загіпнотизувати себе магією тріскучих фраз про будівництво палацу для щастя люду». Освальд Бургардт знав, на що прирік себе, кидаючи виклик всесильному тиранові.
Рядком, напоєним огнем і біллю, –
писав він, маючи єдину сатисфакцію в усвідомленні того, що пущена ним стріла таки влучила в ціль: свідчення цього – та невщухаюча боротьба з пам’яттю поета, що її й досі ведуть адепти сталінізму.
Гнів культівських ідеологів можна легко зрозуміти: адже йшлося про нечуване, як на них, блюзнірство і святотатство – про розвінчання їхнього, тоді ще живого кумира. На тлі загальноприйнятого обожнення «улюбленого вождя» Освальд Бургардт змалював Сталіна як столикого і сторукого гада, охоронника юдиних традицій, ката, котрий сповиває пурпуром героя своїх підручних катів.
В описі злочинних діянь цієї демонічної постаті виразно вчуваються фаустівські мотиви, такі відчутні і в останній, незавершеній поемі О. Бургардта «Попіл імперій». Зображення політичних судових фарсів як середньовічних чорних мес, ототожнення нічних вакханалій Сталіна та його оточення з сороміцьким танком нечистої сили на Лисій горі, порівняння діяльності вождя з будівництвом безглуздої вежі з людських кісток буцімто для щастя замордованих людей, апокаліптичні картини великого голоду – все це назавжди западає в душу читача.
Захоплюючись багатством асоціацій, образністю та самою мовою поеми «Прокляті роки», не можна не відзначити впливу на її автора ще однієї класичної пам’ятки (цього разу вже з української давнини). Кільканадцять прямих ремінісценцій зі «Слова о полку Ігоревім», вкраплених у текст поеми Освальда Бургардта, не є, звичайно ж, випадковістю, а свідчать про свідоме звертання автора до традицій давньоукраїнської літератури, яка завжди ставила етичні якості людини понад усі її героїчні подвиги. Для «неокласиків» вік будь-якої пам’ятки мистецтва не мав значення – поезія високої проби завжди була для них сучасною, навіть коли її творці жили багато століть тому, вони вміли знайти в кожному такому вірші його безсмертну сутність. Прикладом вдумливого засвоєння класичної спадщини в поемі «Прокляті роки» може бути блискуча аналогія-паралель між «чорним вороном» – половчином-напасником і «чорним вороном» – знаряддям сталінської інквізиції як двома ворожими народові явищами.
Поема «Прокляті роки» сповнена справжнього драматизму, а проте її автор не піддається розпачу, намагаючись захистити від нього і своїх читачів. О. Бургардт знаходить розраду в речах, що їх несила знищити жодному ворогові, – в красі рідної природи та вічного міста (Києва), в зверненні до вищих духовних цінностей. Автор поеми виходить на герць, «піднявши забороло», його єдина зброя – влучна та вбивча іронія, якою він разить усе, що клянеться іменем Сталіна, і все, чим камуфлює свої злочини сам Сталін.
Для поколінь, вихованих у бездумному пієтизмі до багатьох «святощів» сталінської епохи, здирання покровів з тих «святощів» нараз може здатися просто крамольним. Та, глянувши на справу через призму тих одкровень, які, будучи покладеними під сукно в роки застою, нарешті сказали свою виболену правду про сталінські злочини, мусимо визнати, що думка О. Бургардта має право на існування.
Ми розуміємо, що вістря, наприклад, такої алегорії «як то людей в наш вік крушив і чавив пролетарський молот» спрямоване не проти пролетаріату чи його символіки, а проти купки злочинців, котрі, клянучись іменем робітничого класу, пролили ріки невинної крові;
– що вислів «кривава Чека» не є перебільшенням стосовно до тридцятих років, коли були повністю розтоптані заповіти Ф. Е. Дзержинського.
– що іронія з приводу «шалених п’ятиліток» чи «розкиданих скрізь колгоспів» заперечує не потребу в колективізації чи індустріалізації, а виражає протест автора проти нелюдських методів, які застосовував для їх проведення Сталін.
– що згадка про нові ієрархії, які виростають в надрах наркоматів і мають ощасливити пролетаріат майбутніх поколінь, не містить у собі нічого антирадянського, а є свідченням прозірливості автора, котрий ще тоді передбачив ту боротьбу, яку ми безуспішно ведемо з бюрократичним апаратом і нині.
– що портрети Сталіна і Маркса на стінах збудованого з людських кісток «палацу для щастя люду» є не блюзнірством, а сумною констатацією того, що в будованому Сталіним казарменому соціалізмі не залишилося місця для ленінських ідеалів.
– що нехіть автора до іспанських республіканців не є свідченням контрреволюційності автора поеми, а була реакцією письменника-гуманіста на розв’язаний ними терор (антипатію до республіканців того ж таки 1937 року висловлювали, між іншим, і такі безсумнівно прогресивні митці, як Б.-І. Антонич у «Слові про Альказар» чи Ю. Косач у новелі «Останнє втілення командора»).
В роки застою кожної з наведених суперечностей з верхом вистачало, щоб на невизначений час заморозити плани надрукування поеми «Прокляті роки». Публікуючи ж за львівським виданням 1937 р. сьогодні поему Освальда Бургардта, сподіваємося, що вдумливому читачеві не важко буде самому відсіяти полову упередженості від зерна правди. Адже перед нами документ епохи, написаний талановитою і чесною рукою очевидця.
Опубліковано: Вітчизна, 1990 р., № 7, с. 18 – 20.