Про генезу поеми «Попіл імперій»
Євген Маланюк
Про повну оцінку такого твору, як «Попіл імперій», говорити ще дуже завчасно. Того роду твори вимагають, передовсім, певної «дистанції», перспективи.
Вже самі розміри цієї монументальної епопеї змушують шукати особливого мірила. Бувши явищем у нашій літературі майже без прецеденту (винятки: «» Шевченка, «» Франка та деякі спроби В. Пачовського), «Попіл імперій» вимагав би, понадто, нової й особливої точки погляду та особливих же критеріїв. Тому, не без жалю, приходиться перенести відповідальність такої оцінки на майбутнього літературознавця, вірніш – історика літератури.
Наразі можна лише загально відмітити, що родовід цього останнього, смертю автора якби перерваного і тому ніби недовершеного (як і наша епоха!) твору, сягає імен, які називати не завжди легко й зручно. Це – Данте з його «La divina commedia». Це Гете з його «Фавстом». Це Красінський з його «Komedia nie-boska». І – лише частково – це «Dziady» (т. зв. дрезденські) Адама Міцкевича.
Можна ствердити, що саме Данте передовсім присвічував авторові під час праці над «Попелом»: на це виразно вказує ціла друга частина твору, де виступає сам Данте і яка невипадково написана саме терцинами.
Ці твердження, до речі, ні в чім не зменшують істотно-національного характеру твору, про що свідчить як його загальний дух, так і суто-українська своєю традиційною психологією. Третя частина, нав’язана до «Енеїди» Котляревського і повна суто-козацького гумору, що переходить у пекучий сарказм.
Сучасний, зневірений і приголомшений добою, читальник напевно поставиться до цих тверджень з певною дозою скептицизму. Той читальник стільки вже мав розчарувань. І так трудно йому, по стількох досвідченнях і спустошеннях, повірити у велич, сприйняти її. Та існує, поза критикою й літературознавством, ще один підхід, бодай найпевніший: це безпосереднє ознайомлення з твором, безпосереднє сприйняття його, як своєрідного феномену творчого духу.
І саме до цього ми маємо сміливість закликати читальника, не переконуючи його і не вмовляючи в нього нічого a priori.
Ми певні, читальник узріє і переконається сам, що «Попіл імперій» є річ, позначена гербом величності, і твір, справді, великої літератури, вживаючи цього стертого поняття у властивім, а не демагогічнім чи легковажнім значенні.
До цього залишається додати ще один, сказати б аргумент, більш раціональної категорії.
Освальд Бурггардт – Юрій Клен писав цей твір вже далеко не молодиком. Поетом тільки ліричним він з природи своєї не був. Величезна особиста культура, глибоке знання світової літератури, глибоке творче й плідне (прекрасні переклади Рільке й Георге, пізніш – Шекспіра, Рембо, Малларме й Валері), нахил до філософічного уняття теми – це були найвиразніші прикмети покійного письменника, що недаремно займав катедру в однім з найстарших університетів Європи.
Отже, поет Юрій Клен в професорові Освальді Бурггардті не вибухнув раптовим ліричним з’явищем, а дозрівав поволі у вимірах філософічної глибини та епічної широчини, понадто, в умовинах особистого досвіду такої катастрофальної епохи, як наша.
І, думається, що до такого завдання, як «Попіл імперій», Юрій Клен допіру в дозрілім своїм віці став приготований вповні. Його перекладні поезії були – школою, його лірика була – шкіцами (з них найбільший – «Прокляті роки») до великого полотна. І «Попіл імперій» логічно стався тим великим полотном, тим центральним твором цілого життя.
Додаймо: Призначенням і Долею поета в нашій національній, але – раніш чи пізніш – і в світовій поезії.
Додаток
Юрій Клен
Хвилевий ліричний настрій або стислий епічний мотив поет може вичерпати в невеликому вірші. Щоб віддати життя цілого відтинку доби або якогось суспільного шару, він (якщо не писатиме повісті, а схоче лишитися вірним віршові) віллє його у форму більшого твору – поеми. Поема, що охопить життя цілої якоїсь доби чи народу з усіма його властивостями, виростає в епопею.
Не кожному народові дано мати свою епопею. Найбільше пощастило грекам, що мають безсмертну «Іліаду» та «Одіссею», що охоплюють увесь побут народний того часу; німці мають «Пісню про Нібелунгів», де відбилася доба лицарська з її звичаями; фіни – «Калевалу», де зібрано міфи народні з їхньою вірою в потужну силу чаклунства; французи – «Пісню про Роланда», де – так само, як у «Слові о полку Ігоревім» – незначна з історичного боку подія, а саме локальна поразка війська, дала матеріал якомусь поетові, учасникові походу, використати цей епізод як тему для епопеї.
Знаходилися і в пізніші часи поети, що намагалися давати поеми характеру епопей. Полякам пощастило з «Паном Тадеушом», де Міцкевич майстерно потрапив віддати цілу добу. Не вдалася така спроба Вольтерові в його «Генріаді», і цілком забута «Россіада», квола спроба Хераскова. Найбільше пощастило Дантові, який у своїй поемі «Божественна комедія», що розпадається на три частини, «Пекло», «Чистилище» і «Рай», відобразив середньовіччя з його світоглядом і політикою свого часу.
Думка дати українській літературі епопею, якої їй бракує, надто, може, смілива й зухвала. Вона не одразу в мене склалася. Коли мене в 1942 році доля закинула до Берліну, де я в невеликому колі кількох українців читав вечорами свою продукцію, пані Н. присвятила мені довгого вірша, в якому переконувала, що пора мені від дрібних поезій перейти до великої поеми про сучасну добу, увійти в «гекзаметра дзвінкі колони». Та, ніби випадково кинута, думка почала поволі зріти і набирати з часом певних форм.
Приїхавши влітку 1943 року на два тижні в Райхенав (у Чехії), я написав там три уривки. Насамперед мою уяву полонила постать Архімеда, яку я вважав за символічну для наших часів. Архімед сидить під час бою в Сіракузах і креслить на піску свої геометричні рисунки, роблячи сміливі винаходи й байдужий до інших подій. Сп’янілому від крові римському воякові, що вдирається до нього, він кидає слова: «Noli tangere circules meos!» – «Не смій торкатися моїх рисунків!» і гине від меча того вояка, що не розуміє значення отих на піску викреслених фігур. Отже, Архімедові присвячені були перші рядки:
Високий день стояв ще над ставком
і жовто пах липневим медом,
а я над недописаним листком
хиливсь новітнім Архімедом.
Кому віддам мережива цих рим,
кому рядок останній звірю,
коли крізь заграви і чорний дим
догледжу хижу постать звіра?
Згадуючи довгі колони полонених українців, що йшли битими шляхами, відроджене в наші часи невільництво, беручи на увагу хитливість нашого континенту, якого почала заливати страшна хвиля варварства, я думав над тим, чи варто взагалі щось писати в наші дні, дні тієї доби, що змітає з землі всю нашу віками творену культуру:
Кому потрібні будуть ще скарби,
у спадок дані нам віками,
коли уздовж шляхів підуть раби,
у далеч гнані батогами?
Хто здержати здолає навісну
і обуянну шалом силу,
коли я «Noli tangere!» гукну,
щоб захистити витвір милий?
Коли підточить хвиль страшний прибій
хитливі обриси Європи,
чи не змете шалений буревій
і днів моїх страшний літопис?
У хаосі руїн, що починали повставати навколо, я чув виразно один голос, голос пророка Єремії, плач його над загиблими містами: отже, виникли тоді перші «Плачі Єремії», що разом із згаданим уривком мають увійти в третю частину поеми. Далі в Райхенаві конкретне протиставлення двох віків: 19 і 20 віку, в якому доживала стара романтика, і віку літака й атомової бомби.
Перша частина поеми склалася з найрізноманітніших уривків, писаних різними розмірами. Вона охоплює час першої світової війни і революції. Філософське обгрунтування її: ми бачимо тільки відтинки величезного килима, що проходить перед нашими очима, а тому не можемо уявити собі цілості його узору; ми тримаємо в руці тільки зерна й не бачимо гаїв, що з них виростуть, тому й не в стані збагнути сенсу того страшного лихоліття, яке переживаємо.
Друга частина поеми цілісніша. Вона малює пекло, через яке довелось проходити нашому народові, і писана більшою частиною восени 1944 рожу в Гайлігвассер коло Інсбруку. Тут поема Данте з його подорожжю через пекло була за зразок. Тому й Данте веде (як його самого вів Вергілій) автора отим пеклом. Писана та частина й розміром «Божественної комедії» – терцинами.
Третя частина охоплює наші часи: початок і розвій гітлерівства, друга світова війна, руїна Європи, берлінська катастрофа, сучасність. В Гітлері автор побачив посланця Люцифера, що явився народові в блискучих ризах антихриста якому владними чарами вдалося зачарувати натовп і повести його за собою. Як Христа спокушав у пустелі Люцифер, так спокушав він вождя, і той, спокусі улягти, вступає на шлях катастрофи.
Четверта частина, філософська, що шукатиме шляхів виходу з сучасного хаосу, намічена в загальних рисах і ще ке набрала форм.
Я напочатку ставив собі скромне завдання – дати поему на кілька сот рядків, але вона, мимо моєї волі, росла, захоплюючи все ширші обрії, і мені довелось її розмір рахувати вже не сотнями, а тисячами рядків. Чи задовольнить вона вимоги, що ставиться до епопеї? Про це судити не авторові.
Зальцбург, серпень 1946.
За чотирнадцять місяців, що відділюють цю статтю від смерті автора, зайшла певна зміна в плані «Попелу імперій». Картина повоєнного Хаосу оформилась в окремій четвертій частині, а філософська тематика перенеслась на задуману, але майже не здійснену п’яту частину.
Примітки
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 329 – 334 (додаток).