Проза Юрія Клена

Євген Маланюк

Поняття «поезія» і «проза» були – ще до кінця минулого [19] століття – визначені й безсумнівні. Але, в згоді з загальною в кінці доби релятивізацією («переоцінка вартостей») почалося характеристичне схилкове переміщування, затирання ознак, форм і дефініцій, а в кінці – недобра плутанина, яку задокументували й обгрунтували сотні теоретичних так званих літературознавчих статтей та книжок. Тут бо треба вбачати початок механічної вульгаризації по-верхарнівського верлібру, появу так званої ритмізованої прози, численних «віршів у прозі» аж по жалісний, внутрішньо-порожній (бо аритмічний, отже бездиханний і тому творчо-мертвенний) так званий модерн в поезії наших днів.

В дійсності, границя між поезією і прозою – для музикального уха чи ока – є річчю очевидною і самозрозумілою. І переплутати їх – це, більш-менш, те саме, що переплутати пісню з симфонією або, навіть, скрипку з фортепіаном. Якщо либонь за Ціцероном (poeta nascitur) поетом треба народитися, то, не в меншій мірі nascitur і прозаїк, коли він, розуміється, справжній, цебто прозаїком роджений.

Значна кількість французьких прозаїків, за вельми вимовним винятком Стендаля, традиційно починала свою кар’єру книжкою віршів. М. Гоголь розпочав був свою літературну діяльність з поеми віршем, а навіть «Мертві душі» назвав «поемою». Шевченко-засланець пробував (через С. Аксакова) щось заробити по московських журналах і тому написав був («чорствим кацапським словом») цілу пачку так званих повістей, які, в цілості його творчості, залишилися курйозом, хоч і становлять цінний документ до його життєпису й життя. З поезій починали М. Хвильовий та Ю. Яновський. Приклади можна продовжувати далі.

Але тема «прозаїки, що писали поезії» й «поети, що писали прозою» – є неозора і вичерпати її може хіба докторська дисертація на мінімум п’ятсот сторінок [Як анекдот можна подати свідчення Владислава Ходасевича про М. Горького, який «з слізьми на очах признавався, що мрією його життя було написати хоч один справжній вірш». Тому, певно, майбутній советський класик стільки нагрішив своїми «віршами в прозі «чи пак ритмізованими рядками про всіляких «соколів» та «буревісників»…].

Тему цю, для дослідника безумовно цікаву, поважно ускладнятимуть такі виняткові приклади, як Віктор Гюго («на жаль, найбільший поет Франції», як сказав либонь А. Жід) або Едгар По (явище майже ідеального «гібридизму» прозо-поезії). Але мудре прислів’я каже, що винятки лише підтверджують правило, і справжній поет є таки віршописьменником, як справжній прозаїк є, перш за все, прозаїком. Те, що перший з росіян Нобелівський лавреат – Іван Бунін – одержав нагороду за свої повісті і загально є знаний, як прозаїк par excellence, не зміняє факту, що, в дійсності, Бунін був саме par excellence поетом київського «неокласичного» типу, а його проза, хіба за винятком деяких оповідань, є замаскована прозовою псевдоепічністю – лірика, на дев’ятдесят відсотків автобіографічна…

Питання, ким саме «народився» Освальд Бурггардт-Клен – поетом чи прозаїком – не насуває особливих труднощів. Помимо можливих комплікацій біографічних (переклади, наукова діяльність) і психологічно-язикових (трикутник: німецько-російсько-український), Освальд Бурггардт «уродився» поетом і то двічі, бо і як О. Бурггардт, і як Ю. Клен. Мова вірша, мова ритму й рими, «язик богів» – була для нього мовою натуральною, що, до речі, с конечною прикметою кожного справжнього поета і що, на жаль, не надто часто трапляється серед численних віршописьменників.

[Серед людей, навіть причетних до літератури, панує переконання, що, наприклад, рима справляє труднощі і тому, мовляв, вірші тяжче писати аніж прозу. В дійсності (як колись проговорився Ол. Блок) для поета писати значно легше віршем, аніж прозою, бо «рими помагають писати вірш». Те, що, наприклад, «відомий поет» послуговується спеціально складеним для власного вжитку словником рим, або (випадково знаний мені факт), що талановитий письменник (з немалим ім’ям!) пише свої поезії спочатку «начорно» прозою, а потім «перекладає» їх на вірші, свідчить лише, що або не знайдено було для своєї творчості відповідної форми, або цілком розминулося з покликанням.]

Тому факт, що Юрій Клен в останнім десятилітті свого життя знаходив час на прозу (новелу, оповідання) і залишив по собі також, хоч невелику числом, але цінну й цікаву, прозову спадщину – становить вартий уваги парадокс.

Тут належить одразу ж застерегтися щодо поняття «проза».

Прозою пишеться репортажі, статті, студії, оповідання й повісті. В прозовій спадщині Ю. Клена є статті, навіть з публіцистичним спрямованням, є немало критичних статтей, є спогади, але все це ще не є «прозою» в тім сенсі, який тут маємо на увазі. Уроджений поет може, порівняно легко і без шкоди для себе, як поета, трансформувати свою поетичну енергію в критику (очевидно, не так звану наукову, а ту творчу, про яку писав колись О. Вайлд), а навіть в публіцистику (політичні статті писали часом видатні поети). Царство прози, з правила замкнене для поета, є область оповідання, новелі, а повісті чи роману – поготів. Якщо в ці області попадали колись справжні поети, то ці екскурсії були випадкові, маргінесові, неприродні й, зазвичай, дуже ризиковні.

В найліпшім випадку – була то так звана проза поета, як існує також, хоч і значно рідше, так звана поезія (цебто вірші) прозаїка. Прозу поета – в її ліпших зразках (Пушкін) характеризує (і зраджує) брак епічної розлогості, лаконізм, максимальна згущеність слова і речення. Недарма поет по-німецьки називається Dichter, цебто дослівно – згущувач.

Вищезгаданий парадокс з прозою Юрія Клена полягає на тім, що його проза є, якби в найменшій мірі – прозою поета. Це є проза майже прозаїка. І, коли б ми не знали, що Юрій Клен був поетом, коли б не знали автора, ми могли б говорити про нового в нашій літературі прозаїка, прозаїка справжнього.

Уміння творити постаті, мати специфічну уяву прозаїка (уява поета має зовсім іншу природу), здібність бачити фабульну перспективу (Пушкін дуже влучно її називав: «даль неясная романа», що він її, бувши поетом, «сквозь магический кристалл – ещё неясно различал») і, взагалі мати інстинкт відчуття долі та ліній призначення дієвих осіб – то характеристичні властивості справжнього прозаїка. І на кількох прозаїчних творах Ю. Клена, творах коротких, посталих принагідно і в вузьких рамках малих форм, – ми все це виразно спостерігаємо.

Проза Юрія Клена, що є не лише «прозою поета», відслонює нам ще один аспект творчої широчини передчасно згаслого письменника

Примітки

Стаття була надрукована як передмова до 3-го тому творів Ю. Клена. Назву їй дано в нашому е-перевиданні.

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1960 р., т. 3, с. 5 – 8.