Друга дія
Вільям Шекспір
переклад Освальда Бургардта
Перша сцена
Покій в Полонієвому домі.
(Входять Полоній та Рейнальдо)
Полоній
Віддай йому ці гроші та листи.
Рейнальдо
Я слухаю.
Полоній
По-мудрому вчини:
заки зайти до нього, розпитай
в людей, як він живе.
Рейнальдо
Гаразд, мій пане,
про це я думав сам.
Полоній
Отож. Спочатку
спитай – чи є хто з данців у Парижі –
хто саме, де і як вони живуть,
з ким водяться й на що марнують гроші.
Коли ж отак повівши манівцями,
почуєш ти, що син мій по знаку їм,
тоді до справи ближче підступи:
кинь натяки, що трохи знаєш хлопця,
скажи: «Я батька знав його чи кума,
а трохи й самого», – міркуй, Рейнальдо!
Рейнальдо
Я розумію все гаразд, мій пане.
Полоній
«А трохи і самого, але не дуже.
Коли це той, то він сякий-такий,
свавільний надто». Вигадай на нього,
збреши, що хочеш, тільки не таке,
що безчесті могло б йому завдати.
Закинь йому ті хиби та пустоти,
які гулящій молоді властиві.
Рейнальдо
Ну, скажемо, гра в карти.
Полоній
Так, гульня,
пиятика, бешкети, лайка, сварка,
або розпуста й блуд. Це все нічого.
Рейнальдо
О, ні, мій пане, це його збезчестить!
Полоній
Ні, ні! Аби ти не переборщив!
Не зводь на нього наклепу такого,
немов би він не знає міри й краю.
Цього не треба. Ти змалюй ті хиби,
щоб тільки плямами вони здавались,
вогненним вибухом палкої вдачі
і шалом невгамованої крові,
який властивий всім.
Рейнальдо
Але ж, мій пане…
Полоній
Навіщо це, питаєш ти?
Рейнальдо
Еге ж!
Навіщо це?
Полоній
О, тут несхибний план.
То хитромудра витівка моя:
коли, отак три короби наплівши,
ти мого сина трохи поплямуєш,
тоді вважай і слухай,
що субесідник твій тобі розкаже.
Якщо він знає, що за юнаком
часами водяться такі гріхи,
то враз до тебе думкою пристане
і скаже: «мій добродію», чи: «друже»,
чи: «пане мій», чи як на чужині
казати водиться…
Рейнальдо
Еге ж, мій пане.
Полоній
І тоді, хлопче, тоді… тоді… що ж то я хотів сказати? Що, в біса, хотів я сказати? На чому я урвав?
Рейнальдо
І скаже: «мій добродію», чи: «друже»,
чи: «пане мій»…
Полоній
Еге, пристане думкою і скаже,
і скаже: «Цього юнака я знаю,
його я бачив вчора, позавчора;
тоді, або тоді, із тим, або із цим,
він в карти грав, він напідпитку був,
він, граючи в м’яча, зайшов у бійку,
він – бачив я – в розпусний дім зайшов»,
в бордель, я маю на увазі.
Отож, гачка брехнею нажививши,
спіймаєш щупака, що зветься «правда».
Отак ми підступом і хитромудро,
блукаючи навколо манівцями,
не навпростець простуємо до правди.
Так, скориставши із моїх порад,
на світ ти сина виведеш. Второпав?
Рейнальдо
Еге ж, мій пане.
Полоній
З Богом! Прощавай!
Рейнальдо
Мій пане!..
Полоній
Вивчай мені всі нахили його!
Рейнальдо
Гаразд, мій пане.
Полоній
Нехай собі своєї грає!
Рейнальдо
Еге ж!
Полоній
Прощай!
(Виходить Рейнальдо. Входить Офелія)
Офеліє, що сталось?
Офелія
О, тату, татоньку! Як я злякалась!
Полоній
Що сталося, на милість Божу?
Офелія
О, тату, я в моїй світлиці шила,
як Гамлет увійшов – розхристаний,
без шапки і в забруджених панчохах,
що геть йому донизу поспадали,
пополотнілий, ноги трусяться,
і став та дивиться так сумно-сумно,
немов би щойно з пекла він утік,
щоб розказати про жахні страхіття.
Полоній
З кохання збожеволів?
Офелія
О, не знаю,
боюсь, що так воно.
Полоній
Що ж він сказав?
Офелія
Він руку взяв мою і міцно стис,
а потім відступив на цілий крок.
Тоді, долоню звівши понад брови,
почав мені в лице вдивлятись пильно,
неначе хтів його зарисувати,
так довго він стояв. Тоді смикнув,
струснув ту руку, що стискав в своїй,
і, тричі головою похитавши,
зітхнув так жалісно і так глибоко,
мов з тим зітханням душу випускав,
і, завернувши голову назад,
та з ока не спускаючи мене,
пішов отак наосліп до дверей
і все мене зорив.
Полоній
Ходімо, донько.
Піду та пошукаю короля,
бо це ж любов нестямна та шалена,
яка себе своїм завзяттям нищить,
призводячи до розпачу і згуби,
така ж бо кожна пристрасть на землі:
нас спобіжить, немов лиха напасть.
Ти прикрим словом скривдила його?
Офелія
О, ні! Але, як ви мені звеліли,
йому я повертала всі листи
і уникала принца.
Полоній
Збожеволів
від того він. Шкодую, що не був я
про нього думки кращої: гадав,
що жартома тебе звести він хоче.
Моя зневіро клята і лиха!
В старі літа ми є надмір обачні,
а в молоді – нам розуму бракує.
Ходім шукати короля. Коли
це затаїти – лиха буде більше,
аніж коли все викриємо щиро.
Ходім!
(Виходять)
Друга сцена
Покій у замку.
(Входять король, королева, Розенкранц, Гілденстерн, почет)
Король
Вітайте, Розенкранце й Гілденстерне!
Ми прагнули вас бачити, та ще
потреба нагла змусила послати
по вас. Ви, може, чули вже про те,
як добрий Гамлет наш перемінився.
Ні виглядом, ні тілом і ні духом
він не скидається на те, чим був.
Чи то звела із глузду небораку
смерть батькова, чи інше щось – не знаю.
Отож обох вас я прошу, – бо змалку
ви вкупі з ним росли і дуже добре
обізнані зі звичками його, –
щоб ви при нашому дворі зостались
час деякий, щоб ваше товариство
його втягало знову до розваг,
і щоб простежили, чи не гризе
його якесь нам невідоме горе,
якому ми зарадити могли б.
Королева
Принц Гамлет часто згадував за вас;
я певна, що нема на світі інших
двох друзів, щоб він їх отак любив.
Якщо тут буде ваша ласка й воля
час деякий прогаяти у нас
і тим надії наші відживити,
то буде вам за це і щедра й щира
подяка королівська.
Розенкранц
Ми ладні
коритись завжди волі королівській,
тому наказуйте, а не просіть.
Гілденстерн
О ваша світлосте, до ваших ніг
складаємо усю ретельність нашу:
наказуйте.
Король
О, щира дяка вам,
мій Розенкранце й добрий Гілденстерне.
Королева
О Гілденстерне й добрий Розенкранце,
ми дякуєм і просимо негайно
навідатись до сина. Хай хтось піде
та поведе цих двох панів до принца!
Гілденстерн
Нехай Господь поможе нам, щоб ми
в пригоді стали принцові.
Королева
Амінь.
(Виходять Розенкранц, Гілденстерн і дехто з почету. Входить Полоній)
Полоній
Ті посланці з Норвегії, королю,
щасливо повернулись.
Король
Ти завжди добру звістку нам приносиш.
Полоній
Невже, королю мій? Служу я вірно,
як Богові, так само й королеві,
і службі тій всю душу віддаю.
Коли мене не зраджує мій розум,
що завжди був і гострий, і кмітливий,
то я вже відгадав, що спричинилось
до принцового божевілля.
Король
Ну,
кажи мерщій, я прагну це почути.
Полоній
Спочатку вислухайте посланців,
моя новина буде на десерт.
Король
Зроби їм честь, введи їх сам сюди.
(Виходить Полоній)
Гертрудо! Каже він, що відгадав,
що саме Гамлета звело з ума.
Королева
Я певна, що тут є одна причина:
смерть батькова і наш хапливий шлюб.
Король
Ми збагнемо його.
(Входять Полоній, Вольтіманд і Корнелій)
Вітайте, друзі!
Що переказує король норвезький?
Вольтіманд
Шле відповідь на ваші привітання
Насамперед він небожу своєму
заборонив те військо вербувати,
яке збирав, мовляв, проти поляків;
та, краще придивившися тій справі,
він виявив, що військо проти нас.
Отож, обурений, що Фортінбрас
зловжив його недугу й ветхий вік,
король до себе викликав його.
Явився небіж, вислухав догану
і присягнувся дядькові – ніколи
супроти вас не підіймати зброї.
Тоді йому старий король, зрадівши,
дає три тисячі корон на рік
і повноваження піти з тим військом,
що він його набрав, проти поляків.
А вам передає листа, де просить,
(Передає папера)
щоб ви дозволили з своєї ласки
отому військові пройти спокійно
крізь ваші володіння, і дає
у цім листі гарантії безпеки,
як ви це прочитаєте самі.
Король
Гаразд, ми прочитаєм на дозвіллі,
подумаєм і відповідь дамо.
Подяка вам за всі труди, підіть,
спочиньте, бо вночі ми бенкетуєм.
Вітаю вас.
(Виходять Вольтіманд і Корнелій)
Полоній
Цю справу скінчено.
Королю мій і владарко шановні!
Розводитися довго перед вами
про те, чим є величність і повинність,
чому день зветься днем, а ніччю ніч,
і часом час – це означало б гаять
і марнувати день і ніч, і час.
Та кажуть: розуму душа – це стислість,
багатомовність – це лише прикраса.
Отож я стислим буду: збожеволів
шляхетний принц. Я зву це божевіллям,
коли людина справді божевільна.
Та хай це…
Королева
Більше змісту, менше штуки.
Полоній
Клянусь, що тут нема ніяких штук.
Він божевільний? Так. Це правда й шкода.
І шкода, що це правда. Ну, це знов
риторика: казатиму без штук.
Він божевільний, і тепер нам треба
причину викрити цього ефекту, –
скоріше: не ефекту, а дефекту,
бо дефективний цей ефект запевно
причину має. Це мій висновок.
Міркуйте!
Я маю доньку – і вона моя, –
дитя слухняне віддало мені
цей папірець: читайте й метикуйте!
(Читає)
«До небесної, душі моєї ідолу, до найпрекраснішої Офелії…»
Це погана фраза, «найпрекраснішої» – це погана фраза. Та слухайте далі:
(Читає)
«До сніжно-білих грудей її ці рядки» і т. і.
Королева
Невже це Гамлет написав?
Полоній
Пождіть-но, владарко, хай дочитаю.
(Читає)
«Не вір, що сонце в небі світить,
не вір у сяйво вічних зір,
не вір, що правда є на світі,
але в моє кохання вір.
О, кохана Офеліє, не дається мені цей розмір, не володію мистецтвом рахувати свої зітхання, але що я тебе, кохана, кохаю понад усе, цьому ти віри пойми. Прощай! Твій навіки, найдорожча, доки це тіло належить йому,
Гамлет».
Моя дочка слухняно це мені
передала та ще й переказала,
як, де й коли він залицявсь до неї.
Король
А як вона любов його приймала?
Полоній
Якої думки ви про мене?
Король
Я
гадаю, що людина ти шляхетна.
Полоній
Мабуть, що так. А що б то ви сказали,
якби це я, побачивши, як щойно
в цього кохання крильця виросли –
а це я, признаюся, спостеріг,
ще перед тим, як від дочки почув, –
о, що б подумали величність ваша,
якби це я за шафу був коханцям,
або звелів би серцю затаїтись,
якби зажмурив очі та мовчав,
що б ви сказали? Ні, я коло справи
заходився жвавенько і сказав:
«Принц Гамлет не про тебе, і тобі
до нього не сягнути», й панночці
суворо наказав, щоб не приймала
від нього посланців або дарунків.
Вона послухала моїх порад.
Коли ж від нього донька відцуралась,
він, коротко сказавши, вдавсь у тугу,
не спав, не їв, аж просто занедужав.
А потім падь така на нього впала,
що став він сам не свій – як божевільний,
і всіх нас пойняла скорбота.
Король
Оце й усе?
Королева
Скидається на те.
Полоній
Хіба хоч раз це трапилось, щоб я
сказав: «Це так!» – а вийшло би на ділі,
що це інакше.
Король
Ні, не пам’ятаю.
Полоній
(показуючи на голову)
Здійміть з мене оце, коли не так.
Ви дайте лиш нагоду, і за мить
я правду викрию, хоч як вона
там заховалась.
Король
Як цього дійти?
Полоній
Ви знаєте, годинами часами
він ходить тут, по галерії.
Королева
Так.
Полоній
Отож до нього доньку підішлю я,
а ми удвох сховаємось за килим.
Якщо упевнитесь, що не з кохання
він збожеволів, то мені сидіти
не у державній раді, а тримати
на фермі візників.
Король
Ну, спробуймо.
Королева
Он гляньте, бідолаха йде й читає.
Полоній
Геть, геть ідіть! Благаю вас! Мерщій!
Я виведу його на світ. Дозвольте.
(Виходять король, королева і почет. Входить Гамлет, читаючи книжку)
Ну, як ся маєте, мій добрий принце?
Гамлет
Гаразд, хвалити Бога.
Полоній
Ви знаєте мене, мій принце?
Гамлет
Ще б пак! Ти ловець!
Полоній
О, ні, мій принце.
Гамлет
Ну, то хтів би, щоб ти був чесна людина.
Полоній
Чесна, мій принце?
Гамлет
А так, добродію. Та бути чесним, це значить бути вибраним одним із тисячі.
Полоній
Це правда, мій принце.
Гамлет
Бо коли сонце виплоджує черв’яків у мертвій суці, то що вже казати про стерво, яке вміє палко цілувати… Чи є в тебе дочка?
Полоній
Є, мій принце.
Гамлет
Не пускай її ходити по сонці. Плодючість – це благодать, але якщо ця благодать зійде на доньку твою… Пильнуй, друже.
Полоній
(нишком)
Що ви на це скажете? Усе натякає на доньку! Але не пізнав мене одразу: сказав, що я ловець. Зайшов за край, за край зайшов. Щоправда, замолоду і я мучився від того кохання і мало не дійшов до такого самого розпачу. Знов заговорю з ним. – Що ви читаєте, мій принце?
Гамлет
Слова, слова, слова.
Полоній
Але про що мова йде?
Гамлет
Між ким?
Полоній
Я питаю, про що в книзі написано, мій принце.
Гамлет
Поклепи, добродію. Цей негідний сатирик каже, що в дідів сиві бороди, що обличчя в них зморшкуваті, і що з очей їм тече амбра, густа, мов клей вишневий, що в них брак розуму, і що ноги їм трясуться. Все це, добродію, я з цілковитою певністю на віру беру, але вважаю за нечесне отак взяти та все це прописати, бо ви самі, добродію, були б такі старі, як я, коли б могли, як той рак, назад порачкувати.
Полоній
(нишком)
Хоч це й божевілля, але не без системи. – Чи не хочете ви, принце, піти під склепіння?
Гамлет
В могилу?
Полоній
Оце то справді було б під склепіння! (Нишком). Які його відповіді влучні часами! Щастя, що божевільний іноді скаже таке, що у розумного ніколи й не вродиться. Я його залишу і зараз улаштую зустріч між ним та донькою. – Шановний принце, дозвольте мені взяти у вас відпустку й піти.
Гамлет
Нема нічого, що я міг би тобі дати охотніше, – хіба що життя, хіба що життя, хіба що життя.
Полоній
Прощавайте, мій принце!
Гамлет
Оці нудні старі дурні!
(Повертаються Розенкранц і Гілденстерн)
Полоній
Ви шукаєте принца Гамлета? Він там.
Розенкранц
(до Полонія)
Спасибі вам, шановний пане.
(Виходить Полоній)
Гілденстерн
О, мій шановний принце!
Розенкранц
Мій принце дорогий!
Гамлет
Це ви, о любі друзі? Як ся маєш, Гілденстерне? А, Розенкранц! Ну, паруб’яги добрі, як живете?
Розенкранц
Як незначні сини землі.
Гілденстерн
Щасливі, та не надміру, бо ми ж не гудз той, що на шапці у Фортуни.
Гамлет
І не підошви її сандалів?
Розенкранц
Ні, ні, мій принце.
Гамлет
То ви живете десь під пасом у неї, чи в самому центрі її ласки?
Гілденстерн
Еге ж, ми вхожі до неї.
Гамлет
У потайному лоні Фортуни? О, мабуть, що так, вона ж повія. Що нового?
Розенкранц
Нічогісінько, тільки те, що світ зробився чесний.
Гамлет
Ну, то судний день близько. Але ваша новина неправдива. Тоді поставлю питання просто: чим ви, мої добрі друзі, заслужили у Фортуни на те, що вона вас послала сюди у в’язницю?
Гілденстерн
У в’язницю, мій принце?
Гамлет
Данія – це в’язниця.
Розенкранц
Тоді і світ в’язниця.
Гамлет
Та ще й величезна: багато в ній закамарків, ям і закутків. Данія – один з найгірших.
Розенкранц
Ми не такої думки, мій принце.
Гамлет
Ну, то для вас це не в’язниця. Нема ні доброго, ані лихого, тільки думка все робить таким, чи іншим. Для мене Данія – в’язниця.
Розенкранц
То ваша амбіція її робить такою: для вашого духу вона надто тісна.
Гамлет
О Боже! Я міг би замкнутися у шкаралупу горіхову і вважати себе за царя безмежних просторів, якби не мої лихі сни.
Гілденстерн
Ці сни – то справді амбіція, бо сама істота амбіції – це тільки тінь від сна.
Гамлет
А сон сам по собі тільки тінь.
Розенкранц
Еге ж, і я вважаю амбіцію за таку легку й туманну субстанцію, що це тільки тінь від тіні.
Гамлет
Ну, то наші старці – тіла, а наші монархи та надуті герої – це тільки тіні старців. Чи не піти нам до двору? Бо, далебі, не вмію розумувати.
Розенкранц і Гілденстерн
До ваших послуг ми.
Гамлет
Ні, не кажіть такого. Не залічую вас до решти слуг моїх, бо – скажу, як чесна людина – мені вслуговують, що просто жах. Але, щоб зостатися на втертому шляху дружби, скажіть: що поробляєте ви в Ельсінорі?
Розенкранц
До вас навідатись хотіли, – більш нічого.
Гамлет
Я жебрак, вбогий навіть на подяку; одначе дякую, хоча подяка ця і шеляга не варта. А чи не послано по вас? Чи вам самим так заманулось? Чи з волі власної ви приїхали? Скажіть же щиру правду, ну скажіть.
Гілденстерн
Що маємо казати, принце?
Гамлет
Що хочете, аби до речі. По вас послано, на обличчях ваших я читаю зізнання, що його ваша скромність не спроможна лукаво заховати: я знаю, добрий король і королева по вас послали.
Розенкранц
З якою метою, мій принце?
Гамлет
Про це я од вас дізнатися хочу. Але заклинаю вас нашою дружбою, спільними спогадами юнацьких років, ланцюгами нашої вічної любові і всім найдорожчим, чим кращий за мене промовець міг би промовляти вам до серця, – будьте зо мною щирі й прості: скажіть, чи посилалося по вас?
Розенкранц
(нишком до Гілденстерна)
Чи сказати нам?
Гамлет
(нишком)
Ну, я вже бачу. – Коли любите мене, то скажіть.
Гілденстерн
О, так, мій принце. По нас посилали.
Гамлет
Я скажу вам, чому саме, і тоді мій здогад випередить викриття ваше, і ваша вірність королю і королеві анітрохи не схибить. Я недавно – чому, я сам не знаю – втратив свою веселість, занедбав усі свої звичайні діла, і такий тягар наліг на душу, що цей прекрасний витвір – земля – видасться мені за дику скелю, цей чудовий намет, повітря, бачите, ця тверджа, що звисає, це пишне склепіння, золотистим вогнем поцятковане, – воно мені здасться тільки гидким, отруйним хмарищем пари. Який величний твір людина! Який шляхетний розум! Які безмежні здібності! Яка довершеність і досконалість у формах і рухах! Ділами подібна до янгола! Розумінням до Бога! Прообраз усього живого! А проте, що мені ця квінтесенція пороху? Нема мені жодної втіхи з чоловіка, ані з жінки, дарма, що смієтеся, друзі!
Розенкранц
Мій принце, нам таке й на думку не спадало.
Гамлет
Чому ж ви засміялись, коли я сказав, що нема мені жодної втіхи з чоловіка?
Розенкранц
Бо подумали, мій принце, що коли тому правда, то яку пісну гостину знайдуть у вас актори: ми їх наздогнали дорогою, і вони прийдуть сюди, запропонувати вам свої услуги.
Гамлет
Того, хто грає короля, вітатиму: віддам його величності данину; відважний лицар знайде роботу для меча й щита; коханець зітхатиме не марно; примхливець роль свою спокійно доконає; блазень посмішить того, в кого легені лоскотливі, а вельможна панна вільно викаже свою думку, або спіткнеться на білому вірші. – Що то за актори?
Розенкранц
Ті самі, що не раз вас поривали: трагіки міські.
Гамлет
Чого ж вони мандрують? Стале місце – це ж краще і для слави, й для кишені.
Розенкранц
Мабуть їх змусили до цього останні постанови.
Гамлет
Чи їх так само поважають, як тоді, коли я був у місті? Чи вчащає публіка до них?
Розенкранц
Ні, вже тепер не так.
Гамлет
Чому це? Невже вони взялись іржею?
Розенкранц
Ні, вони стараються, як звичайно, але там, принце, завелося кодло дітвори, маленьких писклят, що голосять на всі заставки, і за це їм плещуть несамовито. Тепер вони в моді і так брешуть на «звичайні», – як вони звуть їх, – театри, що люди, які мають шпагу при боці, бояться гусячих пер і ледве зважуються ходити туди.
Гамлет
Що то за дітвора? Хто їх утримує? Як їм платять? Невже вони гратимуть на сцені, тільки поки вони співають дискантом. Чи ж не скажуть вони потім, як виростуть і зробляться «звичайними» акторами, – а це може статися, коли не знайдуть кращого хліба, – чи ж не скажуть вони, що оті писаки пошкодили їм, спокусивши неславити своє власне ремесло?
Розенкранц
Було чимало галасу з обох боків, і публіка не вважала за гріх нацьковувати їх одне на одного. Був час, коли п’єсою грошей не можна було заробити, якщо там не чубились поети з акторами.
Гамлет
Та невже?
Гілденстерн
О, там чимало голів попотрощили.
Гамлет
І писклята взяли гору?
Розенкранц
На жаль, принце, подужали і Геркулеса, і його беремище.
Гамлет
Це не диво: от дядько мій король Данії, і ті, що за батькового життя його перекривляли, тепер дають по двадцять, тридцять, і п’ятдесят, і сто дукатів за портрет його в мініатюрі. Сто чортів! У цьому є щось надприродне, якби це тільки спромоглася збагнути філософія.
(Сурми за сценою)
Гілденстерн
Прийшли актори.
Гамлет
Любі мої, вітаю вас в Ельсінорі. Ваші руки! Вітання завжди супроводиться церемоніями. Дайте мені привітати вас таким способом, щоб моя ласка до акторів (а вона ж то, скажу вам, мусить бути показна) не показалась вам більшою, аніж до вас. Вас я вельми вітаю, тільки мій дядько й мати помиляються.
Гілденстерн
У чому, мій принце?
Гамлет
Я божевільний, тільки коли дме вітер з півночі, а коли з півдня, то я аж ніяк не сплутаю чаплю з соколом.
(Повертається Полоній)
Полоній
Вітаю вас, панове!
Гамлет
Слухай, Гілденстерне! І ти теж! На кожне вухо по слухачеві. Це велике немовля, що його ви бачите, ще й досі не вийшло з пелюшок.
Розенкранц
А може, знов у них залізло, бо кажуть, старі люди – мов ті діти
Гамлет
Кажу наперед, він прийшов сповістити про акторів, от слухайте. – Еге ж, добродію… було це в понеділок вранці.
Полоній
Мій принце, я маю новину вам доповісти.
Гамлет
Мій пане, я маю новину вам доповісти: як Росцій був актором в Римі…
Полоній
Актори прибули, мій принце.
Гамлет
Та нуте бо?!
Полоній
Слово честі…
Гамлет
І кожен з них сидів на віслюку…
Полоній
Найкращі актори в світі щодо всяких дій: трагічних, комічних, історичних, ідилічних, ідилічно-комічно-історичних пасторалів, дій з єдностями, дій без додержання єдності. Ні Сенека їм буде надто сумний, ні Плавт надто веселий. Ні в писаній ролі, ні в імпровізації немає їм рівні.
Гамлет
Суддя ізраїльський Єфай, який же скарб він мав!
Полоній
Який скарб, мій принце?
Гамлет
Ну,
Прекрасну доньку мав єдину,
яку кохав він понад міру.
Полоній
(нишком)
А все править про мою доньку.
Гамлет
Чи не маю я рацію, старий Єфаю?
Полоній
Коли ви, принце, називаєте мене Єфаєм, то я маю дочку, яку понад міру кохаю.
Гамлет
Ні, далі воно не так іде.
Полоній
А як же далі, мій принце?
Гамлет
Ну,
Як Бог сказав, так жереб пав…
А далі знаєш?
… і сталось так, як сподівалось.
У першому куплеті колядки можеш про це далі прочитати, бо он ідуть рвачі, що нам бесіду урвуть.
(Входять четверо акторів)
Вітаю вас, добродії, вітаю всіх. Радий тебе бачити здоровим. Вітайте, добрі друзі. О, мій старий друже! Відтоді, як тебе бачив, обличчя тобі наїжилось. Невже це ти проти мене наїжився? А, моя прекрасна панночко! Далебі, вельможна панно, ви на цілий закаблук підросли, відтоді як я вас бачив. Дай Бог, щоб голос твій не втратив дзвінкості, як той надтріснутий дукат. Усіх вас вітаю, добродії! Киньмося на все, як ті французькі сокольники! Давайте зараз якийсь монолог! Покажіть нам пробу вашого таланту. Ану. патетичний монолог!
Перший актор
Який монолог, принце?
Гамлет
Я колись чув, як ти його виголошував, але не на кону, хіба що один-єдиний раз, бо публіці, пам’ятаю, не сподобалась п’єса – то був кав’яр для свиней. Але це була, – як здалося мені та іншим, що їхню думку я поважаю, – чудова п’єса, з прекрасним розподілом сцен, написана скромно і з мистецьким хистом. Пригадую, хтось сказав, що нема перцю в словах, щоб п’єсу приправити, і що нема прикраси у фразах, але назвав це чесною методою, здоровим і приємним твором, прекрасним, а не підфарбованим. Найбільш уподобав я один монолог. Це там, де Еней, оповідаючи Дідоні, описує вбивство Пріама. Коли пригадуєш, почни з рядка: хай згадаю, хай згадаю…
Шалений Пірр, мов той гірканський лев…
Ні, не так, але починається з Пірра:
Шалений Пірр дрімав у зброї чорній,
як темна ніч, як його чорний задум, –
у череві зловісного коня.
Тепер же він убрався в барву смерті,
бо з голови до п’ят облитий кров’ю
отців, синів, дочок і матерів.
Вона вся позсихалась, запеклася
від полум’я домів: воно гогоче
і шлях лихому вбивці посвічає
проклятим сяйвом. Пасокою вмитий,
з очима, мов карбункули червоні,
пекельний, лютий Пірр, осатанілий,
шукає праотця Пріама.
Ну, кажи далі.
Полоній
Чудово, принце! З добрим акцентом і пристойністю.
Перший актор
Ось він
його знайшов. Борониться від греків
безсило він. Руці вже не кориться
меч древній: де упав, там і лежить.
Нерівний бій, меча заносить Пірр,
махнув – і вже від посвисту самого
старий отець упав. Сам Іліон
немов відчув удар, бо шпиль його,
пойнятий полум’ям, схилився долу,
і гуркіт Піррів слух заполонив.
Тяженний меч, що вже ладен був впасти
на сніжно-білу голову Пріама,
спинився враз, немов повис в повітрі.
І Пірр стояв, мов статуя тирана
із каменю. Не знавши, що робити,
вагався він.
Але як то буває проти бурі,
що в небі все завмре, недвижні хмари,
вітри німіють, мертвий виднокруг –
і в тишу враз ударить грім страшний
і роздере простори, – так і Пірр
спочинув мить і в помсті спалахнув.
На зброю Марсову Циклопів молот
ніколи ще не падав так жорстоко,
як Піррів меч скривавлений упав
на голову Пріама.
Геть-геть, Фортуно, зраднице-повіє!
Боги, о, відберіть у неї владу,
у колесі їй спиці покрушіть,
а обід хай покотиться з небес
в пекельні надра!
Полоній
Це дуже довге.
Гамлет
То хай обстриже цирульник разом з твоєю бородою! Будь ласка, кажи далі – йому давай або джигу, або щось соромітне, – інакше засне. Ну, далі, про Гекубу!
Перший актор
О, хто царицю бачив напівголу?..
Гамлет
Царицю напівголу?
Полоній
Це вдало: «царицю напівголу», дуже вдало.
Перший актор
Біжить босоніж і грозить пожар
слізьми залити. Замість діадеми
на голові ганчірка, замість шат –
навколо голих стеген помарнілих
ряднина, що вхопила з переляку.
Хто б це побачив, язика в отруту
вмочив би й лаяв зрадницю Фортуну.
О, як нестямно скрикнула цариця,
уздрівши Пірра, що глумився люто,
шматуючи мечем кохане тіло!
Якби богам не зовсім байдуже
про нас, людей, було, їх взяв би жаль,
і враз росою б вогкою взялись
небес полум’янисті очі…
Полоній
Гляньте, аж на обличчі змінився, і сльози йому в очах. Будь ласка, не треба далі.
Гамлет
Гаразд, решту потім докажеш. Шановний добродію, чи не доглянете ви, щоб акторів гойно почастували? Чуєте? Щоб їх пригостили гаразд, бо вони – дзеркало і короткий літопис часу. Краще вам після смерті мати ганебну епітафію, аніж почути од них ганьбу за життя.
Полоній
Я ушаную їх, принце, по заслузі.
Гамлет
Що ти, що ти! Краще шануй! Бо коли кожному віддати по заслузі, то хто втече березової каші? Поведися з ними, як годиться твоїй власній шані і гідності. Чим менше вони на те заслуговують, тим більше честі буде нашій добрості. Веди ж їх!
Полоній
Ходіть, панове!
Гамлет
Ідіть за ним, друзі. Завтра нам треба дати виставу.
(Виходять Полоній і всі актори крім першого)
Чуєш, старий друже, чи міг би ти завтра виставити «Смерть Гонзаго»?
Перший актор
Атож, мій принце.
Гамлет
То дайте виставу завтра ввечорі. Чи міг би ти, якби треба було, вивчити напам’ять так рядків із десять-п’ятнадцять, що я їх напишу і вставлю? Як ти щодо цього?
Перший актор
Запевно міг би, мій принце.
Гамлет
Гаразд. Ну, то йди за тим добродієм, та гляди, не глузуй мені з нього.
(Виходить перший актор)
Мої добрі друзі, прощаюся з вами до вечора. Вітаю вас в Ельсінорі.
Розенкранц
Мій добрий принце!
Гамлет
Хай Бог вас милує!
(Виходять Розенкранц і Гілденстерн)
Тепер я сам!
О, що я за нікчемний, підлий раб!
Чи ж то не диво дивне! Цей актор
у мрії тільки, в вигаданих муках
здолав уяві душу підкорити,
аж сльози стали на очах йому,
урвався голос, і лице поблідло,
і в постаті, і в рисах відбивались
відчай і сум. І все це з-за нічого.
Із-за Гекуби!
І що йому Гекуба! Або що
Гекубі він, щоб плакати над нею?
О, що б то він вчинив, якби ті самі
мав приводи до муки, що у мене?
Тож він всю сцену б затопив слізьми,
роздер би вуха всім страшенним словом,
до безуму довів би винуватця,
безвинних налякав би й нетямущих
збентежив, осліпив та оглушив би.
А я?
Я млявий хляк, нікчема, мрійник марний,
тиняюся, цураючися справи,
слівцем не заступлюсь за короля,
якого хтось злочинницьки позбавив
корони і життя. Страхополох!
О, хто негідником назве мене?
Хто черепа розтрощить і волосся
повидирає та в лице шпурне?
Смикне за носа та завдасть брехню –
у горло вдавить, геть аж до легенів.
Хто, хто?
Я все стерплю, бо певно голубине
у мене серце, і бракує жовчі
зневагу ту згірчити, бо інакше
я всіх шулік нагодував би падлом
цього падлюки! О, нікчемний вбивцю!
Безсовісний, жорстокий, зрадний вбивцю!
О, помсто!
Який осел із мене! Я ж відважний:
мого отця забито, і до помсти
мене і небо, й пекло закликають,
а я полегшую словами серце
і лаюся, мов хльорка, мов повія,
мов справжня куховарка!
Стидайся, фе! Берись до діла жваво!
Я чув, злочинці, бачивши виставу,
не раз бували вражені мистецтвом
аж до глибин душі і зізнавались
у злочинах своїх і лиходійствах,
бо вбивство, хоч воно і без’язике,
про себе дивним голосом віщує.
Нехай актори ці заграють п’єсу,
що дядькові зведе на очі смерть
отця. Я ж буду стежити за ним
і виведу на світ. Якщо він тут
затруситься, то знаю, що робити.
О, може, дух, якого бачив я,
це сам диявол, бо спроможний він
прибрати постать ту, яку захоче;
я кволий, і журба мене зломила,
а він, мою опанувавши душу,
веде її до згуби. Ні, я хочу
ще доводів. І п’єса – це сільце,
в яке спіймаю совість короля.
(Виходить)
Примітки
До сніжно-білих грудей її ці рядки: За часів Єлисаветиних та пізніш у сукнях пань, коло грудей, робилося кишеньку на гроші й на листи від коханців.
Цей негідний сатирик каже: Далі йде мабуть запозичення з Десятої сатири Ювенала.
кодло дітвори: 1601 року зорганізовано вистави з хлопців, що належали до хору церкви святого Павла. Ці хлоп’ячі вистави так успішно конкурували з трупами старших акторів, що тільки дві найзаможніші могли вдержатись у Лондоні. (Матеріал з примітки Франкової).
подужали і Геркулеса, і його беремище: Мова йде за театр «Глобус», що на його вивісці був Геркулес з земною кулею на плечах.
як Росцій був актором в Римі: Найстаріша відомість, яку мали про римський театр, це та, що Росцій був актором в Римі. Звертаючи розмову на це, Гамлет глузує з Полонія, що приносить йому вже відому новину про приїзд акторів.
Дай Бог, щоб голос твій не втратив дзвінкості: Жіночі ролі за Шекспірових часів грали молоді хлоп’ята з тонким голосом. Отож Гамлет висловлює побоювання, чи не виріс хлопець настільки, що його голос уже не справлятиме враження жіночого.
Гірканський лев: Гірканія – країна під Каспійським морем, повна дикого звіра. Hyrcanian beast – може тигр, а не лев. Далі йде оповідання Енеєве цариці Дідоні.
голубине у мене серце, і бракує жовчі: Гадали, що голуб не виділяє жовчі.
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1960 р., т. 4, с. 61 – 99.