Четверта дія
Вільям Шекспір
переклад Освальда Бургардта
Перша сцена
Покій у замку.
(Входять король, королева, Розенкранц і Гілденстерн)
Король
Чого так важко, важко ти зітхаєш?
Яка цьому причина, розкажи.
Де син твій?
Королева
Залишіть нас на хвилину.
(Виходять Розенкранц і Гілденстерн)
О, що я бачила цієї ночі!
Король
А що, Гертрудо? Як там Гамлет?
Королева
Божеволіє, мов те море й вітер,
коли вони змагаються у бурю.
За килимом почувши шелест, він
схопив рапіру, крикнув: «Хто це, щур?»
і в запальному нападі забив,
не глядя, доброго старого.
Король
Лихо!
Якби це там був я, мене б він вбив.
Коли на волі він, то це загроза
мені, й тобі, і кожному, – усім.
Хто відповість за цей кривавий вчинок?
Вину складуть на нас, бо ми безумця
у шори не взяли і не впинили.
Його кохавши, все ми затаїли,
мов той, що хворий на гидку недугу,
і крились од людей, а та недуга
в’їдалась у кістки… Він де тепер?
Королева
Десь трупа поволік. У божевіллі
його душа, мов золоте зерно
в руді нечистій, сяє: плаче він
над тим, що учинив.
Король
Ходім, Гертрудо.
Ще заки сонце сяде за ті гори,
на морі буде він. Ганебний злочин
ми виправдати мусимо й покрити,
доклавши розуму. Гей, Гілденстерне!
(Повертаються Розенкранц і Гілденстерн)
Ідіть, о друзі, й ще когось візьміть
на допомогу, бо в нестямі принц
Полонія забив і мертве тіло
з покою матчиного геть потяг.
Знайдіть його, угомоніть і тіло
в каплиці покладіть. О, поспішайте!
(Виходять Розенкранц і Гілденстерн)
Ходім, Гертрудо, і покличмо друзів.
Повіжмо їм, який наш рішенець.
Розкажемо, що скоїлось недавно;
тоді лиха обмова, що по світі
із краю в край летить і, мов гармата,
влучає у мету, нас обмине
і вдарить у повітря невразливе.
Ходім. В душі у мене жах і смуток.
(Виходять)
Друга сцена
Другий покій у замку.
(Входить Гамлет)
Гамлет
Добре запакував.
Розенкранц і Гілденстерн
(за сценою)
Гамлете, принце Гамлете!
Гамлет
Тихше, що там за галас? Хто кличе Гамлета? Ось вони йдуть.
(Входять Розенкранц і Гілденстерн)
Розенкранц
Що, принце, ви зробили з мертвим тілом?
Гамлет
Із рідним порохом його змішав.
Розенкранц
Скажіть, щоб ми могли його забрати
та до каплиці віднести.
Гамлет
Не вірте.
Розенкранц
Чому не вірити?
Гамлет
Що я вмію вашу таємницю ховати, а свою ні. Та, зрештою, хто запитує мене? Губка. Яку ж має відповідь дати син королівський?
Розенкранц
Ви, принце, маєте мене за губку?
Гамлет
Так, губка, яка всмоктує в себе королівські ласки, нагороду й накази. Але такі послугачі найбільше стають королеві у пригоді при кінці: він, як та мавпа, ховає їх за щелепи. Першими до рота запихає, а проковтне наостанку. Коли йому знадобиться те, що ви назбирали, він потисне – і губка знову суха.
Розенкранц
Я не розумію вас, мій принце!
Гамлет
Я дуже радий. Гостра розмова в дурних вухах марно пропадає.
Розенкранц
Мій принце, ви мусите нам сказати, де тіло, та піти з нами до короля.
Гамлет
Тіло при королі, та король не коло тіла: король – це річ…
Гілденстерн
Річ, мій принце?
Гамлет
Нікчемна. Ведіть мене до нього. Ховайся, лисе, ми всі за тобою.
(Виходять)
Третя сцена
Другий покій у замку.
(Входить король з Почетом)
Король
Послав я їх, щоб Гамлета знайшли
і труп Полонія щоб відшукали.
Як небезпечно те, що він на волі.
Не вільні ми його скарать суворо,
бо принца любить та дурна юрба,
яка не розумом, а оком судить
і тільки міряє суворість кари,
а не провини. Треба нам, щоб тихо
все обійшлось, повести справу так,
що ніби наглий цей від’їзд давненько
задумано. Коли недуга гостра,
то треба вжити гострих ліків. Інші
тут не поможуть.
(Входить Розенкранц)
Ну, як ваша справа?
Розенкранц
Не допитались ми, ясний королю,
де тіло він сховав.
Король
А де він сам?
Розенкранц
Під вартою, жде вашого наказа.
Король
Введіть його сюди!
Розенкранц
Гей, Гілденстерне! Принца уведіть!
(Входять Гамлет і Гілденстерн)
Король
Ну, Гамлете! Так де ж Полоній?
Гамлет
За вечерею.
Король
За вечерею?
Гамлет
Не він їсть, а його їдять. Урядові збори черв’яків саме відбуваються на ньому. Такий черв’як єдиний цар над усім їстівним. Ми годуємо всі тварини, щоб ними себе угодувати, а себе угодовуємо для черв’яків. Гладкий король і худий жебрак – це тільки різні наїдки, дві страви за одним столом. Отакий то кінець!
Король
Ой, горе, горе!
Гамлет
Ловить чоловік рибу на черв’яка, що жер короля, і їсть він рибу, що з’їла того черв’яка.
Король
Що ти хочеш цим сказати?
Гамлет
Нічого, тільки показати, як король може пройти кишками жебрака.
Король
Де Полоній?
Гамлет
На небі. Пошліть туди по нього. Якщо посланець там не знайде його, то самі пошукайте у пеклі. Але якщо протягом цього місяця не знайдете його, то почуєте носом, коли йтимите до галерії по сходах.
Король
(до декого з почету)
Підіть, пошукайте його там.
Гамлет
Він почекає, поки прийдете.
(Виходить почет)
Король
Тебе кохаємо, дарма, що тужим,
о Гамлете, що ти таке вчинив.
Отож, щоб убезпечити себе,
ти мусиш якнайшвидше звідси геть.
Судно чекає, вітер ходовий,
супутники вже ждуть, і все готове,
щоб їхати до Англії.
Гамлет
До Англії?
Король
Так, Гамлете.
Гамлет
Ну, добре.
Король
Що добре, в цьому можеш бути певен,
бо добрі заміри мої.
Гамлет
Я бачу херувима, що знає ці заміри. Ну, що ж, хай до Англії. Прощавайте, люба мамо!
Король
І я, твій любий батько, Гамлете.
Гамлет
Кажу «мамо», бо батько й мати – це чоловік і жінка, а чоловік і жінка – плоть єдина. Отож кажу «мамо». Ну, то рушаймо до Англії.
(Виходить)
Король
Ідіть услід і приспішіть його.
Не гайтеся, хай виїде вночі.
Все, що стосується цієї справи,
ми запечатали. Мерщій рушайте!
(Виходять Розенкранц і Гілденстерн)
О Англіє, коли прихильність наша
для тебе варта щось – а так воно
мабуть і є, бо твій рубець недавній,
від данського меча, ще не загоївсь,
і страх твій платить нам данину шани –
то ти не знехтуєш цього наказа,
що у листі від тебе вимагає
для принца Гамлета негайно смерті.
Зроби це, Англіє, бо він в крові
моїй лютує, наче лихоманка.
Зціли мене, бо поки він не згинув,
мені на світі цім ніщо не миле.
(Виходить)
Четверта сцена
Рівнина в Данії.
(Входять Фортінбас, капітан і вояки в поході)
Фортінбас
Ідіть ви, каштане, привітайте
від мене короля, монарха данців.
Перекажіть, що Фортінбрас прохає,
із ласки його, дозволу пройти
через країну данську з збройним військом.
Ви знаєте, де маємо зустрітись.
Коли його величність побажає
із нами слово мовити, то ми
ладні йому свою пошану скласти.
Отак перекажіть.
Капітан
Гаразд, мій принце.
Фортінбас
Рушайте далі та поволі.
(Виходять Фортінбас і вояки. Входять Гамлет, Розенкранц, Гілденстерн та інші)
Гамлет
Чиє це військо, мій ласкавий пане?
Капітан
Норвезьке, пане.
Гамлет
Куди воно іде, мій пане?
Капітан
Кудись до Польщі.
Гамлет
Хто ж на чолі його?
Капітан
Принц Фортінбрас. То небіж короля
старого.
Гамлет
Чи йдете глибоко в Польщу,
чи в прикордонний пункт?
Капітан
Сказати правду,
то ми йдемо здобути клаптик грунту,
що з нього нам не зиск, а гола слава,
бо я б п’яти дукатів за оренду
не дав би. Та й Норвегія і Польща
не більше візьмуть, як його продати.
Гамлет
Тоді й не боронитиме його
поляк?
Капітан
О, ні. Там є уже залога.
Гамлет
Дві тисячі людей і двадцять тисяч
дукатів не розв’яжуть суперечки
про соломину. Це в нутрі нарвало,
від розкоші великої і миру,
а як прорве всередину, не взнаєш,
від чого чоловік помер. Мій пане,
подяка щира вам.
Капітан
Бувайте, пане.
(Виходить)
Розенкранц
Чи далі підемо, мій принце?
Гамлет
Я зараз дожену. Ідіть вперед.
(Виходять усі, крім Гамлета)
Все на моїм шляху встає й волає
і підганяє мою мляву помсту.
Що чоловік, коли найбільше благо
для нього – спати, їсти? Звір, не більше.
Той, що створив нас, дарував нам душу,
і здібності, і розум богорівний,
та не на те, щоб марно пропадали
і цвіллю бралися. Не знаю, що це:
чи то коротка, як у звіра, пам’ять,
чи то вагання полохливе й думка
про те, чим справа ця скінчитись може.
Коли розтяти думку цю, то в ній
ума лише одна четверта частка,
а полохливості аж на три чверті.
Не знаю я, навіщо я живу
і все кажу: «зробити треба це»,
і маю силу, змогу і бажання,
та не роблю. А приклади величні
мене до чину марно закликають.
Хоча б узяти це потужне військо,
яке веде тендітний, ніжний принц,
і дух його, змагаючись до слави,
глузує з невідомого кінця.
Своїм життям і долею він важить
перед обличчям смерті й небезпеки
заради шкаралущі. Той великий,
хто не іде за марне діло в бій,
та битися ладен за соломину,
коли про честь ідеться. В мене ж батька
забито і збезчещено матусю,
мене підбурюють і кров, і розум,
а я ще сплю. І як мені не сором?
Ось, двадцять тисяч люду йдуть на смерть;
задля химери і примари слави,
ладні лягти в гроби, як у постелі,
і битися за клаптичок землі,
де їм в бою нема де повернутись,
де місця їм не вистачить ховати
своїх забитих. О, думки мої,
струхлявійте, або налийтесь кров’ю!
(Виходить)
П’ята сцена
Ельсінор. покій у замку.
(Входять королева, Гораціо і пан)
Королева
Не хочу з нею розмовлять.
Пан
Вона
настирлива, не при своїм умі,
дивитися аж жаль.
Королева
Чого їй треба?
Пан
Все батька згадує, у груди б’є
себе, зітхає й каже: світ поганий.
Із-за дрібнички сердиться й говорить
таке, що й купи не тримається.
Слова ці недоладні слухом ловиш,
зшиваєш їх і вгадуєш думки.
А як вона хитає головою,
киває й жалібно ламає руки,
то, не добравши суті, кожен скаже,
що дуже нещасливе те дівча.
Гораціо
Було б гаразд поговорити з нею,
бо небезпечні здогади вона
посіє ще в умах людей непевних.
Королева
Впустіть її.
(Нишком)
Моїй душі гріховній
(Виходить пан)
вже кожна річ нещастя провіщає.
Страхаючися зради, чорний злочин
страхами завжди зраджує себе.
(Повертається пан з Офелією)
Офелія
А де ж прекрасна королева данська?
Королева
Офеліє, о, що з тобою?
Офелія
(співає)
Як же я пізнаю
милого твого?
Він бриля із мушлів має
і в сандалях він.
Королева
Навіщо, люба, пісенька оця?
Офелія
Що кажете? О, ні, послухайте,
будь ласка.
(Співає)
Він помер, кохана панно,
він покинув світ.
В головах трава зелена,
а в ногах – граніт.
Ой, ой!
Королева
Ну, що, Офеліє?
Офелія
О, прошу, послухайте.
(Співає)
Саван білий, наче сніг…
(Входить король)
Королева
Ой, леле! Гляньте, мій королю!
Офелія
(співає)
… всипали квітками,
та на гріб дівочі сльози
не лились дощами.
Король
Як живеться, гарна панно?
Офелія
Щасти вам, Боже! Непогано. Ви кажете, сова – пекарева дочка? О Господи, ми знаємо, чим ми є, та не знаємо, що з нас буде. Хай Бог благословить вам страву!
Король
Натякає на батька свого.
Офелія
Будь ласка, не говоріть про це, а як хто спитає, що воно значить, то одкажіть так:
(Співає)
Під твоїм віконцем
в день святого Валентина
завтра рано вранці
стану я, твоя дівчина.
Він підвівся, вмить убрався
і впустив свою калину.
Дівчина ввійшла, а вийшла –
не була уже дівчина.
Король
Прекрасна Офеліє!
Офелія
Еге, вірте без клятьби, я закінчу:
(Співає)
Ой, Спасе мій і всі святі!
Ганьба, ганьба і сором.
Що не юнак, то робить так, –
це мовлю я з докором.
Як я незаймана була,
ти хтів зо мною шлюб узяти.
А він одрікає:
Я б це зробив, якби сама ти
до мого ліжка не лягла.
Король
Чи давно вона така?
Офелія
Я думаю, все буде гаразд. Але ніяк не вгамую сліз, згадавши, що його покладено в землю холодну. Мій брат мусить дізнатись про це, – отож дякую вам за добру пораду. Де ж моя карета? На добраніч, вельможні пані, на добраніч, добрі пані. Добраніч, добраніч.
(Виходить)
Король
Ідіть за нею вслід і доглядайте!
(Виходить Гораціо)
Це туги невимірної отрута.
Смерть батькова – то джерело її.
Гертрудо, о моя Гертрудо, знай:
як лихо йде до нас, то не одне,
а суне навалом. Так от, по-перше,
убито батька дівчини, а далі –
подався геть твій син, що сам був винний
і справедливу кару заслужив,
а серед люду вже пішли про смерть
Полонія плітки і поголоски.
(Вчинили необачно ми, що потай
старого поховали). А по тому
Офелія утратила той розум,
що ми без нього звірі і личини.
А у додаток лихові, ще брат
її таємно з Франції приїхав,
живиться подивом, засів у хмарах
і має вдосталь шептунів, які
йому про смерть отця слова отруйні
на вухо шепотять. Отож, коли
нема підстав, брехлива поголоска
всіх обмине й вину складе на нас.
І це мене, Гертрудо дорога,
немов стокротний постріл, розриває,
шматуючи.
(Галас за сценою)
Королева
О, що за галас там?
Король
А де як мої швейцари? Де сторожа?
(Входить другий пан)
У чому справа?
Пан
О, рятуйтесь, пане,
бо океан, що вийшов з берегів,
не так бурхливо хвилями жере
піски приморські, як Лаерт скажений,
сам на чолі повстанців, нищить челядь.
Люд королем його вже величає.
І мов би світ постав лише сьогодні,
і мов забуто всі звичаї давні,
галасуни й підпихачі гукають:
«Лаерт, Лаерт хай буде королем!»
Шапки, і руки, й язики до хмар
підносять крик: «Лаерт, Лаерт король!»
Королева
Ото напали на тропу невірну
та гавкають, фальшиві данські пси!
(Галас за сценою)
Король
Зламали двері.
(Входить Лаерт озброєний, за ним данці)
Лаерт
Де цей король? Зостаньтесь за дверима.
Данці
О, ні! Впустіть!
Лаерт
Прошу, мені дозвольте!
Данці
Гаразд, гаразд, ми слухаєм.
(Виходять за двері)
Лаерт
Спасибі, двері стережіть. Ану,
королю-гадино, віддай мені
мого отця.
Королева
Вгамуйся, мій Лаерте!
Лаерт
Коли вгамується в моїй крові,
хоч би єдина крапля, то назве
мене бастардом, батька – рогачем
і випече на чистому чолі
моєї матері тавро повії.
Король
Чого це ти, Лаерте, зняв такий
великий заколот, такий гармидер?
Нехай, Гертрудо; ти за нас не бійся,
бо королів така священна сила
охороняє, що проклята зрада
як гляне, то й завмре. Скажи, Лаерте,
чого ти запаливсь. Нехай, Гертрудо!
Кажи!
Лаерт
Де батько?
Король
Вмер.
Королева
Та не від нього.
Король
Нехай він досхочу питає.
Лаерт
А як він вмер? Ви не дуріть мене!
До чорта присяга! До пекла вірність!
У прірву чорну совість і покору!
Я навіть нехтую вогнем геєнни,
на герць і цей, і той світ викликаю,
і що б не сталося, я помсти прагну
за смерть отця.
Король
А хто тебе упинить?
Лаерт
Ніхто у світі, тільки власна воля…
А щодо засобів, то я собі
вже якось ради дам.
Король
Лаерте добрий!
Про смерть отця дізнатися ти хочеш,
але невже твоя шалена помста
потягне в прірву ворога і друга?
Лаерт
Ні, тільки ворога.
Король
Дізнайся, хто він.
Лаерт
Розкрию добрим друзям я обійми
і, як той пелікан, що жертвує
своїм життям, я кров’ю серця їх
поїтиму.
Король
Тепер ти розмовляєш,
як добрий син і справжній дворянин
Що я у смерті батька не повинний
і що я сам тужу за всіх найбільше,
це дійде до твого ума так ясно,
як світло до очей доходить.
Данці
(за сценою)
Впустіть її!
Лаерт
Що то за галас там?
(Входить Офелія)
О спеко, висуши мій мозок! Сльози,
сім раз солоні, витруїть снагу
з очей моїх. Клянусь, за божевілля
твоє вони таку ціну заплатять,
що наша шалька перетягне. Сестро,
Офеліє моя! Трояндо майська!
Невже дівочий розум молодий
такий крихкий, як і життя старече?
О, найцінніші пахощі свої
кохання чисте й ніжне посилає
услід тому, кого кохає.
Офелія
(співає)
З лицем непокритим його хоронили.
Ой, леле, леле, леле!
Котилися сльози буйненькі в могилу.
Прощавай, моя голубонько!
Лаерт
Якби ти сповна розуму була
і закликала голосно до помсти,
то не могла б мене так зворушити.
Офелія
(співає)
Співайте: «вниз, униз!»
і кличте вниз.
О, як до цього гуде колесо! Зрадливий шафар украв дочку свого господаря.
Лаерт
Це ніщо – більше ніж що.
Офелія
Ось розмарин! Це на спомин: «будь ласка, серце, споминай»; а ось полуцвітки – це щоб вірний був.
Лаерт
Мудрість у безумі: споминай і будь вірний.
Офелія
А ось вам кріп і орлики, а от рута для вас і дещо мені. Ми можемо назвати її зіллям благодати воскресної. О, ви можете носити свою руту з відзнакою! От стокротка. Я б дала вам трохи фіалок, та вони всі пов’яли, коли мій батько помер. Кажуть, що помер він доброю смертю.
(Співає)
Мій Робін – то радість єдина моя!
Лаерт
Скорботу й тугу, сум і навіть пекло
вона в благе й прекрасне обертає.
Офелія
(співає)
Чи не вернеться він?
Чи не вернеться він?
О, ні, уже він мертвий!
Лягай на ложе смерті,
вже не вернеться він.
Волосся – ясний льон,
а борода, як сніг.
Загинув він, умер.
О, не ридай тепер,
хай душу Бог спасе!
І всі християнські душі. Я молю про це Бога. Хай Бог вас милує.
(Виходить)
Лаерт
Ти бачиш це, о Боже, Боже!
Король
Лаерте, про твоє велике горе
з тобою мушу я поговорити;
на це я маю право. Приведи
своїх найліпших, наймудріших друзів.
Нехай вони розсудять поміж нами.
Якщо я в цьому ділі винуватий,
чи призводом, чи просто, то ладен
віддати я життя, корону, царство
і все, що в мене є, аби тобі
за кривду заплатити. А як ні,
то май терпець, і спільно поміркуєм,
як вдовольнити нам тебе.
Лаерт
Гаразд.
Та нагла смерть і похорон таємний
без броні, без яси і без трофеїв,
і навіть без прилюдного обряду,
все це волає, наче грім небесний.
Я відповіді хочу.
Король
І дістанеш.
На винуватця хай впаде сокира.
Тепер, прошу я, йди за мною.
(Виходять)
Шоста сцена
Другий покій у замку.
(Входять Гораціо і слуга)
Гораціо
Хто хоче говорить зо мною?
Слуга
То моряки. Вони, шановний пане,
до вас листи якісь то мають.
Гораціо
Нехай увійдуть.
(Виходить слуга)
Не знаю, хто й з якої часті світу
до мене б обізвавсь, як не принц Гамлет.
(Входять моряки)
Перший моряк
Нехай Господь благословить вас, пане.
Гораціо
І вас хай благословить.
Перший моряк
І благословить, коли Його ласка. От лист до вас, пане, від посланця, що мав плисти до Англії, якщо ви справді зветесь Гораціо, як мені казано.
Гораціо
(читає)
«Горацію, скоро прочитаєш цього листа, дай цим хлопцям змогу доступитися до короля; вони мають листа до нього. Безмаль два дні були ми на морі, як за нами почав уганяти озброєний піратський корабель. Побачивши, що вітрила наші мляві, мусіли ми з розпачу стати до бою. Ми зчепилися гаками, а тоді я скочив до них. Але в ту ж мить вони відчепилися від нашого корабля, і я один зостався їхнім бранцем. Вони повелися зо мною, як милосердні розбишаки, бо знали, що діють, і я мушу їм віддячити. Подай королю надіслані листи, а сам поспішай до мене так хутко, мов би від смерті втікав. Маю шепнути тобі на вухо такі слова, що від них занімієш, а проте вони не спроможні віддати всю вагу справи. Ці добрі хлопці доведуть тебе до мене. Розенкранц і Гілденстерн простують до Англії. За них я тобі багато дечого розкажу. Прощай!
Навіки прихильний до тебе Гамлет».
Ходім, я дам вам змогу передати
оці листи. Мерщій, та поведете
мене до того, хто їх посилав.
(Виходить)
Сьома сцена
Другий покій у замку.
(Входять король і Лаерт)
Король
Тепер ти нашу безневинність ствердиш
і в серці місце другові даси,
бо чув, розумним ухом чув, що той,
хто твого батька вбив, так само важив
і на моє життя.
Лаерт
О, так! Це ясно.
Але чому не ви заходів не вжили,
яких безпека й мудрість вимагали,
щоб запобігти цим жахливим вчинкам,
чи край покласти їм.
Король
А з двох причин,
які для тебе, може, й мало важать,
але для мене непоборні. Мати
на ньому тільки очі випасає,
а я, – чеснота це, чи, може, вада, –
душею й серцем так зріднився з нею,
що, як та зірка по своїй орбіті,
кружляю все навколо. А по-друге:
не виніс цього я на суд прилюдний,
бо надто Гамлета юрба кохає
і в тій любові гріх його втопила б,
докори обернула б на хвалу,
як джерело, що дерево на камінь
оберне. Саме тут то наші стріли,
занадто кволі при такому вітрі,
всі повертались би до мого лука,
а не туди, куди б я націлявся.
Лаерт
Отак шляхетного я втратив батька,
до розпачу доведена сестра,
що їй ніхто в усіх віках минулих
чеснотами не міг би дорівняти.
Але ще прийде помсти час!
Король
Хай це тобі не заважає спати.
Не думай, що я млявий та ледачий
і що дозволю небезпеці смикать
мене за бороду та ще за жарт
і за розвагу це вважати. Ні!
Ти ще почуєш більше. Твого батька
кохав я, та й себе кохаю трохи,
а звідси висновок…
(Входить посланець з листами)
Які новини?
Посланець
Від принца Гамлета листи – до вас,
величність ваша, і до королеви.
Король
Від Гамлета? Хто їх приніс?
Посланець
Матроси, кажуть. Я не бачив їх.
Мені їх Клавдій передав, діставши
від посланця.
Король
Лаерте, ти послухай.
А ти покинь нас.
(Виходить посланець. Читає)
«Потужний, величний королю! Знайте, що мене голого висаджено на берег у вашому королівстві. Завтра проситиму ласки стати перед ваші королівські очі. Тоді, попрохавши пробачення, я оповім, яка подія спричинилася до мого раптового і дивного повороту.
Гамлет».
Що означає це? Чи всі вернулись?
Чи може то брехня, чи жарт – та й годі?
Лаерт
Чия рука?
Король
Ну, звісно, Гамлета.
Ось «голого», а в приписці «один».
Що радиш ти?
Лаерт
Стерявся я, королю!
Хай прийде. А мені болюче серце
вже гріє думка, що йому у вічі
скажу: «Ти ось що вдіяв!»
Король
Коли так,
Лаерте, а інакше буть не може,
то дай, тебе скерую я.
Лаерт
Аби
Мене до миру ви не скерували.
Король
До миру на душі. Коли додому
він вернеться і вдруге не захоче
поїхати, то я його схилю
на діло, що у мене в думці зріє,
і тут уже напевно він загине.
За смерть його ніхто нас не осудить,
ні, ні! І навіть рідна мати скаже,
що то був випадок.
Лаерт
Керуйте мною.
Я буду радий, ставши вам до послуг,
знаряддям вашим бути.
Король
Ну, й гаразд.
Коли поїхав ти від нас, тебе
при Гамлеті тут дуже вихваляли,
що є у тебе хист, яким ти сяєш.
У ньому всі твої кебети вкупі
такої заздрості не викликали,
як хист оцей, хоч він, на погляд мій,
і другорядний.
Лаерт
Хист? Який, королю?
Король
Це так, немов би стьожечка на шапці
у юнака, бо молодості личить
вбиратися в одежі легковажні,
а старості – у соболеві хутра,
що надають здоров’я і поваги.
Два місяці тому тут був нормандець.
Колись французів бачив я в поході
і знаю: вершники вони чудові,
та в цьому ніби біс сидів. Він так
вертів коня, мов зрісся з ним, і був
напівлюдиною, напівконем.
Він перевершував мої думки,
які вигадували різні штуки,
та дорівняти правді не могли.
Лаерт
Нормандець він?
Король
Нормандець.
Лаерт
Це Лямонд?
Король
Він самий.
Лаерт
Ну, його я добре знаю.
Тож він окраса нації своєї,
перлина свого краю.
Король
Він про тебе
розказував, про твій майстерний хист,
про вміння спритно зброєю владати,
а особливо – битись на рапірах.
Кричав, що варт було би подивитись,
якби з тобою рівний став до бою.
Всі фехтувальники його вітчизни,
божився він, втеряли б хист і око,
супроти тебе ставши. Слава ця
струїла Гамлетові заздре серце,
і відтоді у ньому тільки й мрії,
щоб швидше ти додому повернувся
і з ним хоч раз помірявся у герці.
А звідси висновок…
Лаерт
Який, королю?
Король
Чи був тобі твій батько дорогий,
чи ти – подоба туги без душі?
Лаерт
Навіщо це питаєте, королю?
Король
Не думаю, що не любив ти батька,
та знаю, час породжує любов;
і добре знаю, з досвіду, що час
пригашує те полум’я, той жар.
Горить у ньому гніт, і є нагар,
який притьмарює вогонь ясний.
Нема добра, яке б добром зосталось,
бо те добро, як надто роздобріє,
то з пересади часто і вмирає.
Коли ми щось намірились робити,
то мусимо робити це негайно,
бо намір наш міняється, і скільки
на світі рук і язиків, то стільки
є перепон, відтяжок і загайок.
Тоді те «мушу» – мов зітхання марне,
що, муку стишуючи, тільки шкодить.
Тепер до справи, що тебе болить.
Ось повернувся Гамлет. Що ти зробиш,
щоб показати чином, а не словом,
що ти справдешній батьків син?
Лаерт
Ладен зарізати його у церкві.
Король
Нема убивці захисту ніде,
а помста меж не знає. Ти, Лаерте,
з цим заміром сиди тихенько вдома,
а Гамлет знатиме, що ти вернувся.
Ми хваліїв надішлемо, які
подвійним сяєвом окриють славу,
що дав тобі француз, і ми вас двох
зведем у герці й поб’ємося в заклад.
А він, шляхетний, щирий, необачний,
і не придивиться, які рапіри,
і вибереш ти зброю найгострішу
та за отця йому віддячиш.
Лаерт
Так.
Для цього діла я кінець рапіри
в отруту умочу, яку купив
у знахаря-пройдисвіта якогось.
Вона така смертельна, що вмочи
ножа і тільки дряпони до крові,
то не поможе вже ніяке зілля,
хоч би яку цілющу силу мало.
Одним-одна уразка – й певна смерть.
Отож, коли отруєним кінцем
черкнусь його легенько, – він загинув.
Король
Нам треба ще обміркувати вдвох
і слушний час, і засоби, потрібні,
щоб досягти мети. Коли ми схибим
і зрадимо свій план, не так до діла
узявшися, то краще б і не братись.
Про всякий випадок нам треба мати
ще другий план і справдити його,
коли не вдасться перший. Поміркуймо.
Ми закладаємось за вас обох…
Ага, знайшов!
Ти нападеш на Гамлета завзято,
щоб він упрів і горло пересохло.
Коли гукне він: «пити», я його
таким розкішним трунком почастую,
що тільки сьорбане – і вже по ньому.
Отож, коли він твого вістря вникне,
то тут йому вже край. Хто там кричить?
(Входить королева)
Що, люба королево?
Королева
За лихом друге лихо вслід іде, –
так швидко, що на п’яти наступає.
Твоя сестра, Лаерте, утонула.
Лаерт
Втонула? Де?
Королева
Там, понад річкою верба звисає
і сиве листя в люстрі відбиває.
Туди вона прийшла, уквітчана
химерними вінками із кропиви,
купальниці, стокроток і волошок,
з червонозілля довгого, яке
ім’ям безстидним вівчарі назвали,
а скромні діви – пальцями мерця.
На дереві повісити хотіла
вона свої вінки, та сук вломивсь,
і польові трофеї вслід за нею
в плакучий струм попадали. Широко
її одежа біла розметнулась
і, мов русалку, несла по воді.
Вона ж пісень співала стародавніх,
неначебто біди не відчувала,
або вродилась і зросла на хвилі.
Та довго не могло воно тривати.
Коли, намокши, одіж обважніла,
то потягла нещасну від пісень
у каламутну смерть.
Лаерт
Вона втонула?
Королева
Втонула, ой, втонула!
Лаерт
Води багато в тебе і без того,
Офеліє нещасна! А тому
не лийтеся, о сльози. Та, мабуть,
це нам властива неміч, і природа
бере своє, дарма, що сором нам.
З сльозами вийде з мене все жіноче.
Прощайте, в мене є слова вогненні,
що спалахнули б враз, якби ця дурість
не пригасила їх.
(Виходить)
Король
Ходім, Гертрудо,
за ним услід, бо я чимало сил
доклав, щоб гнів його угамувати.
Отож боюсь, що знов він спалахне.
Ходім за ним.
(Виходять)
Примітки
Тіло при королі, та король не коло тіла: Неясне місце. Може, Гамлет хоче сказати, що тіло його батька короля в землі, але що сам він ходить без тіла. А може, він має на увазі короля-дядька і хоче натякнути, що тіло Полонія десь поблизу його, але сам він ще не лежить побіч того тіла.
Ховайся, лисе, ми всі за тобою: Дитяча гра в Англії – гра в схованки. Зміст Гамлетових слів певно такий: старий лис Полоній заховався, ану виженемо його із сховища.
Повертається пан з Офелією: Ремарка першого видання in quarto каже: «Входить Офелія, простоволоса, граючи на лютні».
В день святого Валентина: (14 лютого) всякий хлопець, зустрівши дівчину, мав брати її за кохану. Тому закохані квапилися на світанку якнайшвидше побачитися.
Розмарин означав незабутність, кріп (що його Офелія, може, дає королеві) – облесливість і лукавство, орлики – невдячність, рута (яку певно дає дружині королевій) – провіщала горе, стокротка застерігала дівчину не вірити словам першого-ліпшого коханця, а фіалка символізувала вірність.
Мій Робін: Певно балада про Робіна Гуда, народного героя.
І всі християнські душі: звичайна кінцівка намогильних написів.
червонозілля: У Куліша «червонозілля», у Франка в примітці – червоні зозульки. Деякі критики заперечують автентичність наступних двох рядків, вважаючи за неправдиве таке збочення думки королевиної.
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1960 р., т. 4, с. 153 – 194.