Действие 5

Микола Костомаров

1 | 2 | 3 | 4

Сцена І

Катерина и Мотря только что купали дитя. Катерина, обвивши, кладет его в колыбель. Мотря выносит воду.

Катерина

Ох, Боже ж мій! Та як же мені страшно! Коли поїхав Хомка, а досі Сави немає!

Мотря.

Та воно, кажуть, далеко!

Катерина

Ох, та як же я ізлякалася! Досі усе так і труситься!

Мотря

Та куди ж воно пішло?

Катерина

Та хто його зна! Як я встала, так щось забовваніло біля ліса…

Мотря

Спаси, Господи!

(Выходит за дверь).

Слышно карканье ворона.

Катерина

Що це?

Мотря

Геманів крук! Тричі уже зганяла з бовдура, оп’ять сів було!

Катерина

Ох, се ж воно та недаром!

Мотря

А оту ніч – так сова те й зна літа коло хати та все угука!

Катерина

Щось воно та є! Мотря, далебі, се недаром! Коли б хоч Сава швидче!

Сцена II

Катерина сидит на лежанке и колышет дитя. Сава приходит. На лице его заметно глубокое душевное волнение.

Катерина

(бежит к нему)

Саво, мій миленький! Ну, насилу я тебе діждалася! А тут така напасть – з усім було біда приходилась без тебе.

Сава

Що, моє серденько?

Катерина

А що? Сиджу отам сама собі та й колишу дитину; тільки ненароком зирк у віконце, аж там щось замеріяло, та таке страшне… Я так ізлякалася… Само у козацькій одежі, а лице так схоже на Ігната Голого.

Сава

Ні, моя милая, се тобі так здалося. Чого вони сюди зайдуть? Не принесе їх нечиста мати. Та на Ігната Голого, ти кажеш?

Катерина

Еге!

Сава

Якби Ігнат Голий, так би я і не боявсь.

Катерина

А я так так його боюся, що не дай, Боже! Ото колись він мені уві сні приснився: наче йде до мене, та простяг руки, та й хоче мене обняти, а я од його… Та так мені страшно стало, що коли прочнулась, так перевернуться на другий бік не посміла! Мені усе здається, що коли-небудь він нам лиха завдасть.

Сава

Ні, моя мила, він не такий; ми уп’ять помирилися, і я писав до нього, а він до мене. А тобі, либонь, без мене страшно?

Катерина

Страшно, мій миленький! Як ти куди поїдеш, так мені стане так, що хто його знає й як. Усе б то плакала та журилася хтозна-чого! Як бачу тебе окрай себе, що ти зо мною, так тоді тільки мені й легко, й весело, а як тебе немає, так така туга та нудьга нападе, що сама не знаєш, Що б собі і заподіяла! Чого ти все так часто у той Немирів їздиш?

Сава

(со вздохом)

О моя Катю, більш, мабуть, ніколи не поїду.

Катерина

Та таки й не їзди! Як таки тобі не жалко мене саму зоставляти! І маленька дитина тебе до себе не тягне. Мені якби днів зо два його не побачити, так я не знаю, що б тоді зо мною і було!

Сава

(целует дитя)

Кришечко моя! Синочку мій! Ох, тяжко-важко мені на серці. Здається, що я вже послідній раз лащу мою крошечку. Катю, моя Катю, ти плачеш!

Катерина

Сама не знаю, чого сльози ллються! Дивлюсь на тебе, що ти такий став смутний, та й заплакала.

Сава

Ох, Катерино, погано на світі! Хто його зна, нащо се Бог так учинив; безпереч усе горе та смута; інший раз голову б собі розбив – та ні, усе є щось таке, що не пускає, усе-таки знайдеться таке, що і серце потіше, поневолі і горе забудеш, і світ божий оп’ять стане світ білий та хороший. Катю, Катю! Дай мені свою рученьку, підійми головку, подивлюсь я у твої очі! Катю!

(Обнимает ее).

Сонечко моє ясненькеє! Як мені біля тебе сидіти любо! Як мені на тебе дивитися мило! О моє сердечко! А вже що надворі діється, у світлиці забудеш! Як не суйся біда, куди не жени вона, а біля жінки та дитини нічого вона не зробить. Усе-таки буде серцю розвага.

(Встрепенувшись).

Боже мій милий! Якби ти знала… така кручина! Вона мене зв’ялить, зсушить, із’їсть, бісова! Ви, жінки, не знаєте, що бува іноді на серці у чоловіка! Вам, як миленький вас любить, та дитина здорова, та дома усе гаразд, так вам і журби нема. А нас, якби ти знала, яка наша натура, Катерино!

Катерина

Що се ти кажеш, Саво? Я нічого й не втямила, що ти й казав мені.

Сава

Куди не підеш, усе люди! Тому тільки життя на світі, хто з їми у ладу. Той тільки щастя бачить, хто до їх покірливий. Я не вмію з їми жити, не вмію їм коритися – ще не теє: хочеться, щоб то старшим бути над усіма!.. Ізмалку я нікого не слухавсь, дитиною хотілось розумніш над старих бути. Що ж? Як ув’язалась суча недоля, та і не одчепиться… Жене мене сам не знаю куди! Твоя воля, Боже! Що буде, то хай по-твоєму буде!

(Смотрит с нежностью на дитя).

Нащо ми тебе на світ породили, мій малесенький! Тепер ти собі лежиш, нічого не знаєш; прийде пора, хто зна, що тобі доля нарікає! Не дай, Боже, того, що твоєму батькові!..

(Катерині).

Послухай, Катерино, що, як нас відсіль виженуть і нам прийдеться блукати, одберуть у нас усе, ми мандруватимемо з кутка в куток… що тоді?

Катерина

Що ж, воля Божа! Бач, який ти! Казав, чого я така боязлива, а сам як сумуєш! Що ж мені, крий Боже, хоч яке нещастя, я все терпітиму, аби з тобою нерозлучно бути!

Сава

О, моє серденько! Одним одна моя радість на сім світі! Так, терпітимемо, Катю, коли доля терпіти веліла!.. А все мені щось на серці трудно та нудно!

(Обращается к дитяти).

Заснув мій маленький! Нехай спить!

(Целует и ласкает его).

Який гарячий! Мій синочок, мій маленький! Васю, Васю! Цитьте, не стукайте, нащо його будити?

(Качает колыбель).

Люлі, люлі! Вибачай, Катерино, що я твоє на себе беру. Адже ж ти знаєш, моя мила, що як голубка полине, так голуб діточки годує! Так і ми з тобою, моє серденько!

(Целует ее).

Ніяк не налюбуюсь, дивлячись на тебе; не намилуюсь з тобою! Хоч до смерті милуватимуся – усе здаватиметься, що мало! О, чого ти така смутна? Ач які очі заплакані! Не журись, моя душенько.

Катерина

Та як же мені не журиться, коли ти журишся. Бач, тут іще щось недобре під нас підліза!

Сава

Не бійсь, моє серце, нічого не бійсь: поки я з тобою… усе гарно буде. Я сам не знаю, чого мені сумно так було… тепер пройшло! Я от який веселий! Гей, Хомко! Піди лиш у пивницю та принеси горілки та меду. Увесь вік свій не пив горілки, тепер нап’юся… далебі, нап’юся! Не знаю сам, перед чим дуже так захотілось. Та й бісова, онцихристова журба… Чого вона справді так ув’язла? Стривай! я її вижену.

Хомка приносит горилки и меду.

Оце так до діла!..

(Пьет).

А, суча, яка гірка! Як се й п’ють багато! Випий лиш ти, Катю.

Катерина

О ні, цур їй! Я одроду не пила і не знаю, яка вона й є.

Сава

Та й я сам не пивав її ніколи. Тепер тільки так… Тим що і я був колись козак! Колись!.. А того, що було колись, того нема уже і не буде! Геть дияволова журба! Щоб тебе пранці з’їли! Випий-бо, Катю!

Катерина

Далебі, не хочу, дай лучче меду.

Сава подает ей меду, Катерина пьет, дитя просыпается.

От бач, дитину годувати треба.

Сава

За твоє здоров’я, Катю!

(Поёт).

О, щось мені, братці, горілка не п’ється,

Печаль коло серця, як гадина, в’ється.

Нехай вона в’ється, вона увійметься,

Тоді увійметься, як добре нап’ється!

От і повеселіло. Гарна пісня, Катю?

Катерина

(улыбаясь).

Як же.

Сава

(обнимает ее)

Сміється моя Катя, моє серце. Ач, які у тебе очі карі та ясні, дай поцілую!

Катерина

Стривай, – дитина!

(Целует Саву, потом дитя).

Сава

Воно оп’ять уснуло. Полож, нехай спить собі у колисці. Не руш, положи!

Мать кладет дитя, Сава целует Катерину.

Катерина.

Буде вже.

Сава

Чого там буде, коли пити навчаюсь. Козаки наші навчаються пити у таборі, а я так у світлиці з жінкою. Ха-ха-ха! Оце так! Сава Чалий горілку п’є! Треба записати той день, коли почав. Стривай! І ви нап’єтеся сьогодні, чуєш, Хомко?

(Садится к столу и пишет).

За сценою раздается сильный шум, Хомка стремглав выбегает из светлицы. Сава бросает перо из рук. Катерина подбегает к окошку и с криком отскакивает.

Сава

Що там?

Катерина.

Лишечко!

Сава

(глядит в окно)

Що се? Либонь, наші козаки! Чи чорти, чи що? Чого вони пруться, аж ворота ламають? Чого вони од мене хочуть?

За сценою слышны голоса: «Пустіть нас! Старих товаришів! Пустіть нас!»

Сава

Оце ще!

Сцена III

Двери отворяются: входят Андрий, Микита, Грицько, Степани другие козаки.

Микита

Здоровенький собі живеш, пане Саво! Як ся маєш? Що, пане Саво, признав нас?

Сава

Як не признать старих товарищів? Ну, що скажеш?

Микита

А що скажемо? Бач, ми тебе одвідати приїхали. Як ти тут живеш собі? Огидло вже без тебе.

(Увидев Катерину).

А, здорова була, моя пані! Мати тобі чолом наказує. А що, пане Саво, мабуть, несподівані гості приїхали? Чим їх привітаєш?

Сава

Жалко мені, що ви опізнилися, мої друзяки. А то от Господь дарував сина, ви б у мене на хрестинах погуляли, коли б преж сього тижнів за три сюди приїхали. Буде ваша охота, призволяйтеся – у мене є ще недоїдане та недопиване…

Андрий

Гарно ж ти нас привітаєш! Ні, пане Саво, не пити і не гуляти прийшли ми до тебе, а тебе розщитати!

Ничипир

Еге! Лагодись лиш, пане Саво, скоріш, та веди нас у комору свою, що збудував для своєї худоби, та оддавай нам ті подарунки, що ми тобі колись підносили.

Сава

Я заплатив за їх. Тоді, як під Немировим отут недалеко за вас бився. Тоді я заплатив за їх своєю кровію. Якої ще худоби вам треба? Є у мене худоба, та не з вашої ласки надбана… Не я вам, а ви мені були винуваті, так ви вже мені заплатили, – тоді, як надо мною познущалися, тоді ви мені заплатили.

Андрий

Правду кажеш ти, що ми були тобі виноваті. Ми тобі й досі виноваті, і оце прийшли з тобою розплатитися. За твою окаянну зраду та бісовське лихо, що ти на нас усіх замишляв, ми не заплатили тобі. Розщитаємось лишень, пане Саво!

Сава

Кажіть напрямки, розбійники, ви хочете мене вбити?

Грицько

Ні, пане Саво, ми ік тобі на хрестини приїхали.

Сава

Надвоє баба ворожила!

(Обнажает саблю).

Ничипир

Бач, який бойкий. Ану лишень покуштуй оцієї.

(Бросается на Саву с копьем).

Сава ударом сабли перебивает древко и сваливает Ничипора с ног.

Одоліла дияволова сила!

Андрий

А, бісів син!.. Здорово йому диявол помага!..

Все козаки, перекрестившись, бросаются на Саву. Сава с отчаянным видом долго махает саблею, которую, наконец, Андрий выбивает. Сава, подпертый со всех сторон копьями, опускает руки.

Грицько

А що? Годі тобі вередовати! Заколемо його!

Катерина

(которая во все это время бледная и оцепенелая стояла позади Савы, бросается из стороны в сторону).

Ох, моя матінко! Ох, Боже ж мій!.. Та спаси ж нас, бідних!.. Ой!

Степан

Відьма, відьма! Дивіться!

Катерина

Саво, мій Саво!..

Сава

Боже милосердий! Твоя воля небесная! Не зостав моєї жони та дитини! Прости мене за гріхи мої! Не покинь сиріт твоїх!

Игнат Голый

(врывается в двери).

Чого ж ви закуняли над їм, братці? Хіба не бачите, що вона вже шепче… Уже й хмара находить… Ну, отак його…

(Прокалывает Саве живот).

Катерина в исступлении бросается в окно.

Андрий

Оце тобі, бісів син, знаєш тепер, як свою родину зрадить!

Все козаки колют Саву с приговорками.

Катерина

Ой!

(Бросается из окна к Саве).

Сава

Прощай, мо-я Ка-тя…

(Умирает).

Катерина

Ох, дитина, дитина…

Игнат Голый

(подбегает к Катерине)

Катерино, будем любитися… Я тебе обороню…

Катерина бьет его кулаками.

Игнат

(притворно падая)

Ох… відьма!.. Не здолієш… Пропадаю…

Все устремляются с копьями на Катерину.

Андрий

(колет Катерину)

А, бісова, уміла чарувати; мабуть, козацького списа і чари не беруть!..

Игнат Голый

(встает и колет ее вместе с прочими с адскою радостью)

А, добравсь я до тебе!..

Катерина

Си-нку!..

(Умирает).

Между тем Мотря схватила дитя и отдает Хомке, который стремглав выбегает.

Ничипир

(подходит к колыбели)

А, те ще маленьке! Там такі пелюшки багаті!

Андрий

А що, і його хіба?

Степан

Атож! Коли мати відьма, так се вже й воно чорту предане! Та воно таки й нехрещене!.. Далебі, нехрещене!..

Андрий

Ану, хлопці, того байстрюка! Ну, швидче!

Козаки бегут за Хомкою.

Степан

Ну, слава тобі, Господи, рішили супостатів! Праведно сказано, що Господь милосерд. Вже хоч як не прись дияволова сила, а хто з благословенієм божим супротив її піде, так хоч як, а все-таки одоліє.

Андрий

Вічно будем ми дякувати пану Ігнату: він дияволову силу поконав! Йому й слава, йому і честь.

Грицько

Та що ж, як ти хочеш, Ігнате, а я і преж провідав про се. Далебі, се я знав усе, пане-брате!

Игнат

А коли знав, так чому ж не сказав?

Грицько

Та я ж казав!

Игнат

Так?

Грицько

Та, мабуть, що так!

Андрий

А що, панове, послухайте лиш мене. Уже Чалому над нами не гетьманувати: він і сам не схоче після того, що ми йому наробили. Виберімо лиш собі пана Ігната Голого!

Грицько

А що? Хіба достойнішого нема?

Степан.

Він диявола одолів!

Все.

Так, так!

Игнат

Що се ви задумали?

Слышен шум за сценою.

Ге, дивіться, мабуть, батько!

Андрий

Нехай почоломкається з сем’єю своєю!

Сцена IV

Павло, с козаками и Лисецким. Хомка возвращается с дитятью.

Павло

(в ужасе закрывая глаза)

Боже мій міцний! От що наробили! Вовкулаки! І дитину маленьку, невинну!.. І ту хотіли убить було!.. Боже мій праведний!

Игнат

(в сторону)

Лишечко!

Павло

А, ти тут! Добре! Може, пане Ігнате, другого зрадника треба покарати!

Все

Що се? Що се?

Павло

Шалені! Поплелись з їм здуру, як з дубу. А ми з паном гетьманом полонили ляхів, що їхали Саву обороняти і поспішали зупинять вас, та ні, пізно! За що ж ви жінку убили? Нехристі! А се все він! Ану лиш, кажи ти, ляшку!

Лисецкий

Ви загубили Саву за те, що він до нас був приязний, а Ігнат Голий іще більше вас зрадив. Коли у Сави Чалого і думки не було до нас приїздити, він усе звіщав пана Конецпольського. Він і Саву на се підмовляв, і мене до його проводив. А після того й на Саву писав, що він обманює Конецпольського. Ігнате, чи пізнав мене? Коли виїздили із Терехтемирова, я був у тебе і ти мені казав, що таки Саву згубиш, а ми щоб нехай вас стерегли і всіх старшин переловили; іще ти й сам боживсь мені, що у сім ділі помагатимеш. Що? Відрікатися станеш?

Игнат

Я тебе і не знаю, і ніколи не бачив!

Лисецкий

E! а оці листи не ти писав? Дивітесь, панове!

(Показывает бумаги).

Все стоят остолбенелые от удивления.

Грицько

А що? не казав я? От щоб мені теє та сеє, коли я та не пречував оцього! Тим-то він мені так і вадив! Еге! Я вже коли що знаю, так воно так і буде!

Игнат

(на коленях)

Панове мої! Се хтось підписавсь під мене. Крий Боже! Я сього не знаю! Щоб я луснув, щоб мене чорти живого розшматували, коли я що знаю!

(Крестится).

От щоб мому батькові і матері казна-що було, коли оце правда!

Все

Брешеш! ізрадник!

Игнат

Ой, простіть мене, батечки! Виноват! Далебі, се нарошно на мене! Отже я вам скажу: щоб увесь рід мій чорти взяли, коли я винен! Велике слово! Не буду! Простіть!…

Павло

Чорт!

Игнат

Ой, пустіть душу на покуту!..

Павло.

Нема покути для диявола! Здихай, шельмованець!

(Колет его).

Все устремляются на Игната и поражают его копьями. Игнат с глухим стоном умирает.

Степан

Обніс сучий син неповинних. Ох! покарає нас Господь за се! Гетьман наш бідний! Що ми йому й казатимемо!..

За сценою слышен пронзительный крик. Вбегает Петро Чалый. Убийцы потупляют глаза в землю.

Примітки

Подається за виданням: Костомаров М.І. Твори в двох томах. – К.: Дніпро, 1990 р., т. 1, с. 208 – 216.