До читача

Михайло Харишин

Наприкінці 80-х років уже минулого століття поталанило мені вчителювати в одній із шкіл Києва. Директором школи була Людмила Білецька, історик, яка, як мені здається, зуміла зібрати професійний і, що головне, творчий колектив. Серед учителів виділявся дещо дивакуватий викладач основ філософії Жозеф Ліньов, до того ж художник та скульптор.

Це були чудові роки національного піднесення українців. Усюди, в школі, на вулиці, вдома тільки й було чутно розмов про Україну, про її національні стяги, строї, про її символи, старожитність. Лунали козацькі та стрілецькі пісні, люди ходили у святкових вишиванках. Збиралися на поетичні вечори, організовані відродженим Товариством української мови, сперечалися про майбутнє рідної України.

І ось на тлі такого величного українського національного піднесення мені довелося почути дивні, як мені тоді здалося, роздуми Жозефа Ліньова про, за його словами, космічне покликання українців-аріїв, про планетарне, відвічне «добро» і «зло», про Оріяну та інші прадавні країни, які, нібито, створили праукраїнці, про давні коріння української духовності.

Для мене, молодого історика, який тільки що закінчив університет, це було справжнім відкриттям, шоком. Я багато чого не розумів, та й не дуже прагнув зрозуміти із слів Ж.Ліньова. Як і більшість українців, тоді я був поглинений головним чином національним питанням, періодом українських визвольних змагань сучасного мені ХХ століття та, щонайглибше, Київською Руссю-Україною.

Через декілька років і уже мені судилося, певною мірою як досліднику, долучитися до вивчення української обрядовості. Тоді, якраз в Київському університеті імені Тараса Шевченка, навчалася моя сестра Світлана, яка вибрала цей напрям темою своєї дипломної роботи. Уже як кандидат історичних наук намагався надати їй певні методичні поради і разом з тим ознайомитися із значним масивом етнографічної літератури, дещо по-іншому поглянути на українські звичаї, серед, яких, зрештою, і я виростав.

Працюючи в Міністерстві закордонних справ України познайомився з ще однією неординарною, цікавою людиною – Василем Марущинцем, який заповзято доводив мені про українське, арійське, походження багатьох географічних та історичних назв у Німеччині, міст, річок, назв федеральних земель тощо.

При цьому моє спілкування з Жозефом Ліньовим, з людиною, котру насмілюся назвати товаришем, набрало нової форми у вигляді так званих «послань Михайлу», як жартівливо їх нарік пан Жозеф. І були вони якраз присвячені дохристиянському періоду української історії.

Пройшло більше 20-ти років, коли наважився ознайомити читача з подібними «посланнями». Намагаючись зберегти манеру спілкування та світогляд Жозефа Ліньова, як звичайної пересічної людини, не фахового історика, етнографа чи мовознавця, я дозволив собі уже з досвіду і власного світосприйняття разом з ним поділитися деякими міркуваннями з приводу прадавньої історії українців, джерел української духовності, характерних рис ментальності українців.

Так з’явилися «Витоки». Зауважу відразу, що міркування ці є далекими від науковості. Не претендують вони і на жодний літературний жанр. Це звичайні, покладені на папір у вигляді листів, роздуми звичайного українця, який десь щось прочитав, десь щось почув, десь щось побачив, але який переживає за долю свого народу, долю свого краю, своєї Вітчизни, намагається докопатися до її основ, ділиться своїми набутими знаннями, здогадками.

Найголовніше, що хотілося б мені, аби прочитавши їх, хтось таки задумався над нашою історією, над нашим сьогоденням, над нашими перспективами, покликанням.

І тоді, мабуть, недаремною була ця праця.

Автор