Лист перший. Роздуми

Михайло Харишин

Маю бажання написати, висловити деякі думки, бо при зустрічі якось не виходить. Заглибитися у проблеми, які хвилюють душу. Зустрічі, як правило, поверхові, хоча і віхові.

Коли ж перо концентрує думку, то тоді душа має вихід на чисте поле.

Добре, що людина має свій дім, свій оберіг. Тоді вона зачиняється під покровом Берегині, щоби віддатися духовному спілкуванню.

Бо живемо у вакуумі, хоча й ніби весь час на людях, у трамваях…

1

Копирсаючись у життєвих буднях, на які і я звертаю увагу, душею лину до філософського осмислення буття. Це надає мені снаги у житті, окрилює мою натуру, як художника, у щоденному польоті.

Так, зрештою, й живеться гоноровіше.

І за все дякую Богу!

Що я розумію під словом «художник»? Передусім – це мисляча людина. Це творча людина, яка прагне залишити свій слід у сфері духовного творення. Ним може бути хто завгодно: робітник, звичайний селянин, співак, письменник, політичний діяч, конструктор, дипломат, богослов, пастор, учитель.

Душа художника, душа людини не повинна бути поневолена жодними догмами. Бо тоді щезає радість творення, радість від життя. Це по-перше.

Душа людська, душа художника не повинна втішатися уже досягненим у житті, в мистецтві. Бо це стагнація, це смерть душі, це банальне існування. Потрібно усім нам завжди критично оцінювати прожите, свої доробки. Це по-друге.

Душа повинна цілеспрямовано йти до мети, крок за кроком наближатися до вершини. Пошук – нормальний стан особистості, якщо ти дійсно художник, а не ремісник, якщо твориш, а не заробляєш. І це по-третє.

2

Спостерігаю за життям України, за діяльністю політиків, церковних пастирів, бачу їх роздори. Бачу, як у муках шукають єднання нації, її історичних гілок, перед тим, єдиного духовного дерева Руси-України.

Протистояння завжди приводило до розбрату.

Країна стоїть на роздоріжжі. Вірніше, напевно, було б сказати, що її розривають різноманітні спокуси політичних, релігійних, етнічних спрямувань. Ловці душ вміло пропонують нам і церковні дзвони, і східні, західні та заокеанські звабні нововведення, і шумливу бездухов-ність на телеекранах світу.

Мрію, що прийде час, коли політики подадуть один одному руки, коли єдиним змаганням для них стане лише доля України, коли православний священик разом з ксьондзом-католиком та проповідником-баптистом обнімуться та спільно Восславлять Бога!

Такі настрої відомі в різних колах, але…, але…

Мабуть, ми ще не дозріли до Любові?!

3

Кажуть, що у світі існує більш як двісті релігійних догм, створених на основі християнства, буддизму, іудаїзму, східних вірувань різних країн. І серед них є Україна.

Я тішуся з того, що нині відновлюються храми, що люди поступово повертаються до Бога. Хоча й болісно спостерігати, як намагаються, хто слабше, обережніше, а хто й відверто та безцеремонно приписати увесь наш з вами духовний простір, християнські традиції собі, як щось звичайне і само собою зрозуміле.

Бачимо ми, як Москва не відпускає і не поспішає визнати нашу окремішність, а Константинополь лише безсило згадує про давні часи, коли ми були разом.

Рим же із холодним розумом та практичним розрахунком послідовно поширює і зміцнює свої віковічні впливи.

А протестантські пастори вбачають в нас лише населення, яке обов’язково треба просвітити виключно «американським» християнством.

Державні ж лідери, діячі церков часто-густо плутають – свої діяння видають за божественні промисли…

4

Ми поволі входимо у ІІІ тисячоліття від Різдва Христового. Хоча нинішній день, здавалося б, нічим не відрізняється від дня минулого і позаминулого, але є певні зміни у людському мисленні, у житті планети Земля.

З роками і ми самотужки намагаємося поневолі наблизитися до планетарного, глобального мислення. І тут кожен із нас має пам’ятати, що він є громадянином держави на ймення Україна.

Саме сьогодні, можливо як ніколи, важливо нам чітко усвідомити, хто ми такі, де наші дійсні витоки, як формувався світогляд, чому віднесли себе до православного, рівно ж як і до греко-католицького, люду?

Зрозуміти, чи дійсно були ми, як дехто намагається нам навіяти, з прадавніх часів нетямущими, що хтось нам приніс світло, культуру, державність? А може навпаки?

Зрозуміти нашу сутність, щоб не загубитися, щоб не розчинитися і зберегти себе як нація. Бути гідним називатися українцем, пишатися славою українських героїв.

Слава Богу, народна пам'ять зберегла для нас суто українське коріння, яке бере початки ще з дохристиянських часів, з язичества.

Коріння, які міцно вплелися у нашу провізантійську, православну обрядовість. Коріння, про які ми особисто часто забуваємо, або ж не хочемо згадувати.

Проте, живемо. Збережемося.

Не біймося копати в давнину,

погляньмо ж у глибочінь віків.

До основи.