Лист п’ятий. Покликання

Михайло Харишин

1

Загальновідомо, що православне віровчення перетворило Київську Русь-Україну на велику державу, до якої набивалися в союзники могутні країни Європи. Візантійський обряд віросповідання зберіг нашу мову, звичаї і в умовах іноземного домінування. Власне українська чи руська, русинська, як себе ми колись називали, православна духовна культура стала прикладом наслідування і для сусідніх народів.

Ввібравши в себе усе найкраще, що мали українці, зміцнившись, дехто з них поставив християнство собі на службу, а то й проголосив себе Третім Римом, намагаючись одноосібно піклуватися про «чистоту» православ’я, повчати нас, переплутавши свідомо чи несвідомо слово Учитель зі словом Повчальник.

Саме Вони, повчальники, прагнуть стати необмеженими провідниками духовного, національного життя України, безперешкодно розпоряджатися душами українців, а може й прищепити нам духовне рабство.

Власне Вони, ламаючи прадавні народні звичаї українців прагнуть вибудувати філософію сучасного неоколоніального мислення, за якою один народ має владу над іншим, вкласти Нам у голову, що усе наше є поганим, неправильним, відсталим, хуторянським, чи то пак несучасним. Та й Ми не Ми, а так – частка когось-чогось іншого.

2

А що ж робити Нам, як бути? Відвічне питання.

Насамперед, ми повинні бути чесними самі перед собою. Маємо відважно себе запитати, що в нас Наше, а що Чуже. Якщо хочемо дійсно будувати українську державність, українськість, користуючись досконалими духовними скарбами, то не кажімо: «До Чужого ми вже звикли і звемо його Нашим. Від Рідного ми вже відвикли і звемо його Чужим». Ті, хто так мислять, живуть у полоні чужих ідей, у темряві традиційного рабства.

Склад душі української багатий емоціями, добром, сміхом, гумором, доброчинністю, шляхетністю. Щоб ми відбулися як Нація світового рівня, очевидно нам потрібна нині Нова українська філософія, за якою мали б вибудовувати підґрунтя Нашого духовного життя.

Усілякі бездумні запозичення завжди закінчуються крахом і чварами між собою.

Бо рідне є рідним.

Бо чуже є чужим.

3

Повчальники, колишні і новітні, які видають себе за учителів, завжди проголошували українську самобутність незаконною, випадковою, глумилися з неї на наших очах.

І нищили її, щоб між нами не було духовної єдності, щоб не було єдності між нами живими і духом, пам’яттю наших предків, щоб був зірваний міст між буттям і небуттям.

Щоб Ми не були Ми.

У них була, є і буде мета – нав’язати нам своє Богорозуміння, повести за собою своєю дорогою.

Щоб ми повірили, що без чужої совісті, ми не можемо бути совісними.

Без чужого розуму ми не можемо бути розумними.

Без чужої віри, без чужого Богорозуміння ми не можемо бути високовіруючим народом, мати власне віровчення, свою церкву.

Без чужої культури ми не можемо бути культурними.

Без чужої моралі ми не можемо бути моральними.

Яка підступна ця філософія диктату, філософія рабства. Мирна колонізація.

4

Там, де національна духовність поставлена понад усе, народ зріднюється, зникають роздори, гаснуть вогнища релігійної ворожнечі.

І кращі уми нації творять новітні національні цінності, вибудовують могутню державу.

Згадаймо Польщу.

Не раз рвана на шматки Німеччиною, а перед тим Пруссією, Австрією, Росією вона відроджувалася. Чому?

Тому що, поляки попри все залишалися поляками, вірили, що поки вони живуть, Польща ніколи не загине. І домагалися свого, бо знали:

«Jeszcze Polska nie zginela.

Kiedy my żyjemy».

Візьмемо Росію.

Попри усі її злети та падіння, попри усі катаклізми, які їй судилося пережити, попри намагання сильних світу сього ослабити її, принизити, знищити зрештою, вона вперто і твердо стоїть на ногах, змушує світових лідерів рахуватися з своєю думкою.

«Слався Отечество наше свободное!»

А Німеччина?

Розділена в минулому на десятки князівств, вона зуміла об’єднатися, заявити про себе уголос на весь світ. Знівечена, розтоптана Першою світовою війною, вона знову піднялася з руїн, закріпивши у свідомості мільйонів німців слова національного гімну: «Німеччина, Німеччина понад усе». Націоналізм Ріхарда Ваґнера та Фрідріха Ніцше мало не став національною релігією, а Біблія вперше була перекладена на німецьку мову.

Це уже згодом гітлеризм на хвилі національного патріотичного піднесення німецького народу кинув націю та увесь світ у страшне криваве побоїще, яке повсюди забрало десятки й десятки мільйонів людей, а країну призвело до катастрофи та розколу.

Щезла тодішня держава, але не нація.

Пройшло сорок п’ять років і знову відродилася могутня Німецька держава. І знову німці по суті домінують в Європі, утворивши Європейський Союз. Те, про що ще мріяв канцлер Отто Бісмарк, кайзер Вільґельм, що намагався здійснити злочестивий Адольф Ґітлер, кращі німецькі уми зробили тихо і спокійно. Зробили так, мусіли так зробити, тому що «Deutschland, Deutschland uber alles», хоч про це нині Берлін ніби й «скромно» замовчує.

5

А що ж в Україні?

А в Україні лише соромливо переробили слова Національного гімну «Ще не вмерла Україна», а Великий герб досі так і не прийняли.

Там, де національна історія, національні герої стають дійсно героями для школяра, обивателя, парламентарія, урядовця, президента – починається духовне відродження нації.

У нас же, зазвичай, усе навпаки.

Мабуть, треба випити нам і цю гірку чашу!

«Слава Україні!» на сьогодні звучить дещо по-кощунськи, ніби по-злодійськи, стидливо.

Запитай: «Хто зображений на грошах, на гривнях?» Мало хто відповість: «Іван Мазепа, Богдан Хмельницький».

А що знаємо про гетьмана Івана Мазепу?

Лише старі царистсько-більшовицькі кліше.

Чому ми боїмося віддати належне цій людині, яка зуміла об’єднати розірвану Україну, відродити її духовність, розбудовуючи собори, церкви, спробувала вирвати її з поневолення, домогтися самостійності України?

Чому багато з нас боїться гідно вшанувати Пилипа Орлика? Гетьмана, який задовго від Америки, Франції, Польщі та Іспанії разом із своїми побратимами розробив першу у світі конституцію, конституцію незалежної, демократичної держави України, першого громадського договору народу з гетьманом, із владою?

Тільки тому, що він був соратником Івана Мазепи – «зрадника» Російської імперії, імперії, але ж не України? Карикатура на все гетьманське ще дуже і дуже поширена серед нас, не кажучи вже про повстанський рух, стрілецтво, та й козацтво в цілому.

Чому гірка слава Голодомору, чорна слава Чорнобиля, дурна слава казнокрадів, дурисвітів, манкуртів й досі болісно ранить серце матері – України?

Чому будь-який суд може поставити під сумнів виражену Указом Президента волю мільйонів українських громадян?

Чому ми як мари боїмося назвати імена сучасних героїв? Хто серед пересічних українців пам’ятає прізвища Євгена Петрушевича, Євгена Коновальця, Августина Волошина, Ярослава Стецька і багатьох, багатьох інших?

Чому ми дедалі частіше забуваємо про Великого каменяра Івана Франка, якось однобоко сприймаємо Великого кобзаря Тараса Шевченка, дозволяємо з легкістю плюндрувати пам’ять про них, здійснювати наругу над їхньою людською гідністю?

Чому досі дозволяємо Комусь й понині вміло застосовувати підхід, випробуваний у середньовіччя на українських землях ще Орденом Єзуїтів?

Спочатку – посіяти серед українців сумнів щодо правдивості тих чи інших процесів, подій в історії українців.

Згодом – прищепити їм, як українцям, почуття сорому за національну причетність до таких подій, людей, і зрештою – зректися усього свого українського, національного.

А «святе» місце, як відомо, не довго пустує. Його відразу ж займуть чужинська історія, ідеологія, світосприйняття.

Лише українці можуть дозволити ставити пам’ятники своїм катам на своїй же землі, величні, монументальні.

Для чого? Щоб не забували, що нас може очікувати? Чи може скучили за катами, за господарями, крові своєї давно не бачили? А може, як завжди просто байдужі, не задумуються – до чого це все може призвести?

«Україну як попіл

забуття засипає…

Та усіх пам’ятають

Колима й Соловки», –

співав словами Степана Ґалябарди в одній із своїх пісень Павло Зібров.

Чому окремі нинішні українські державники, так би мовити провід нації, дозволяють собі нехтувати державною мовою, прикриваючись псевдодемократією, псевдозахистом потреб національних меншин? Але ж таких меншин в Україні сотні, а використовують «державники» лише одну мову, не українську.

Чому ми досі боїмося прийняти власне рішення, без оглядки, ніби ми боїмося когось образити?

Чому будь-які потуги українців домогтися свого, зберегти хоча б уже набуте ними, відразу ж тлумачиться кимось як дикий націоналізм, рівний при цьому нацизму, як абсолютне зло?

Чому ми не хочемо бачити, що Вони приймають такі рішення, не звертаючи жодної уваги на нас?

Чому? Чому? Чому?

А тому, що Вони переконані у вірності своїх дій, своїх вчинків, бо так вимагають Їх інтереси, а отже з цим повинні змиритися і ми.

Бо так правильно, переконані вони, з чим, зрештою, ми таки погоджуємося.

Бо славу русичів, козаків, гетьманів, січових стрільців, повстанців, дисидентів, національних митців, поетів, художників, церковних діячів, науковців, державників, патріотів, українців Ми, мабуть, досі ще не можемо, а вірніше не хочемо, сповна осягнути, осмислити своє покликання.

Коли вже й Ми почнемо приймати рішення, виходячи із своїх національних інтересів, якщо такі у нас є?

Коли ми станемо справжніми і єдиними господарями у своєму домі, на своїй землі, в своїй державі?

Коли ж ми матимемо нарешті свою історію, своїх героїв, свою церкву, свою мову, своє Я?

Коли, коли, коли?

6

Кожна людина рано чи пізно хоча б один раз у житті задумується над його сенсом, смислом. Згадаймо:

«Один у одного питаєм,

Нащо нас мати привела?

Чи для добра чи то для зла?

Нащо живем, чого бажаєм,

І не дізнавшись – помираєм…

А полишаємо діла.

Які ж мене, мій милий Боже,

Діла осудять на землі».

Ці слова Великий Тарас писав задовго до заслання, до видання «Кобзаря». Але ж яка сила духу, яка віра у своє призначення, який пошук самого себе у цьому непростому світі.

Біди суспільні творяться від моральних. Люди віддавна це помітили. Існує навіть така легенда, що у кожної людини на лівому і правому плечі сидять невидимі Духи. Той, що справа, нашіптує: «Роби Зло!», а той, що зліва: «Роби Добро!». Залежно від того, до якого Духа дослухається Людина, те вона й робить.

Біблія нас вчить, що дорога до Добра – важка і вузька, а до Зла – широка і легка. Читаймо:

«Блаженні вбогі духом,

бо їхнє Царство Небесне»,

«Блаженні милостиві,

бо вони помилувані будуть»,

«Блаженні чисті серцем,

бо вони Бога побачать»*.

[Євангеліє від Матфея (5.3), (5.7), (5.8)].

Хто ж убогий духом, милостивий, чистий серцем?

А той, хто прагне себе духовно збагатити, хто прагне служити Вітчизні, народу, сповна віддавати саме йому, Народу, свої сили, хто душею, серцем вірить у Бога, у Творця, який власне для цього й пустив нас у земне життя.

6

Любов до вічних істин була закладена нам, українцям, ще у часи Трипільської культури. Не замикання на буденному, а усвідомлення свого земного буття, свого нерозривного зв’язку з Творцем, з Природою, збереження її чистоти, як і чистоти своєї душі, свого тіла – ось та магістральна дорога, визначена нам ученням давніх оріян.

Завершити цю довгу сповідь-роздуми про наших далеких пращурів, про наші духовні витоки хотілось би словами Апостола Павла, звернених у Палестині до галатів:

«Плід же духа є: любов, радість, мир,

довготерпіння, доброта, милосердя,

віра, лагідність, стриманість».

«Якщо ми живемо духом,

то за духом маємо діяти».

«Любов’ю служіть один одному»**.

[Послання до галатів Святого Апостола Павла (5.13), (5,22), (5.23), (5.25)].

Давайте ж жити та діяти у мирі та вірі, у любові та милосерді, у Заповідях, визначених нам Історією, дарованих нам Творцем!

Спаси нас Боже!

Спасибі!