Лист третій. Етрурія

Михайло Харишин

«Предречено од старих часів,

що мусили у спілці з іншими

створити державу велику».

«Велесова книга»

Про етрусків написано багато, існує велика література. Мабуть немає жодної європейської держави, вчені якої не досліджували б історію етрусків. Це ж стосується й американських дослідників. Здавалося б учені вивчили уже кожен камінчик, кожну могилу, кожен черепок цього могутнього племені. Проте, коли заходить мова про походження етрусків дослідники, як правило, лише стинають плечима і опустивши очі сором’язливо кажуть про «загадкове, невивчене» походження цього славного народу.

1

Прочитав досить типову статтю про етрусків [Тут йдеться про статтю «Неразгаданная тайна этрусков. Откуда они пришли?», опубліковану у московському щотижневику «За рубежом» (1981, № 13), який у свою чергу передрукував її з французького часопису «Атлас». Очевидно тут, як майже в усіх своїх «посланнях», Ж.Ліньов за основу взяв головним чином праці С.Плачинди]. Усе тут мовиться правильно. І про те, що етруски були вельми працьовитими, і принесли на терени Італії високу хліборобську культуру, і що в них було розвинуте скотарство. І те, що жінка посідала привілейоване становище, що особливо вражало місцеві автохтонні племена, де жінка була майже рабинею.

Мовиться у статті і про 12 великих міст-городищ. Та ось дивовижна «недобачливість». У статті «забули» подати назви цих міст. Чому? Чи не тому, що вони мали праукраїнські назви, принаймні, назви, які більше нагадують нам українську мову?

Ось деякі з них, судіть самі: Оріана, Кордон, Курінь, Коза (Коса), Лука, Оратанія, Русалія, Кума, Малюта, Котора, Спина (тобто нове осіле для переселенців місце). Теж саме ми бачимо й у назвах річок Етрурії – Мокра, Орана, Тичина.

Найбільшим містом Етрурії було Вія, яке, як зазначав Плутарх, за розмірами рівнялося Афінам, а засобами оборони, міцністю своїх стін не поступалося Риму. Навіть у час занепаду Етрурії, римляни протягом 10 років не могли оволодіти містом і ледве спромоглися його захопити.

Античні автори називають Вію столицею Етрурії. Прикметно, що назва міста також має праукраїнське коріння. Цей міфологічний персонаж був дуже популярним у демонології тих часів. Та й порівняно нинішні дні не виняток. Згадаймо лише гоголівського «Вія». Зберег-лося й слово «повія», яке первісно мало значення «дух», тобто те, що переходить, розноситься, приходить тощо. Залишилися й похідні слова «віяти», «провіювати», «навіювати» – тобто ціла низка понять з духовного і побутового життя людей.

2

Взагалі в українській мові збереглося дуже багато слів, які беруть свій початок із сивої прадавності, з арійських часів, підтверджують нерозривний зв'язок із сучасністю. Тому й понині маємо в ужитку величезну кількість слів, де присутній символ тієї далекої минувшини, корінь, наші витоки – ОР, РА, ЯР, РО, РІ, ІР, ЕР, РУ, УР. Життя наших пращурів було тоді вельми залежним від Бога Сонця – Ора. Давайте трошки пофантазуємо.

Якщо сонечко було милостивим, то й був урожай, Бог дарував людям Рай. Після дощу, Ор подавав людям знак своєї щедрості – райдугу, тобто сонячну дугу.

Якщо ж Ор карав людей за вину, за провину, то нещадно пік, спустошував землю, спускав на людей Пекло, голодний мор. Гнівався Ор і було горе.

Коли сонечко заходило, падало за обрій, пропадало, то тоді смеркало, ніби приходила на землю смерть.

Наступав ранок, і знову повертався, воротився Ор (ворота, вороття, поворот), люди здоровили сонце, говорили одне одному здрастуй, дарували, зичили здоров’я.

Приходила пора до праці, до роботи на землі, яку орачі так і називали чорною, а себе черню. А супутниками були у них кроти (бо рили, підривали землю), горобці, сороки, ворони, які, до речі, шкодили посівам, ніби крали зерно (звідси й слово «вор», тобто злодій).

Природні явища, побут, різні сфери життя наших першопредків були пов’язані саме з Орем. Гляньмо ще: Люди трудилися, орали ралом, обробляли ґрунт, ріллю, рядки, сіяли жито (рож), яру (пшеницю), просо, мололи зерно на жорнах. Ростили корів, турів, ставилися до тварин, як до Божого дару, від якого залежить їх добробут. Людей з твердим характером порівнювали із биком, з туром: «Бо на тура схожі». Ще й досі на Галичині можна почути вислів про таких людей, як то: «Хлоп (чоловік) з твердою натурою».

Гончарі на крузі ліпили з глини глечики, горщики. Цінували руду, яку за кольором також назвали в честь Ора, добре орудували знаряддям. Будували житло – курінь (від слова «корінь», основа роду), печі – курили. Заходили в дім через низькі двері, вклоняючись, ніби Ору, через поріг, палили ватру, користувалися ліхтарями, люстрами, а дівчата ще й дзеркалом – люстром.

Були дітьми Ора, тобто рабами Божими, рівними перед Ним, подібними Творцю. Ця абсолютно природна істина підтверджена й нашим православним віровченням, яке у щоденній молитві нагадує, що кожен з нас є Рабом чи Рабою виключно Божими. То уже згодом, з появою класового суспільства та соціальної нерівності, слово «раб» трансформується у сучасне нам значення, набуває негативного наповнення.

Славили Ора (зауважте, що й англійське слово «slave» перекладається як «раб» та цілком ймовірно, що має безпосереднє відношення до слова «слов’янин», як можливого синоніма слова «раб» у первісному його значенні). Вставали разом з Сонцем, з Божою росою. Відпочивали ж тоді, коли на небі з’являлися схожі з Орем світила – зорі, зрештою й малювали від початку теж Ора (рисунок). Милувалися природою, квіт-рутою, ружою, синім небом. Возносили руки нагору (на Ора) з вітанням «(г)Ура», хором співали йому орії, влаштовували празники, раділи.

Носили до Ора дари, просили, щоб дочки («дчері») були красивими, красними, рум’яними, вийшли тваром, вродою у Сонечко («твар» – староназва лиця, обличчя, слово збереглося у вжиту у деяких західних регіонах України, в білоруській, польській мовах). Мріяли, щоб син був таким же сильним, могутнім, багатим, як Сонце, – богатирем. Зрештою й доля людини визначалася Орем, звідси й рок, вроки, «рокова людина».

Сподівалися на краще життя, щоб завжди було гарно, хороше, щоб панувало добро. Люди хворіли, а коли приходила старість і вони вмирали, то ховали їх, насипаючи кургани.

Звалися росами, русами, білими хорватами (жили у карпатському краї), бо самі були русявими як Сонце. Світ, в якому жили, назвали власне іменем Сонця-світила – світом, миром. Обороняла їм спокій рать, дружина, будуючи обороги (оберіг), лаштуючи зброю.

Як богинь почитали матір – родильницю, шанували свій рід (род), родину, народ, піклувалися про дорогу дружину, брата, сестру, дарували жінкам корали (намисто), цінували вірність, друзів.

Рахмани, потомки одного із синів Адама, вихідці із Галичини та Подністров’я, верховні жерці, старійшини роду давали людям раду, пораду, вершили правду, керували громадою.

Були відповідальними, як веліла їм віра, як вчив їх жрець, як треба («траба» – саме так ще й нині звучить дане слово у західноукраїнських говірках, у сучасній білоруській мові).

Часто вирушали в дорогу (тобто йшли до Ора), скиталися по світах (звідси «скит» чи «скіф»), орієнтуючись по сонцю, крокували до нього, дивлячись у горизонт. Йшли просто, прямо, отже шлях їх був правим, правильним (до речі, у болгарській мові вислів «на право» означає «прямо»). Манив їх обрій, бо мріяли про Рай (об рай), де жило Сонце, йшли до цього раю («к Раю»), осідали там – у краю, стаючи для інших племен украйнами, тими, що живуть у раю, на землі Сонця.

Селилися й на побережжях морів, які також були щедрими, мов Ор, назвали себе поморами. Йшли на північ, на Ор (nord), освоювали нові землі (лани) за річкою Одра (Одер), зберігши свою назву оріян (германи). Пам’ятаючи про батьківщину – Оріяну-Рось, називали ці краї Дочірним Ланом (Deutschland), Борусією, Баварією, Порусією (Прусією), Поморією чи Померанією. Виконуючи волю волхвів, корили простори на Балканах (серби, хорвати), на північних землях, ланах Європи – у Франції (нормани), в Нідерландах, Норвегії, в Італії та Греції (етруски) тощо.

І таких слів можна нарахувати дуже і дуже багато, як то: деякі старі топоніми України – Русь, Роксоланія, Русинія, Рутенія, Украйна; імена – Ярина, Ярема, Харитина (Харитон); такі людські риси, як харизма, характер; природні назви – ярило, яр, рік; соціально-побутові – ярмо (для волів, а для суспільства – гноблення, гніт), речі, обруч; річки Збруч, Прут; божества – Мара, Вирій тощо. Та й перші слова були звернені власне до Ора – «річ» («речь», мова). Між іншим, ще досі у нас птахи відлітають саме у вирій. І досі ми звемо нашу найбільшу святиню, українську Берегиню, не інакше як Орантою.

Безперечно, багато тут чисто суб’єктивних домислів, припущень. Однак, усе це є, усе це – наша з вами, сучасна українська мова. Давайте ще раз простежимо: Ор – Оріа-на – Край – Артанія – Сарматія – Русь (Рось) – Украйна – Вкраїна – Україна.

Поневолі виникає логічне питання: «Чому часописи так вперто оминають праукраїнські назви гідроніми та топоніми Етрурії, такий живий науковий матеріал для дослідника?

Чому дослідники поневолі досі перебувають у полоні старих амбіцій?»

Здавалося б, що може завадити цьому визнанню. Це ж найлегша перепона, яка лежить на шляху істинного дослідника, історика, археолога, мовознавця, якщо він дійсно служить науці, а не облудній політиці.

Було б добре, якби звичайна заздрість. Так ні ж, більше. Дуже важко комусь й досі усвідомити, що, принаймні, на східнослов’янському просторі праісторія таки належить великою мірою й народу, нині званого україн-ським.

3

За описом Страбона, житла свої етруски називали куренями, а в кожному помешканні була піч, яка курила. Звідси етрусків нерідко прозивали й куританами, тобто мешканцями куренів. Вони – орачі, оріяни – найталановитіші, найпрацьовитіші серед усіх племен й принесли з Оріани-України в Північну Італію культуру землеробства й осілого тваринництва.

Діодор Сіцілійський з великим захопленням описує про завжди родючі, рахманні ниви етрусків, де вирощували овочі, пшеницю, просо, гречку, випасали корів, кіз, овець, коней.

Мали доглянуті виноградники, торгували вином, що приносило величезні прибутки. Будували розкішні віл-ли, замовляли і виготовляли скульптури, забезпечували сусіднє римське військо зброєю, кіньми, інше.

Малочисельні автохтонні племена Італії вперше побачили вози на колесах, залізні плуги, вершників на конях, злаки. Етруски, як свідчать античні літописці, навчили місцевих жителів орати, сіяти, прясти, ткати, ковалювати, колісникувати, стельмахувати, познайомили з гончарним кругом, з металургійною справою, навчили знаходити залізну руду, будувати та користуватися дом-ницями.

Залізну руду добували в Тоскані (мабуть від слова «тоска», туга). Найулюбленішим матеріалом етрусків була глина. І в цьому виявилася генетична пам’ять українців Трипільської доби. Їхні вироби вражали світ, вивозилися купцями в країни Причорномор’я. У всьому відчувалася душа народу, широка і щира, розмах і невгамовність праукраїнців. Одним словом існувала етруська цивілізація.

Поступово на теренах, де розселилися етруски виникла велика й могутня держава Етрурія, до складу якої, окрім автохтонних племен, входили й пелазгічні племена, зокрема обричі зі своїми трьома містами – Одра, Дола, Гостра. Як зазначав Тіт Лівій, від берегів Тибру (Алби, Лаби) й до Альпійських гір, від одного моря до іншого – все було заселене етруськими племенами.

За своїм устроєм Етрурія була федеративною, демократичною державою, яка складалася із 12 округ пелазгічних племен. Кожна округа мала своє велике місто – адміністративний центр. Виконавчу владу представляли Старійшини, а законодавчу – племінне Віче.

Однак, власне у високому рівні цивілізованості етрусків були закладені й причини їх трагедії, загибелі, зникнення. Уже з VII ст. до н.е. автохтонні грецькі племена, озброївшись знаннями й мечами етрусків, почали їх поступово витісняти, знищувати.

Здавалося б, це мало б бути перестрогою для етрусків, нагадуванням про необхідність зміцнення військової могутності.

Але Етрурія продовжували йти шляхом демократії, миру та доброчинності, який окреслили їй праукраїнські волхви ще за V тисячоліть до Різдва Христового. І з часом Етрурія розпалася на 12 республік.

4

Першими на етрусків віроломно напали найближчі родичі – галли. Ніби й мудрі волхви вели їх на нові землі, бо вибрали для вічного пристанища родючі простори сучасної Франції. Але заздрощі, нестримна ненаситність наскрізь пройняли галлів, і волхви так і не спромоглися відвернути від братовбивства «галльських півнів».

Є така риса і в деяких нинішніх українців: «Щоб у сусіда корова здохла», чи не так? І доходить вона до нас, як бачимо, ще із прадавніх часів, хоча й розуміємо, що підґрунтям для цього служить відвічна нерівність людей, держав. На жаль, вона має широкий вжиток і сьогодні, повсюдно у громадському та політичному житті України.

Тоді ж був 601 рік до н.е., коли українець, мабуть уперше вбивав українця, саме вбивав. Пролилася молода кров братів. Як повістують нам Плутарх, Страбон, Лівій, галли (яких античні дослідники називають ще кельтами), не лише захопили значну територію Етрурії, але й вигнали етрусків за межі своїх володінь.

420 року до н.е. на етруське місто Капую напало ще одне родинне плем’я компанійців (campani), де вирізали етрусків усіх до одного. Проте, найбільш невгамовними залишалися галли. 388 року вони знову перейшли Альпи («алба», тобто «білі») й зненацька захопили місто Милан (можливо від слова «миле», «милий ґрад»), нещадно його пограбувавши. Тоді ж на Етрурію напали й підкріплені щедрою працею етрусків римські легіони, захопивши в полон майже 8 тисяч чоловік та пограбувавши мирне населення. Наступні нашестя галлів/кельтів та римлян кінцево зруйнували Етрурію як державу. Одні стверджують, що у 346 році до н.е. галли остаточно її знищили. Інші ж, що 280 року до н.е. етруски самі перейшли під зверхність вічного Риму, підпорядкувавшись йому настільки, що навіть перемоги Ганнібала не спонукали їх до визвольних повстань. Проте суть не змінилася. Етрурія зникла, навіки.

Розбрат між спорідненими племенами, відсутність чіткої державницької ідеї, домінування ментальності індивідуалізму, одноосібності схоронили Велику Етрурію.

Але Етрурія по суті дала світові дві великі держави – Стародавню Грецію та Римську імперію. На багатій етруській культурі, яку вдумливо переймали греки та латиняни, виросли велична Еллада і могутній Рим. Не перейняли лише співплемінники.

5

Можна лише подивуватися деяким науковцям, котрі повторюють старі, пожовтілі версії про те, що нібито власне Римська культура впливала на розвиток Наддніпрянщини у часи Зарубинецької та Черняхівської культур.

Згадаймо ще раз лише деяких древніх істориків. Про що ж вони писали нам:

Тіт Лівій: «Мистецтво та науки ми отримали від етрусків, позаяк вони були високоосвіченим народом стародавнього світу».

«Римляни відправляли дітей навчатися у школах Етрурії. Вчили етруську мову так, як тепер грецьку».

Страбон: «Від етрусків римляни запозичили Богослужіння, вірування, жертвоприношення, будову храмів, музику, одяг, зброю, судочинство, консулів».

Пам’ятаймо про це.

Шануймо себе і наших пращурів.

Вчимося у них доброго.

Робімо висновки з помилок.