Лист четвертий. Духовність

Михайло Харишин

Підійшов, мабуть, уже час поміркувати і з приводу нашої православної, християнської віри, наших традицій, звичаїв. Взнати, звідки пішло, і звідки прийшло в Україну православне віровчення, і що воно дало нашому народові, що перейняло від наших пращурів, як впливало на наш сучасний світогляд. Для цього ж, як мені здається, треба знати хоча б трошки історію. Історію у широкому сенсі розуміння.

Бо саме так ми зможемо отримати, може й частково, відповідь на ці та багато інших запитань, якщо вони, звісно, у нас є.

1

Відомо, що у далекому 285 році новим імператором Риму – країни, яка по суті виявилася наступником колись могутньої праукраїнської Етрурії, став Максентій. Імператором Максентія оголосило військо, підтримала аристократія і духовна знать. Римська еліта добре пам’ятала його батька – Максиміана, котрий загарбав Галлію та відігнав германські племена за Рейн.

На той час Рим уже занепадав: імперія була густо заселена рабами «без роду і без племені». Рабами, плебеями, які мріяли про свободу, про рівність, про любов, про братерство. Мріяли і вірили, що таке можливе, бо цього їх навчає Віра Христова – невідоме досі Вчення, яке впевнено захоплювало серця тисяч і тисяч римських підданих, знедолених і поневолених.

Ось тут, можливо вперше уже в християнській історії, світлими сподіваннями знедолених людей, у своїх, сучасною мовою, політичних інтересах, скористався римський полководець Костянтин – син Констанція Хлори, котрий, як стверджують, відзначився у бою з нашою таки скіфською кіннотою, рятуючи життя імператору Діолектіану. 312 року вірні Костянтину війська разом із озброєними рабами-християнами, які повірили полководцю, несподівано напали на Максентія. Імператор, втікаючи, гине у водах Тибру.

Задоволений Костянтин, уже наступного року видає «Міланський едикт», яким християн рівняє у правах із релігіями інших народів імперії (єгипетського, сирійського, юдейського, грецького). Здавалося б пануй.

Проте, знать ненавидить нового імператора, вважає його зрадником римської духовності. Невдоволені й раби, які так і залишилися рабами, не отримавши обіцяної свободи. Костянтин залишає Рим та осідає на березі Босфору, у рибальському селищі Візантія.

2

Будується Новий Рим, Другий Рим.

З різних провінцій солдати приганяють рабів, пригнано й сто тисяч пранімців (германів). На сльозах і крові постає місто Костянтина – Костянтинополіс, де уже не римляни, а греки стають довіреними людьми імператора, де уже за грецькими зразками грецькі таки кравці ладнають імператорові та його родині одіяння, де греки, щоб нарешті позбутися остогидлих римлян-латинів, розвивають нове віровчення, як ідеологічну основу нової імперії.

Імперії, що народжувалася.

Рим же, власне Італія, стає поступово ніби провінцією…

Між християнами ж почали точитися жорстокі супе-речки: «Хто такий Ісус Назарієць? Якщо Яшуя (Ісус) був народжений дівчиною Марією, вихованою у Синагозі, то тоді він не Бог, а демібог (напівбог)». Тодішнім богословам було ще важко зрозуміти божественну сутність Христа, божественне призначення Діви Марії стати Пречистою Богородицею.

Виховані на старогрецьких віруваннях, на колись перейнятих в етрусків і адаптованих до потреб Старої Еллади духовних традиціях, вони знали, що демібогом був кожний, у кого мати звичайна жінка, а батько бог (Діонісій, Аполлон), або ж коли мати богиня (Артеміда чи Афіна), а батько грек-простолюдин.

Дедалі частіше християнські архієреї, які уже відчули смак ситого життя, вигоду від ласки імператора, його чиновників, забувають про істинне призначення Христової Віри та разом із старшими жерцями Зевса беруть участь у державних церемоніях імперії. Зрештою у травні 330 року відбувається спільна посвята християнами та язичниками Костантинополіса, а на статуї Костянтина християни з надією, що імператор їх таки «возлюбить», роблять напис: «Костянтин – філо Крістос»,

Костянтин – друг Христа.

3

А що ж «філо Крістос» Костянтин?

А імператор був звичайним деспотом, який розумів користь від нової релігії та поставив її на службу своєї держави. Як страшний повчальний приклад для інших непокірних підданих, він наказав кинути свою дружину Фаусту живцем у казан з кип’ячою водою, після чого поховати з великими почестями. По всій імперії знищувалися племінні, національні традиції, язичество, обряди.

І все на славу імператора, на славу імперії.

Поступово утверджується, уже як державна, єдина інтернаціональна ідеологія, базована на християнському віровченні. З’явилися й тлумачі Віри Христової, які прикриваючись Іменем Господнім боронили тогочасні державні порядки, рабство, бо самі стали часткою держави, її служителями, не Христовими.

Уже великий християнський теолог Августин Блаженний (354 – 430) оголосив, що «рабство встановлене Богом», а римський архієпископ Іоан, бачачи, що римляни як в Римі, так і на околицях вперто не хочуть прий-мати християнство, 368 року переносить усі прикраси з Храму Юпітера у Храм Христа.

І люди пішли «за прикрасами»…

Уже й греки, довідавшись про нововведення римських ієрархів, починають пристосовувати до християнства своє прадавнє, перейняте у етрусків, віровчення. «Обов’язки» язичеського бога Аполлона став виконувати Св.Юрій (Ґеоргій), бог Посейдон передав частину своїх «повноважень» Св.Миколаю. Бога ж Діонісія перетворили у Святого Деонісія, а бог Гермес із волі грецьких архіреїв став Св.Гермесом.

По суті, християнська ідеологія замінює у Візантії старогрецьку язичеську ідеологію, наслідуючи звичаї Риму. Константинополь, як і Рим, перетворюється у християнський Вавилон, де живуть греки, латини, слов’яни, германи, де ніби формується новий народ – візантійський чи ромейський.

А 395 року велика Римська імперія кінцево перестає існувати як цілісна держава, розділившись на Західну Римську імперія із столицею Рим, та Східну, або ж Візантійську, зі столицею Константинополь.

Розпад Римської імперії сприяв фактичному формуванню і двох гілок перед тим єдиного християнства: Західної (латинської, римо-католицької) та Східної (візантійської або ж грецької, православної), традиції якої згодом зберегла та увібрала в себе також й Українська греко-католицька церква.

Грецька православна віра швидко знаходила прихильників серед східноєвропейських народів, а в 988 році її прийняла остаточно й наша Київська Русь-Україна. Те, що колись наші пращури подарували світу, знову повернулося до нас уже в оновленому вигляді, як вимагали цього нові часи.

Коло замкнулося.

Воістину, все повертається на круги своя.

4

На відміну від Візантії, русини-українці досить легко сприйняли Віровчення Христа, як своє, що по суті таким і було, бо «Бог є любов». Народу, який ніколи не знав рабства в античному вигляді, були зрозумілими і близькими такі поняття як любов до ближнього, як всепрощення, як віра в добро, в життя, пошана до батьків, до роду, до жінки, глибока віра в Бога, взаємодопомога.

Близькими для християнської, православної віри були й прадавні звичаї українців-русинів. Тому то й легко і безболісно українська обрядовість переплелася з біблейськими традиціями, взаємодоповнивши одне одного, породивши суто українську сучасну духовну ауру. За приклад хотілось би взяти хоча б колядки, українську Коляду, без якої неможливі зимові свята, або ж як пишуть учені – зимовий цикл обрядовості.

Ми уже згадували, як етруски, за словами римського історика Повзанія, святкуючи Новорічне Свято Коляди у далекому 1570 році до народження Христа, кидали за давньою традицією у річку Лабу особливий дар – хліб, Паляницю.

Вдумаймося, пройшло майже три з половиною тисячоліть, а слова «коляда», «паляниця», не лише залишилися у нашій мові, але й зберегли призначення, свою суть.

Ми нерідко забуваємо про конкретні історичні події, які відбулися п’ятдесят, сто чи двісті років тому, але святиню своєї духовності український народ плекає й понині. Цілі дійства, історичні події, які увібрали в себе і біблейські сюжети, продовжують хвилювати та звеселяти наше буття, бо саме з них починається Новий Рік – споконвічне начало нових сподівань, побажань, радощів, нових свят. Воістину «невмируща душа наша», як писав Великий кобзар Тарас Шевченко.

5

Хто ж ця чарівна Коляда, звідкіля вона взялася?

А була Коляда за часів оріян, тобто Трипільської культури, богинею неба, матір’ю Сонця, дружиною Дажбога, найголовнішим найсвітлішим, божеством язичеської віри. Саме звідти витоки особливого ставлення українців до Матері, до Оранти, до Пречистої Богородиці, Матері Божої, до Діви Марії.

Колядою називали наші пращури також і Хліб, Калач, Паляницю. Звідси й надзвичайно бережливе ставлення українців до хліба, як до святині.

Свято Коляди дуже популярне й серед наших сусідів, серед слов’ян. У поляків та литовців її звуть Колендою, у чехів та словаків – Коледою, а в молдаван та румунів – Колиндою. Як свідчать археологічні знахідки у могильниках, саме дякуючи Коляді, наші праукраїнці – трипільці, першими у світі винайшли колесо.

У давніх слов’ян свято починалося 24 грудня і закінчувалося 6 січня (за старим стилем). Воно передбачало такі обов’язкові обрядові дійства, як: запалення вогню, що символізує народження Божича, нового Сонця; посипання у домі господаря зерном – на врожай; обрядове заколювання свині; урочисте внесення до хати житнього снопу; споживання куті; рядження; співи колядок; спалювання колоди – символу Мари, з якою бореться, яку має знищити вогонь; і, нарешті, вертеп, який, по суті заклав основи сучасного театру.

Свято Коляди, народження нового Сонця, перейняли від стародавніх оріян й римляни як Свято Сонця або ж Свято бога Юпітера. Згодом його перейняли і християнські богослови Риму, пов’язавши День народження Ісуса Христа – Різдво Христове – з римським язичеським днем вшанування бога Юпітера – головним і найбільш шанованим святом Римської імперії, та обравши у цьому випадку вже конкретну дату – 25 грудня.

6

Науковці, етнографи, досліджуючи старовинне свято Коляди, змогли знайти відповідь на питання щодо сутності обряду колядування: «Хто ж уповноважив колядників фактично вершити подальшу долю людей, магічними дійствами (вертепом) впливати на перебіг подій усього наступного року?» Зуміли розгадати загадку, що проявлялася у віншуваннях:

«Сію, сію, засіваю,

З Новим роком вас вітаю!

Щоб на той Новий Рік,

Краще вродило, ніж торік!»

і в колядках:

«Добрий вечір тобі, Пане господарю,

Радуйся!

Ой радуйся земле, Син Божий,

Народився!»

Проявлялася і в щедрівках, як господарю:

«Ой, чи є, чи нема пан-господар дома?

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров’я»,

Так і господині, дітям, усій родині:

«Ясен місяць – сам господар,

Красне сонце – господиня,

Дрібні зірки – то їх дітки.

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров’я!»

З’ясувалося, що обряд колядування – практичний наслідок культу родичів, які відійшли у потойбічний світ, і які на Новий Рік відвідують свої земні оселі. Якщо ми уважно приглянемося до колядників, то справді побачимо, що їх обличчя сховані під масками, нерідко вкриті сажою, або чорною фарбою. Часто ряджені мовлять зміненими голосами, а інколи присутня серед них маска зберігає мовчання протягом усього дійства. Усе це має символізувати перебування родинних предків у Країні смерті.

Прихід колядників, зазвичай, відбувається із дотриманням послідовних протиставлень: «Звідти – сюди», з «темряви – до світла», з «холоду – до тепла», з «трясовини» (вулиці) – «до оселі», де на колядників уже чекають господарі.

Очікування також є дуже важливим елементом дійства. Часто у колядках (щедрівках) йдеться про мости через річку, про переправу, яка у наших праслов’ян символізувала неподоланну для багатьох перешкоду, була традиційним вододілом між Життям і Смертю:

«Ой ти, коню, вороненький,

Будь в дорозі щасливенький.

Бо ми поїдемо по золотім мості,

По золотім мості,

До батенька в гості…»

Колядники – непрості гості, а «гості здалека, родичі, яких уже нема серед нас», і приходять вони лише один раз на рік, у день зимового сонцестояння. Приходять увечері та приносять господареві радісну звістку про народження Бога. Саме від їхнього приходу залежить урожай та добробут родини у році, що наступив. Тому то й досі в Україні свято дотримуються старовинного звичаю залишати Багату кутю на підвіконці у Свят-вечір, після Тайної вечері перед Різдвом Христовим.

Саме Багата кутя влаштовується на пошану добрих духів (душ) та бога врожаю, бога худоби… Ця ніч, як і всі Святі вечори до Нового року, належить духам – і Вечеря свята, і Ніч свята, і Вечори святі. На Свят-вечір, ніби кожному місяцю присвячуючи, господині готують дванадцять страв із усієї садовини й городини, що є в господарстві, щоб якнайкраще прийняти бога врожаю і святі душі дідів-прадідів. А вони, як знак вдячності, подарують у новому році ще кращий урожай. Це магічні дії – дати повний достаток на Багату вечерю.

Завершенням і разом з тим основою дійства Коляди є обдарування колядників, духів дідів-прадідів, їх задобрювання, надання їм того, що заслуговують. А це найсвятіше, що дарував людині Бог її працею – Святий Хліб:

«Коляд, коляд, колядниця,

Добра з медом паляниця.

А без меду не така,

Дайте дядьку калача».

Мабуть тому давним-давно етруски і кидали у Лабу на свято Нового року священний Хліб-Паляницю, який далі плив на «той світ» за водою. Було в цьому дійстві символічне нагадування про себе та про нерозривний зв'язок із своїми предками.

«За водою немає вороття».

7

Пройшли тисячоліття.

Християнство доповнило і збагатило нашу духовну культуру, надало їй нового дихання, поєднало з іншими народами світу, які прийняли Віру Христову. Однак, мабуть, лише українці, Українська церква, принаймні на східнослов’янському просторі, найбільше і найкраще зберегли колядки, вертеп, новий рік з посіваннями, щедрівки, «бабу та дідуха», гаївки чи веснянки, зелені свята, маковія і багато-багато інших прадавніх язичеських обрядів.

Обрядів та звичаїв, які в православному розумінні, в нашій візантійській обрядовості, стали Різдвом Христовим, Маланкою і Василем, Йорданом або ж Водохрещем, святом Святої Тройці, Спасом, і так далі.

І без яких, як і наші пращури, так і ми не уявляємо собі сучасного життя.

І які, без жодного сумніву, є нерозривною складовою великої культури великого українського народу.