Лист другий. Лебедія

Михайло Харишин

Хотів би поділитися з тобою деякими, дещо дивними, незвичними міркуваннями. Можливо, прочитаєш їх і вони абсолютно не зачеплять твій світогляд, залишать тебе байдужим до моїх слів. А не виключено, що ти таки замислишся над тим, що маємо з тобою, мабуть, більш давню, і не споріднену із «старшим», «молодшим» чи ще якимсь іншим «братом» історію. І не лише історію, яку написали нам норманські, великороські, польські, німецькі вчені, і яка, у будь-якому разі, нараховує всього лиш трохи більше тисячі років.

Ще й нині важно знайти правдиві, обґрунтовані слова про пелазгів у новітній науковій думці України, у посібниках, в історичних розвідках, в сучасній українській історіографії.

Дослідження цієї давньої епохи людського буття загалом досі не мають системного, суто наукового характеру. У більшості своїй вони базуються на працях позаминулого ХІХ століття, вітчизняних та зарубіжних виданнях ХХ століття, які у свою чергу вибудовувалися на доступних свідченнях античних дослідників. А тому, за бажанням, достовірність наведених далі припущень можна легко перевірити.

Зокрема, Ж.Ліньов у своєму «посланні» з цієї тематики посилався на такі праці: А.Чертков. Пелазго-фракийские племена, населявшие Италию. – М., Университетская типография. – 1853; Його ж. О языке пелазгов, населявших Италию. – М., Университетская типография. – 1857; Дж.Вільсон. Культура стародавнього Єгипту; Е.Анаті. Палестина перед іудеями. – Нью-Йорк. – 1962; Давня історія України // керівник авт. колективу П.Толочко. – К. – 1994; С.Плачинда. Лебедія. – К., Вид-во «Бібліотека українця. – 1997; Ж.Ліньов. Мрій моїх дороги //«Орії». – Тернопіль. 2005. Цитуються також сучасний історик, етнограф, мовознавець О.Паржицький, старогрецькі та римські дослідники – Діодор Сіцілійський, Діонісій Галікарнаський, Павзаній, Плутарх, Страбон, Тіт Лівій, інші.

1

Не є новиною те, що багато науковців, політиків, державних мужів відкидають щонайменшу думку про те, що цивілізації, які були колись на території нашої держави, мають зв’язок із сучасними українцями.

Так, ніби й немає в сучасній українській культурі елементів Трипільської культури, ніби й не жили до слов’ян, до русинів тут люди, племена, не народжували дітей, не творили.

Ніби не приходили на нашу землю інші племена, не асимілювалися з місцевими, не вбирали найкраще, найприйнятніше для них, чи навпаки, асимілювали тутейші народності.

Якщо й зривалися з місць, то залишали свої сліди, поселення, залишалися їх спадкоємці, які продовжували нову гілку історичного розвитку нашого народу, знаного як український.

Як і колись, так і нині, український етнос розвивається. Ніхто ж цю істину не буде заперечувати. Ми знаємо, що багато українців тепер мають прізвища, які буквально ще 80-100 років були зовсім нетиповими для співвітчизників, чужими, інородними.

Але життя не стоїть, не топчеться на місці. Тому й треба сприймати усе належним чином, відкидати, або ж враховувати, будь-які догми – чи то політичні, чи то релігійні, чи то історичні, сміливо вивчати свою праминувшину.

Не боятися сказати, що це моє, чи принаймні тут є частка мого.

Не соромитися, що при цьому скажуть італійці, греки, німці, росіяни, поляки, інші. Вони ж то свого не цураються, та й чужого теж, як відомо.

Будь-який грузин впевнено вам розповість, що власне грузини навчили стародавніх греків «справжній» культурі виноробства. Румуни ж переконуватимуть вас, що, як нащадки римлян, саме вони принесли на цей простір культуру Великого Риму.

Подивіться, як вміло росіяни використали 300-річчя Першої Української Конституції Пилипа Орлика. Логіка надзвичайно проста і переконлива. Пилип Орлик хоч і залишився для них «зрадником», соратником гетьмана Івана Мазепи, але ж був російським підданим. Отже, усе ним створене, написане належить Росії. Отже саме Росії, а не Україні, судилося закласти основи сучасного конституціоналізму. А ми, українці, промовчали, якось занадто скромно відзначили те, що визнав увесь світ.

Якось соромимося самі себе. Хоч для нас, усе, що творилося на нашій землі людьми, які віками проживали тут, отже були й нашими пращурами, має бути нашим, якщо не суто українським, то хоча б праукраїнським.

Це моє глибоке переконання.

У свою минувшину треба вірити, як віримо в біблейські істини, в те, що єдиним для усіх предком був Адам, а вже від нього пішли діти – засновники племен, народів, націй.

Відомо, що народ без пам’яті – не народ, а так собі – населення. Ніщо так не будить національну свідомість, як історія народу. Не дивно, що будь-які колонізатори, завойовники, місіонери завжди замовчували, спотворювали дійсну історію того народу, куди вони прийшли, очевидно, панувати.

Українці не виняток. Щоб бути народом, особливо нам, українцям, необхідно знати свою історію – історію України, засвоювати її уроки, і не лише негативні, а передусім позитивні, повчальні як для нас, так і для інших.

Час відновити в пам’яті народній і забуті держави давніх народів – Пелазгів, Венедів, Етрусків, Антів, Укрів, які вийшли із землі, яку сьогодні ми називаємо Україною.

Можливо тоді нас охопить приємне відчуття нового, знання того, що колись наші пращури дали світові багато нового, потрібного.

І скажемо тоді ми: «Шануймо їх!»

2

Що ж нам повістують нинішні та стародавні учені мужі?

Найперше, про що повідають римські історики Страбон і Діонісій Галікарнаський, так це про «пелазгів», що у перекладі із старогрецької мови означає «лелеки», «лебеді». Таку назву цей народ отримав за те, що міг, як стверджують давні історики, «масово та згуртовано» долати великі відстані, змінюючи місце свого проживання.

А тотемом у них була священна птаха – Лелека (Лебідь). Як далекий відгук цього символу, що дійшов до наших часів, є особливе ставлення українців по усій Україні, по усьому світу до лелек – як до святині. Зрештою, як і до лебедів; згадаймо лишень казки, пісні, билини, згадаймо історію Києва з його річкою Либідь, з сестрою засновника міста, яку також звали Либідь.

Пелазги – об’єднання племен, які жили на території нинішньої України (отже й проукраїнських племен, бо кров свою залишили у сучасних потомків) та за часів Трипільської культури організовано переселялися на нові землі з прадавньої України-Оріяни – з-понад Росі, Дніпра, Десни, Сожа, Прип’яті.

За описом Страбона, новим пристанищем для них стали Фракія, Мала Азія, Італія, Греція, Палестина, Македонія, острови Кріт, Сицилія, усі острови Егейського моря. А Морейський півострів та Фессалія так і йменувались – Пелазгія (Pelazgia), тобто – Лебедія.

Д.Галікарнаський стверджував, що пелазги заселяли Італію за п’ять століть до Троянської війни, отже мовиться про ХVIII – XVII століття до Різдва Христового. Геродот стверджував, що й афіняни походять від пелазгів (напевно обидва були «українськими націоналістами»).

До об’єднання пелазгів входили такі праукраїнські племена, як венеди, етруски, лелеки, трояни, давні, пани, галичі (галичани, галли), обричі, гірники, любичі, поляни, вовки, попелі, компанійці, савини, доляни, лучани, шикули (сикули), інші.

З часом найбільші племена розросталися, набували державної самостійності та, зрештою, відокремилися від Пелазгійного союзу. Так утворилася велика Венедська держава.

Етруски організувалися в державу Етрурію, котра стала підґрунтям для утворення грецьких держав та, щонайперше, Риму.

Галичани (галичі, галли) перейшли Альпи та на заході Європи утворили державу Галлію, яка з часом отримала назву Франція.

Античні дослідники Плутарх, Повзаній та інші підкреслювали вірність пелазгів традиціям своєї прабатьківщини. Так, Повзаній описав конкретне новорічне свято Коляди, коли пелазги за традицією кидали хліб, званий Паляницею, в річку Тибр, яку етруски називали Албою, або ж Лабою (до речі, чехи досі називають Лабою іншу річку – Ельбу).

Кидали священні дари (хліби), щоб сповістити духам предків «на той світ», що вони ще живі та пам’ятають своїх пращурів.

З цим обрядом пов’язані й наші сьогоднішні колядники, які ніби приходять у масках до господаря з «того світу».

Воочію – перегук віків!

3

Вірність своїй праматері Оріяні пелазги виявляли у назвах міст, що будували на чужині. Так, місто Троя пелазги-трояни назвали в честь бога Трояна – бога Місяця, ночі та будівництва.

У Палестині за V століть до приходу племені іудеїв з Єгипту, пелазги збудували велике місто Русалем – «Русів постій». Саме про таку першоназву міста Єрусалима ми можемо дізнатися з праць багатьох американських та ізраїльських учених.

Існує й інша версія першоназви Єрусалиму – Русалель. Тут уже вбачається ім’я бога кохання і бджолярства Леля (Руса-Лель). Проте, як не прочитувалася б назва цього міста, можна цілком допустити, що заснували і збудували його прарусини – гіксоси. Тому й Русалем – Русалель – Єрусалим також, деякою мірою, мав би стати частиною і нашої історії.

Плутарх описав вірування пелазгів, зокрема про самовіддане поклоніння громовержцеві Перуну, якому храми будували переважно у дібровах. Деякі діброви на теренах Італії називали Додонськими, на честь нареченої Перуна – Додони-Додоли. Молилися пелазги й Дажбогу, Трояну, Велесу, Чуру, іншим.

Род – відповідав Біблейському Саваофу, Ієгові.

Імена та образи пелазгічних богів Плутарх називав найдавнішими рештками первісного світу. Античні дослідники стверджували, що пелазги мали своє письмо, яке Діодор назвав «пелазгічним».

Про згортки папірусів, написаних на одному з пелазгічних говорів, розповів нам Д.Галікарнаський. Він називав ці папіруси «Книгами пророків», або ж «Книгами севіл», що цінувалося більше від усіх скарбів Риму. Храм, де зберігалися пелазгічні «Книги пророків», згорів у І ст. до н.е. Згоріли й книги. Тоді римляни відправили послів до стародавніх пелазгічних міст у Сарматії та в Малій Азії, аби відновити «Книги пророків». Як стверджує римський літописець, було відновлено до тисячі віршованих віщувань сивіл.

4

Ще 30 – 40 років тому найпрогресивнішою серед «націонал-патріотів» вважалася думка про те, що україн-ська мова виникла одночасно з латинською та давньогрецькою. Нині ж, спираючись на нові й старі, забуті джерела, багато з нас усвідомлює, наскільки неповними були колишні переконання.

Бачимо, що власне вихідці з нашої землі, трипільці, принесли на терени Старої Греції – Еллади, Давнього Риму свою культуру, звичаї, мову, що, безперечно, суттєво вплинуло на подальше формування старогрецької та латинської мов. І в цьому, мусимо визнати, є й заслуга пелазгів, а передусім етрусків.

Античні автори писали про пелазгічну абетку. Найдосконалішою вона була в етрусків – вихідців з українського Прикарпаття. Скільки знайомих, рідних слів тут зустрічаємо. І перше – Читало (Scitalo) – саме так жителі стародавньої Спарти називали те, з чого можна вичитувати слова, речення. Тобто йдеться про першоназву книги.

Скриня (Scrinium), Господиня (Gospodiena), Земля (Semle), Святиня (Svtina), Хата (Cata). Заграй (Zagraia) – бог веселощів, Опалун – той, хто підтримує священний вогонь, палій.

Спина (зупинка) і Спина (Spina).

Тризна, Велес (Veles) – бог пісні і худоби, Сивила (Sibila), або ж Вила – богиня долі, освіти, мистецтва.

Жупан (Zupanus), і багато, багато інших.

5

З великого пелазгічного об’єднання у ХІІІ ст. до н.е. відокремлюється потужна держава – Венедія. Як стверджує Геродот у своїй «Історії», коріння венедів було на території сучасного Поділля. Саме з Подільської землі общини венедів переселилися до Іллірії (Північна Італія), де й заснували Венедську державу. В Іллірії венеди згуртували інші племена – вихідців із сучасних українських земель, зокрема троянів, котрі, за свідченням Тіта Лівія, й збудували Трою.

За описом Страбона, венеди заснували місто Потаву (чи не вловлюється схожість з нашою Полтавою) на річці з такою милозвучною українською назвою Медвак (Medvakus), яка впадає в Адріатичну затоку. За словами Страбона, Потава на півночі Італії була найбагатшим та найбагатолюднішим містом, яке могло озброїти і виставити до 120 тисяч воїнів. Венеди збудували й інші міста із назвами праукраїнців – Тур (Thurios), Городище (Gradisca), Ґрад (Город) (Gradus).

Венеди заснували також і місто Венедію, яке нині має назву Венеція. Річки Венедії носили такі назви, як Сила, Тура, що може слугувати свідченням про першопоселення венедів на землях Іллірії.

Венедська держава охоплювала велику територію від Адріатичного моря до Дунаю. Після заснування Риму, Венедія підтримувала з ним дипломатичні відносини. На північному краю Венедії жили племена, яких так і називали Крайніми, або ж Укранами. У VI – XII ст. нашої ери західні Украни утворили союз західнослов’янських племен, які заселювали землі навколо річки, названу Укер (Ucker), в регіоні Укермарк (Uckermark) на території сучасної Німеччини.

Занепала Венедська держава внаслідок чвар між племенами всередині країни, відсутності єдності між ними. Уже тоді далася взнаки ментальність, філософія одноосібника, яка з часів Київської Русі періодично губить й власне Українську державність.

Історія нинішньої України дає підстави робити сумні припущення, що українці мало змінилися з часів пелазгів, не винесли жодних уроків із свого минулого.

Або ж не хочуть виносити, бо так зручніше для індивідуума, для конкретного періоду історії, для життя конкретної людини, а не для далекої, на думку одноосібників, й часто-густо примарної перспективи «примарної держави».

Використовуючи сучасну термінологію, прадавні волхви-оріяни добре розробили концепцію розселення, призначення оріїв, але про концепцію єдності чомусь забули.

Не подумали вони також й про те, що місцеві племена, народи не будуть цілісно, повністю сприймати культуру прийшлого народу, культуру оріїв-пелазгів, бо вона таки була для них чужою.

Що зміцнившись, ввібравши найкраще, вони почнуть винищувати пелазгів уже як непотріб, як рудимент. І це при цьому, що пелазги, пам’ятаймо, мирно обживали відсталі простори тодішньої Європи.

Нині також спостерігаємо, як українці мирно, віддано, ініціативно допомагають творити культуру, державність іншим народам.

Власне українці принесли в сучасну Канаду культуру землеробства, про що канадці нам вдячні і не прихо-вують цього.

Власне українці-русини дали сусідній державі й свою першоназву – Русь (у грецькому варіанті Russia), першоназву своєї мови, національної ідентичності, і самі ж цю державу протягом віків розбудовували.

А про своє забували, а своє утримувати, розвивати не спромоглися. Бо десь, на чужині, мусіли дотримуватися чужих звичаїв, а у себе вдома могли й розслабитися, бо так хотілося, бо так у нас, мабуть, в крові закладено.

І маємо те, що маємо.

Як завжди.