14

Гнат Хоткевич

Ого!.. Єдиного погляду досить було, аби переконатися, що це не той Олекса, що заходив сюди перше ніяково й боязливо, а потім, хоч і привычно, але як менший. І там була сила, була певність себе, але чи рівняти з теперішнім? Дивився, як князь, і позволяв собою любуватися.

А залюбуватися дійсно було на що.

Червоний сердак, недбало кинений на одне плече, весь отікав від сухозлоти блискучих металевих прикрас, дорогоцінного чи, в усякім разі, сяйливого каміння в гудзах, на шнурах, грідушках. Найкращого сукна червоні гачі, киптар мудро вишитий, прикрашений різьбою з різнокольорових шкірок. Ремені від порохівниці і ташки, вибивані бовтицями, навхрест перехрещували могутні груди. У руках важка блискуча бартка.

Сила… Сила грає в кожному мускулі, в кожній жилочці, у кожному русі. На лиці усміх і свідомість того ефекту, який зробив і робить завжди своїм появленням.

Залюбувалися й матушка, й Марта. Першою отямилася матушка. В голосі її почулася щира радість:

– А-а! А… Пане сонаций… давно, давно вас чекаємо. А де ж ваші легіні?

Олекса підійшов під благословення до оторопілого єгомостя, поцілував руку в матушки, мов який талант варшавський, і тоді тільки проговорив:

– То можу свої легіні кликати?

– Аякже, аякже. Ми на вас усіх чекаємо.

Довбуш вийшов, злегка свиснув. З різних сторін двору показалися тіні, й вісім душ опришків увійшли за своїм ватагом до хати.

– А чому ж вісім? – питала матушка. – Ви ж казали на дванадцять…

– Нас і є дванадцік, лиш ми мусимо класти варту про всєке.

Отець Кралевич прийняв це на свій рахунок і сильно зчервонів. Олекса відразу зрозумів.

– Не проти вас, отче, бо я вам вірю. Але ж бо в селі можуть бути усєкі люде, то ми мусимо безпечітиси єк день, так ніч.

«Я вам вірю…» Як це звисока, як це з певним правом сказане… Та чи се той же самий селюк, що слухав оповідань про метеликів тропічних стран, роззявивши рота. Що дало йому почуття сеї гідності, почуття вищості не скажу вже над своїми легінями, над своїми земляками-селянами, але навіть от над нами. І що мене пригноблює перед сим парнем…

Матушка запросила опришків до ізби-столової. Олекса з приємністю розглядався по знайомих речах.

– Так мені мило у вас, їмостичку, як у власній хаті… Матушку аж у серце торкнула і ця фраза, і щирий тон, яким її було сказано.

– Дуже мені приємно чути се від вас і прошу вірити, що й я рада вас бачити у себе, пане сонаций, – се я вам щиро кажу. Єгомость теж часто вас згадував.

Це був просто акт милосердя відносно батюшки, котрий як попав одразу в якийсь стан остовпіння, так в ньому й перебував весь час. Не сказав ні одного слова, не міг орієнтуватися, взяти себе в руки.

Дивний погляд мала попівська їдальня. Хлопня розсілася попід стінами – й у хаті одразу стало тісно. Всі, як манекени, поставили топірці поміж ноги, оперли на них обидві руки й так сиділи, вилупивши очі, не знаючи, що робити, як поводитися, чим виявити, що ти жива людина. В одного лізе блоха боком. І то так дідьча душа скобоче, що аж зуби наче зводить. А легінь терпить, думаючи, і не безпідставно, що, мабуть, у панськім товаристві чухатися не рекомендується.

Всі дивляться на свого отамана й тільки на нього, бо куди ж іще. Не вперти ж тобі очі на єгомостя чи – ще скажи! – на їмость. Або не розглядатися ж по обстановці, щоб іще подумали, що ти зроду попівської хати не бачив… А потім іще на отамана треба дивитись як на взірець. От так отаман! І в бою молодець, і от, як показується, у попівськім салоні… Так легко, так свобідно почуває себе! А бесіду підтримує, мов галантний кавалер столичного салону. Впрочім, балакають тільки він і матушка.

Їмость попробувала раз-два з яким простішим запитом до якого з хлопців, але у відповідь мала перестрашене лице, погляд то на того, то на того з товаришів, в якому читалося: «Браччики… Рєтуйте…» Після двох проб матушка вже не хотіла більше лякати легінів. Єгомость ще не відзискав дару слова, і бесіда тяглася межи отаманом і матушкою. Вони розмовляли, як двоє добрих сусідів, що здавна приятелюють між собою, але не мають бажаної змоги часто бачитися.

Марта разом з наймичкою готують, на стіл. Матушка глянула на наймичку – і внутрішньо, по-жіночому усміхнулася. Коли вона встигла? Тільки що була в кухні у своєму звичайному, затрапезному віко-віко та це й навіковічному служебному своєму вбранні – і от, мов трансформатор який, що в одну мить являється в різних костюмах, вже одяглася в святочне, причепурилася, волосся привела в порядок, ще якусь квітку червону заткнула – і тепер входила під розстріл восьми пар гарматних поглядів, але якось без страху й ніяковості, неначе аж із визовом: «Хуч ми й не пани, але оннаково люде…»

Поява цієї постаті сколихнула і пробудила мовчазно-непорушне царство опришківських мумій. На червоні загорілі лиця виступила, як піт, відкілясь зсередини усмішка; один схилився до другого, щось шепнув, той відповів фіглярним кивком голови; мертві постаті оживилися, пики істуканів стали похожими на звичайні людські обличчя. Матушка це помітила.

– Насте! І к злагодиш, що тра, абес і ти прийшла за стів сісти. Легіням веселіше буде. Бо ми старі – що з нас за цікавість?

Аж тепер щезла непевність з обличчя Насті. Не тому, щоби їм було дивно сідати за стіл із своїми хазяїнами – таке траплялося мало не щодня, але ж бо не в такій уріочистій обстановці.

Настя зашарілася й не вміла відповісти. За неї говорила Марта:

– Добре, добре. Вона прийде.

А єгомость і досі не відзискав дару мови, й досі не знав, що говорити із своїм таким величним, таким повним достоїнства питомцем. Аж матушка змилостивилася і під претекстом, що їй треба до кухні, силоміць всунула обов’язок бесіди в руки супруга.

Не одразу знайшов єгомость відповідний тон і відповідну тему. Характер останнього побачення в’язав отця Кралевича. Йому все здавалося, що перш ніж почати яку-будь розмову, треба вияснити минуле. Отець Кралевич навіть заїкнувся, але Олекса з якоюсь поблажливою усмішкою на вустах вимовив:

– Не клопочіть собі тим голови, отче. Шо було, то було, а тепер усе по-інакшому.

Ти, мовляв, образив печеніжинського селюка, який мало не заплакав від ваготи тої образи. А тепер перед тобою сидить опришківський ватажко, якого вже не рекомендується ображати, бо він, чого доброго, відповість на образу зовсім інакше, ніж печеніжинський селюк.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 257 – 260.