9

Гнат Хоткевич

Коли об’явився Довбуш і рядом учинків заявив себе як месник народних кривд; коли раз, і два, і кілька трапилися факти, що селянство скаржилося Довбушеві на лютість панів і Довбуш ішов і творив розправу, багато шляхтичів мусили змінити свій режим; дехто пробував і загравати із своїми підданими.

– Ну що, панове сусіди, – півжартівливо, півсерйозно говорив такий до своїх селян. – Будете закликати Довбуша до мене?

Селянство або відмовчувалося многозначно, або лицемірно говорило:

– Ми ваші, ви наші…

Дивно було одно – і над тим багато дехто задумувався: як то одразу оцінило селянство виступи Довбуша як свої власні й дало на них свою санкцію. І раніше ж бували опришки, і вони розбивали панів, але чомусь селянство не розписувалося за них. Виказувало до декого з них свої симпатії, допомагало часом, але то все в певних границях природно.

Тут же якось одразу сталося щось інше. Перших кілька нападів, і ім’я Довбуша вже у всіх на устах, всі селяни повторюють його з тою усмішечкою, з якою ото оповідають улюблені свої анекдоти про дуже мудрого хлопа й дуже глупих панів. Одразу пішли творитися якісь оповідання, якісь легенди навіть про особливі вчинки Довбуша. І всюди червоною ниткою проходила симпатія нового отамана до бідного люду.

– Єк ішов Довбуш із Ляховец, над ріков над Бистрицев, лапав рибу Василь Василюк, господар лєховецький. Довбуш прийшов до нього й каже:

– Рибу лапаєш?

– Ає, рибу.

– А ти нас погостиш?

– А чому ні? Погощу. Я шє й дома маю.

– Ну то ми підем до тебе на вбід.

Пішли. Та й добре їх усіх почастував рибов. Довбуш подякував, а витак каже:

– А шо тобі належитси за тото?

– А нічо.

– Ну, то настав’єй шєпку.

Тот наставив шєпку, а шєпка велика, шо й півгєлетки в неї влізе. Та й Довбуш насипав му повно гроший.

Над тими, хто кривдив бідних людей, Довбуш мстився часом жорстоко. Бистро оббігла гори чутка, як Олекса закопав живого попа в землю. Скільки там було дійсної правди, а скільки уросло з легенди – не відомо, а тільки чомусь ніхто точно не вказував, де власне то відбулося. Казали, що був десь побережник один і вмер. Пішла жінка до попа, а той каже:

– Як не п’ятнадцять левів, то не буду ховати.

Іде жінка назад, плаче. Зустрічає її Довбуш:

– Чого плачеш, молодице?

– Єк же мені не плакати, йк ксьондз не хтє чоловіка ховати без п’єтнадцік левів, а я тих грошей зроду не мала.

– А де ти жиєш?

– А ту, у лісі, чоловік був побережником.

– Ану йдім.

Прийшов Довбуш, подивився. Лежит тот мертвий на голій соломі, діти сидє голодні, нема що вкусити. Зараз казав Довбуш своїм легіням витєгти, що в кого ё їсти; погодували діти та й ту жінку, а витак Довбуш їй каже:

– На тобі п’єтнадцік левів та най тобі поховає ксьондз чоловіка. Єк єго завтра вінесут на цвинтар і війде ксьондз та й буде коло гробу, і єк спустят у єму – скажеш ксьондзові, що прийде до него Олекса. А піп тогди буде вертати тобі гроші, лиш ти не бери.

Все так відбулося. Піп, перетривожений грядущою відплатою, велить зарізати ялівку, готовить щедрий обід, але Олекса обідати не хоче й велить себе вести на цвинтар і показати, де поховано того бідного.

А ксьондз не знав, що й єму вже попри того бідного вікопали. І він пішов з ними всіма на цвинтар та й показує:

– Оцей гріб того бідного… А Олекса сказав товаришам:

– Кладіт го до цеї єми.

А вони го поклали стоєти сторцом рівно з землев, лиш голова наверхі і прикидали го глинов по саму шию.

Вернулиси до него додому та й забрали гроші. Повернули до тої бідної удовиці, й Довбуш дав ї утримане до самої смерти.

А ксьондз цілий тиждень стоєв у землі і дуже плакав. А за ним скрізь писали – де ся подів. Аж грабар го відшукав.

Єк го відкопали, принесли додому, але так го глина з’їла, шо вже шос тиждень по тому помер.

Казали, ніби це піп був у Гробівцях, але не точно. І тут же оповідали, що і попа, коли він бідний, Довбуш не займав. Говорили, що після грабунку грабовецького попа мав Довбуш піти ще до ляховецького, бо про нього теж казали, що він дуже скупий. А той піп та був собі, кажуть, дуже хитрий. Прочувши про Довбуша, пустився на хитрість.

Борзо повіносив усі дорогі речі гет з хати, а поскликав від сусід дрібні діти і не дав їм цілий день їсти, аби були голодні. Сам перебрався дуже бідно і поставив післанцє на дорозі, аби дав знати, коли ме Довбуш іти, аби попаде варила їсти для тих дітей. А єк тот посланец дав знати, вна зачєла варити кукурудзєний чир.

Довбуш прийшов, дивитси на того і питає:

– То всі твої діти?

– А всі.

А діти кричут: «їсти!.. Їсти!..»

Подивився, подивився Довбуш і каже:

– То ліпше бути денним зарібником, ніж таков попадєв, як ся.

Та й усі ті гроші, що зрабував у Грабівцях, дав сему попові.

Підкреслювалася загалом щедрість нового отамана не тільки спеціально до бідних, а взагалі. Вказувалося, що у нього немає тої жадності до грошей, яку проявляють взагалі розбійники. Оповідали, наприклад, що в Сиготі багачі збудували собі спеціальну скарбницю, куди зсипали своє золото й серебро. Причім зробили це дуже хитро.

– Жиди хтіли Олексу змудрувати та й усипали успід золота, а поверхи срібла у скриньох. Гадали, шо си май скорше заберут, шо зверху, та й далі.

Але Олекса добачив се зара: узєв лопату і повигортав золото наверх. Кожний легінь набрав, шо міг, і пішли у гори.

Єк вийшли на прилуку, то дивитси Олекса, що декотрий легінь набрав тих грошей, шо ледве несе. Сказав стати і принести усі торби д’собі. З кождої торби надсипав, а лишив лиш тілько, кілько хлоп годен занести. Решту, шо лишилося, розсієв кругом по прилуці.

– Нащо ти, Олексику, розсіваєш золото? – кажут легіні.

– Е, дітоньки. То і за тридцік років найде пастушок грошик – зрадуєси тому дуже та й Бога запросит.

А в Солотвині, оповідали, як забрав касу Довбуш, то взяв лопату й викидав усі гроші надвір.

– То єк був гмін людей, цілий, казати, єрмарок, так усього кинулоси збирати гроші. Люде дуже урадувалиси тому і Бога просили за Довбуша, бо кожний ніс купу гроший з єрмарку додому.

Часом це розкидання грошей приходило ніби ні з того ні з сього, видно, просто від повноти душевної. Так ніби трапилося раз у Зелениці, де на Спаса, коли люди йшли до церкви, Довбуш ніби взяв решета й почав розсівати гроші на дорозі.

– То сієв від Єков’єків аж онде, де сидит Єнкілька. Люде йдуть до церкові, аж ту див’ютси – гроші… Забули й за церкву, кинулиси збирати. Та йк зачнут сварку, а далі бійку… Зробили ціле пекло над тим маєтком, що їх Довбуш почєстував. Одно перед другого хотіло бирше набрати… А Довбуш си сміє…

Взагалі, припав до душі народові новий отаман. Рядом із жорстокістю, з якою він розправлявся з ворогами народу, відмічалося ласкаве, лагідне ставлення до жінок і особливо до дітей. А най би котрий з легінів дитину малу торкнув, він зараз: «Най, – каже, – най… Не руш…»

– То вже я самий знаю, шо правда. Він був ув Олінє в Зелениці. Та шо ж, баювали там трохє у саду – бо ув Олінє був садок. Рано, єк уже йти, Довбуш каже: «Дивиси, газдику, аби хлопец твій – а у Олінє був малий хлопчішє – аби хлопец, – каже, – не йшов у сад, бо оден з моїх легінів згубив ніж».

Видиш, єк дбав. Помнєтав за дитину ліпше деді. Бо Олінь забув, та й хлопец поліз рано у сад та, видитси, не розпоров собі стегно? Ого! Розпоров гет…

А пани слухають усі оті легенди й оповідання через своїх довірених… Та коли ж би то все обмежувалося на оповіданнях, то була би ще байка. Коли ж бо селянство ознаменовувало свої симпатії до молодого отамана не самими легендами, а цілком в реальний спосіб. Довбуш не потребував мати ні агентів, ні шпіонів – все селянство одразу записалося до нього в агентуру: і поведуть, і розкажуть, і покажуть, куди пройти, коли безпечніше напасти. Стануть самі на сторожу й то з усіх боків. Коли часом Олекса помилує поміщика й не підпалить – підпалять самі, а потім лицемірно б’ють у дзвони й прибігають гасити вже тоді, як усе згоріло.

Унилість напала на панів. І коли першими часами то ще відбувалося спорадично – все якось думалося: то лихо на сусіда, а мене, може, Бог помилує. Коли ж грабежі посипалися як з мішка, радіус сфери діяння поширшав до надзвичайних розмірів – всі відчули, що в краю сталося щось особливе, прийшла якась пошесть, як от чума або холера. Навіть гірше. Бо від хвороби є ліки, нарешті, можна виждати, перебути лихий час і вернути знову додому. А тут ліків нема; утекти, правда, можна, але коли вернешся, то прийдеш на згарища власного маєтку.

Ляхівці – нині село у сучасному Богородчанському районі Івано-Франківської області.

– місто в Румунії, напроти українського містечка Солотвино Закарпатської області.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 233 – 237.