23

Гнат Хоткевич

Так далеко ще Олекса ніколи не забирався. Без своїх гір гуцулія почувала себе не свойсько, і страх заповзав до кожної хоч би найсміливішої душі. Край був залюднений, а до того ж гуцули взагалі були нарід відмітний, вже самий їх одяг оригінальний так виділявся серед сірих уборів оточення, що варт було побачити одного гуцула, щоб вістка пішла геть селами.

Тому йшли тільки ночами, оглядаючися тривожно. Спали неспокійно і взагалі потихеньку нарікали на Олексу, що повів у чужий край, наражаючи на стільки небезпек.

– У себе дома ми вже ой га би кіко стрєсли.

Стрясти – це був теничний термін. «Треба би шє того панка стрєсти…»

Олекса бачив, що хлопці невдоволені, хоч і не сміють того сказати голосно. Тому раз на нічлігу заявив рішуче:

– Абе-сте знали, шо не по гроші ми там ідемо і не по здобич. В єнчім місці здобич знайдемо. А йдемо ми туда на покаране. Ми не розбійники, що лиш грабують. Ми гайдамаки. Чули-сьте, єк єгомость сапогівський казали?

Легіні вислухали, але в душі кожний говорив собі: ци я опришок, ци я гайдамака, але мені аби грошей бирше…

Вела всю ватагу Мокрина. Зайда – той нічого не знав: ні де йти, ні де яке село – нічого.

– Таже ти йшов цев околицев, єк нас шукав.

– Ішов…

– То чімунь не знаєш де, шо й єк? Дивиси – баба раз йшла, а все знаєт.

– Вона, мабуть, ішла вдень, а я нічми біг, бо за мною могла бути стежа.

Щодо Мокрини, то Довбуш був цілком задоволений. Як не була пригнобленою, коли бігла сюди, але, видимо, її ніколи не кидала думка, що не кому, а їй доведеться згодом вести ватагу, отже, треба знати довгість перегонів, місця сховку, перепочинку, нічлігу. І вона все так добре запам’ятала, що Олекса дивувався.

– Сеї ночі треба борзо йти, бо лісок буде не скоро – аж за Лахманівкою. Село мож обійти, – додавала поспішно, попереджаючи запит – чи треба буде йти селом. Все це подобалося Олексі – і тим більше на тім тлі не подобалося поведения отого Яська Воротили – так себе називав зайда. Він не знав назви ні одного села, ні одного лісу – нічого. Раз тільки, минаючи якусь корчму на окраїні, зайда оживився й скрикнув:

– Оту-о ми попасали!

– Хто це «ми»?

Зайда змішався.

– Та то я… як ішов, то попросився до одного пана… пустив на заберда сісти… так я…

– Ти ж казав, що нічми йшов-єс.

– Що ночами, а що і вдень, бо їсти треба ж було…

Погляне, погляне на зайду Олекса, покрутить головою. Поділився думками із Василем-спузарем. Той теж каже, що з зайди якась людина непевна.

– Ти, Васи, поглєдай.

– Добре.

І Василь обіцяв поглядати й товаришеві своєму сказав Палієвому, а помимо того одної ночі Воротило спинився на мить, ніби по своїй нужді, – і тільки його й бачили.

У себе дома опришки не дали би далеко втекти, але тут, на чужині, де вже там було думати про погоню. Тут би самим під погоню не потрапити.

Ся втеча ще більше затривожила хлопців.

– Це йкас біда була…

– Ік наш отаман кожному довірєє…

– Може ровту на нас наслати.

– Ци би не вернути д’хаті?

Олекса суворо поглянув на легінів.

– Я не спераю. Котрий хоче – най іде собі д’хаті. Але йкби ви всі пішли, то бих самий ішов, а йшов уперед.

Хлопці замовкли і вже більше не протестували. Очевидно, завжди і в усіх випадках отаман зробить так, як сам вважає за ліпше.

Нарешті прийшли. Залягли в околицях Бучача. Мокрина заявила, що вона піде вивідати все, що треба: чи пан дома, чи ставить варту й взагалі розглянутися по ситуації.

– А йк тебе там спіймають?

– Мене? Ні.

Вона сказала тільки тих два слова, але твердо. Вже її не піймають, ні… І вивідати, що треба, вона таки вивідає…

Так і сталося. Ходила цілий день. Під вечір вернула з відповіддю на всі можливі запити.

Опришкам не подобалася конструкція подільських сіл. Гуцулія звикла, що в селі хата від хати на звук людського голосу, а тут ліпляться одна около одної. Це лякало легінів.

– Ту й зайти тєшко. Нім добіжиш – сто люда тебе вздрут.

– А у пана шє, відев, кутюг сила.

Мокрина коротко:

– Пси я потріїла.

– Ов! Єк же то?

– Баба у нас у селі є. У неї зела всякі. То я взяла трійла й дала у хлібові. Псів не буде.

– Оннаково селом таким густим іти – згвалтуют ці кутюги.

– Ні, – знов односложно каже Мокрина.

– Єк то ні? Ци у вас кутюг у селі не тримают?

– Я сказала всім господарям на вулиці, щоб своїх собак поприпинали далеко на городах сеї ночі.

Опришки аж здивовано переглядалися. От так баба! Про все подумала.

Але Олекса був не цілком задоволений.

– То в селі знают, що мемо йти?

– Знают.

– Може бути зрада.

Мокрина усміхнулася. І страшним був цей усміх на костистому білому обличчі.

– Ні. Нашого пана рятувати зрадою ніхто не буде.

І дійсно. Коли вночі опришки йшли селом – ні одна собака не гавкнула. Вулиця була порожня, але якби придивлятися, то можна було би то там, то там за плотом побачити тінь. Іноді підіймалася стареча зісохла рука і благословляла опришків услід.

Тихо зайшли опришки під браму. Мокрина зупинила знаком руки ватагу, сама підійшла й почала стукати.

– Хто там? – відізвався сторож.

– Се я, Мокрина.

– Мокрина? А звідки ти тут узялася?

– Чи Івася поховали?

– Поховали. А ти де волочилася?

– В суд ходила. Я му того не дарую.

– Ой га, небого! Не потішне твоє. І він уже їздив до суду та, відев, не з такими порожніми руками, як ти…

– А може ж, таки є правда на землі? Отвори, най подивлюсі, чи зосталася хоч яка шмата в хаті.

– Може б, ти краще в селі переночувала? А то одчиняти серед ночі…

– Чого я буду в селі ночувати, як у мене своє кубло є.

– Завтра би й прийшла… По видному…

– По темному ти хочеш що-небудь украсти.

– Що там у тебе красти? І без мене люде вже розібрали. Ну та вже одчиню, Бог з тобою! Ти й так нещасна.

Ворота заскрипіли, але в отвір всунулася не Мокрина, а Довбуш. Він мов обценьками залізними схопив сторожа за горло.

– Тобі нічого не буде – лиш не кричи.

Сторожа вмить було зв’язано, заткнути рота дала свою хустку Мокрина. Сама зосталася простоволоса.

– районний центр сучасної Тернопільської області. Виходить, загін Довбуша не йшов прямо на Борщів, а загнався на північ, так що до Борщева треба вертатись на південний схід. До того ж від Бучача до Борщева по прямій 55 км, то Мокрина ніяк не могла обернутись в один день.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 298 – 301.