24

Гнат Хоткевич

У пана Злотніцького будинок був не на старий фасон, де містилася служба під одним дахом із панами. Тут для служби уже окремий флігель. Його й було насамперед оточено.

Олекса вже знав, скільки вікон у домі, уже було зарані розприділено, хто з опришків коло якого вікна стає. Мов жовніри на маневрах, розсипалися опришки, й кожний зайняв свою позицію.

Двері зі сторони саду було вирвано – і Олекса став паном будинку.

Полковник схопився від грюку, вискочив із спальні. Встиг тільки крикнути: «Слуги!..» – і вже був повалений, зв’язаний.

Олекса позапалював свічі. Стало світло.

Пан перестав борюкатися. Лежав і дрібно тремтів нервовим дрожем. Олекса нахилився над ним, мовби бажаючи дати себе ближче пізнати.

– Я Довбуш Олекса.

Потім узяв за руку Мокрину. Підвів.

Пан глянув.

– Мокрина, – не то сказав, не то прохникав…

– То ти людей катував? То ти по шість годин буком бив людину, єк…

– Шипітку Якова, – підказує Мокрина.

– То ти місєць карав людей та й давав по двацік і п’єть буків щодвічі на днину, єк…

– Щупака Тодора та Демчука Йвана…

– То ти бив людей до смерті, єк…

– Грифеля Яська.

– Пане Довбуше…

Злотніцький хотів надати своєму голосові мужності й навіть діловитості, але не міг; голос зривався й пищав.

– Пане Довбуше… Беріть мої гроші, беріть усі мої цінності, я вам сам усе вкажу – тільки не мучте мене.

– А ти, як тебе просили не мучити – ти слухав?

– Я більше не буду. Я дам вам велику клятву, що більше не буду.

– А житє тим вернеш, шо єс позабивав?

– Я їм життя не верну, але я забезпечу їх родини. Я відпущу їх на волю… Я всіх своїх підданих пущу на волю – лиш пустіть на волю і ви мене. Беріть мої маєтки… все…

– Не по маєтки твої прийшов-сми суда, а по твою душу – аби ти людей бирше не мучив І не проси, і не трать слів дурно – все одно вмреш у лютих муках. [Дійсна фраза, сказана Довбушем, коли він прийшов до пана Злотніцького 4 мая 1744 року. Збереглася відомість про цю всю подію в записках львівських бернардирів. (Приміт. авт.).]

Схопив свічу і підніс її до руки пана. Злотніцький закричав, заборсався, але зв’язаний був міцно.

– Пали другу руку, – крикнув Олекса Мокрині. – Преціж він твого сина забив.

Мокрина похитала заперечуюче головою й відвернулася. Прискочив Дрислюк і почав палити другу руку. М’ясо зашкварчало, і скоро на тім місці, де торкалося полум’я, стала чорна обуглена маса.

Пан уже не верещав, а тільки мукав. Очі його вертілися, як два колеса, і, здавалося, от-от вискочать із орбіт.

В хаті, видимо, увечері палився камін. Ще жевріюче вугілля лежало обіч недопалених головешок.

– Дати би грані у пазуху, – предложив Дрислюк.

– Сип. Він карав людей роками, а єго мук єка година.

Коло каміна лежали щипці. Дрислюк витягав жевріючі шматки вугілля і клав на груди панові. Той борсався і скидав. Вугілля палило підлогу.

Олекса наступив ногою на плече панові й придавив його до землі. Скоро і груди, і живіт пана покрилися червоними гарячими жаринами. Сморід пішов по хаті.

Довбуш стояв над паном і дивився. Погляд його був суворий, але холоднокровний. Ні одної крапелиночки жалю не було видно в тім погляді. Це був не гуцул Олекса Довбуш, а втілення народної помсти. На одну шалю ваги його душі складалися сотні літ важких терпінь синів і дочок його народу – і низько впала шаля та. Скільки б не поклав Олекса панських терпінь на другу чашку – не вирівнятися вазі. Тому погляд Олекси такий суворий і не показує жалю, бо немає його в сій душі.

Вугілля почало пригасати. Олекса бистрим рухом відкинув свою ногу, блискавично замахнувся барткою і шваркнув по правій руці пана. Рука відділилася від тіла, але що була прив’язана, то зосталася на місці.

Мокрина підійшла й тихо торкнула Олексу за плече.

– Буде…

Їй здавалося, що вона й тільки вона може розпоряджатися життям пана. З неї було досить, серце не витримувало того, що бачили очі, – і от віддала приказ припинити. Але замість послуху почула у відповідь:

– Ні, жінко. Ти своє зробила і можеш іти, куди хочеш. А тепер ми своє зробимо.

Мокрина, понуривши голову, пішла до дверей. Олекса услід:

– Бери шо си вдаст із цего маєтку. Бери, чюєш?

Але Мокрина, не повернувши навіть голову, вийшла.

Олекса таким же гостро рвучким рухом вдарив пана по лівій руці – і знов зачекав.

Із сусіднього покою почувся крик. Довбуш випростався. Кинув Дрислюкові головою. Той обережно одчинив двері й заглянув.

– Жінка з дитиною.

– А-а… Се та, що з паном своїм на спілку людей мучіла. Затни її.

Шалений крик одразу урвався. Задиханий Дрислюк вискочив, мовби за ним гнався хто.

– А дитину?

– То й дитину.

– Бий панське кодло. Віростет – такий буде, як єго отец.

Дрислюк знову вискочив. За хвилину вибіг, якось дрижачи, і стояв, попустивши руки, мов не будучи в стані підняти їх знов.

– Підстав єй свічі, аби горіло! – командував Олекса, а сам двома ударами обуха перебив обидві голінки панові.

Дрислюк підставляв свічки під завіси на вікнах, під одежу, що висіла на стіні. Олекса вигрібав рештки жару з каміна й розкидав по підлозі. І без того було чадно в покою, тепер стало невиносимо. Але Олекса не йшов. Він дивився, як довгі язики полум’я лижуть матерію, добираються до дерева, як воно тріщить, сипить, потім займається.

І лиш коли переконався, що будинок дійсно загориться, пішов. Дрислюк за ним. На дворі став. Зачекав, поки перший червоно-жовтий язик показався наверх. Тоді свиснув.

Опришки йшли селом серединою вулиці, а ззаду їм присвічувало полум’я: то надобре вже розгорівся панський будинок і служби, запалені опришками.

На вулиці нікого не було. Тихо стояли маленькі хатки, а в їх вікнах грали вогневі відблиски. Ні душі ніде – а Довбуш преці чує, ніби він іде серед товпи, тільки незримої.

– Єй, люде! – підняв Олекса голос до порожньої вулиці. – Чіму ховаєтеси? Вже немає вашого пана – а ви й мертвого його боїтеси? Віходьте… Йдіт подивітси. Не взєли-сми стебла їдного панцького-о.

І витягав високо руку з топірцем.

– О, видіте?.. Легіні!.. Підійміт руки д’гори, аби люде виділи, шо не рабували-сми пана, лиш прийшли за люцков кривдов стати.

І опришки підіймали всі вгору руки і йшли так по порожній, освітленій заревом пожару вулиці.

– А ви, люде? Не будьте такі боєзкі. Підіймайтеси громадами. Таже видите, єк то легко йдет. Нас єких десік душ, а зробили те, що вас сто боєлиси. Вставайте! Пан оден, а вас багато… Женіт гет панів із вашої землі! Підіймайтеси!.. Ік гайдамаки… Не будьте такі…

І поки вийшов із села, все гукав до незримої громади, все накликав до спільного повстання. Йому було так ясно, що панів же мало, а людей багато. Чому ж люди не усвідомлять собі того нарешті?

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 301 – 304.