15

Гнат Хоткевич

І отець Кралевич, сказати правду, і не помітив тих тонкостей. У нього просто як гора з плечей звалилася. Раз не треба ні вибачення просити, ні пояснювати більш-менш благоприлично свого вчинку – то в чому ж річ? Тоді все в порядку.

І отець Кралевич трохи прийшов до себе, трохи повеселішав, а скоро то й зовсім знайшов себе. Це коли Олекса трохи наче урочисто, в усякому разі, помітно підкреслено сказав:

– А шо би, єгомостику, ми вас просили. Ци би ви не були ласкаві оповісти нам за тотих опришків українських, шо там дес на Вкраїні пішли теж проти панів та жидів, єк ми тут.

«Милий Олексо… Дорогий мій духовний сину… Так ось пощо ти привів своїх хлопців до мене… Значить, пам’ятаєш, значить, ідеш за моїми вказівками, значить, і не хочеш, і не будеш розбійником, а повстанцем. Може, відмінним трохи від тих, але ж бо й природа тут відмінна, клімат, інші вітри віють…»

Отець Кралевич мало не просльозився від тих думок. З великою готовністю взявся оповідати та й прочитав восьми опришкам цілу блискучу лекцію з латинськими цитатами, з екскурсами в цілий ряд політичних наук.

І, може, якби не така пекучість теми, мбже, й ця проповідь, як і церковні, тільки усипила би опришківську братію, але суттю промови було таке зрозуміле поняття, що кожний опришок, зрозумівши хоч десяту долю, вже слухав із цікавістю.

А отець Кралевич, «розтекашися мислію по древу», співає, мов соловей, доказуючи історичне оправдання появлення гайдамацтва:

– Наша шляхта польська глупа й неосвічена. Вона не розуміє історичних законів, що двигають громадами людей і носять характер необхідності. Якби шляхта ті закони розуміла, вона побачила би, що руський народ має свої непоборні жадання, які двісті літ двигали козацтво й годували його живими соками. Але шляхта наша нічого не знає, окрім своєї польськості, католицизму й класових привілеїв. Вона не бачить, чого треба руському народові, вона цього народу не знає навіть і вічно торочить тільки… про вроджену хлопську злість, про звичайну «руську невдячність», мовби дійсно було нам за що бути вдячними. Шляхта вимагає від русина безумовного послуху, цілковитої покірності, а сама в той же самий час нехтує найпершими громадськими й навіть людськими правами народу.

Козачество вже показало, що руський народ із таким нехтуванням не примириться. Козачество боролося за наше людське достоїнство, за наше право на сонце, на повітря і плід нашої землі. Поляки здавили козачество, потопили його в ріках крові – і заспокоїлися, думаючи, що це вже все, що справу виграли цілковито й русина пригнобили навік. А історія каже – ні! Це ще не кінець. Жив Бог – жива й душа моя… І наш народ знову повстав. Тільки називається вже тепер це не козачеством, а гайдамацтвом. Вже не козаки, а гайдамаки, чи, як ви себе називаєте, опришки.

Так, так… Се, що ви, легіні, повстали проти панів – се не ваша тільки воля і добра охота. Се історичний процес, що має відбутися і відбудеться. На всім просторі нашої землі, всюди, де є утиск і панська сваволя. Не Довбуш Олекса підняв вас на повстання, а його самого підняли закони історичної конечності. Народ хоче скинути із себе шляхетське ярмо і робить це всіма доступними для нього способами – на Україні так, на Гуцульщині інакше, але ціль одна. І ви, легіні, з вашими бартками, з розбиванням польських дворів та шинків панських прихвоснів – ви тільки огниво, звено великого ланцюга, який простягся через цілу Русь і який витягне нарешті наш край на свободу. Тож бийте ляхів і їх приспішників. Це ваша історична місія.

Матушка сиділа як на голках. Такі заклики до убивання з уст священнослужителя – та що ж це таке?.. Але зупинити свого чоловіка вона знала, що не може. Тому старала ся якось інакше: дзвеніла посудом, гриміла ложками, веліла Марті подавати їсти і веселим тоном казала єгомостеві:

– Але ж бо годі вам… Легіні їсти похотіли. Балакати можна й по вечері.

– «Балакати…» Хіба ми балакаємо? Це ж рішається доля народу, в усякому разі, доля краю і його найближчої діяльності. Бо як до оцього зерна приєднаються маси, коли ця кістка зародкова обросте м’ясом, – огої Не знати ще, що тоді буде.

І батюшка не припинив своєї мови. Саме оповідав про Запорожжя й про його роль у гайдамацьких повстаннях. Оповідання виходило блискуче, захоплювало, бо й сам вірив, що запорожці – се месники народних кривд, рицарі, що йдуть усюди, де треба стати за добро, честь і славу України. А Олекса поглядав на своїх хлопців із якимось торжеством, немов кажучи: «А що?.. А що?.. Ци я вам не казав?..»

Загалом уся промова зробила надзвичайне враження. Хлопці ніяк не думали, що вони єсть історичні особи, – а от виходило ніби так. Вони знали тільки своє село й свої інтереси – а от показалося, що там десь далеко є люди, що живуть тими ж інтересами, так само ненавидять панів, так само б’ють їх, тільки на більшу скалю, більшими порціями.

Сама собою виникала думка: а що, якби так разом, га? А що, якби поєднатися? Василь-спузар навіть запитав єгомостя:

– А ци би не мож витам ікої вісті дістати?

Отець Кралевич обіцяв нав’язати зносини, чим перелякав матушку на смерть. Вона вже не йшла в обхід, а просто заявила категоричним тоном, що вечеря простигає. А це ж такий аргумент, що ним і битву можна припинити, не то що балачку.

Легіні посідали за стіл, оживилися. Вже перестали дичитися й розпитували отця Кралевича про гайдамаків, про їх прийоми боротьби. Отець Кралевич сам не знав, очевидно, особливих подробиць, але все ж міг дещо оповісти. Коли казав, що гайдамацькі ватаги досягають іноді тисячі й більше чоловік, легіні цмокали губами й зглядалися один з одним.

– Нас єк си ізийдет двацік-трицік люда, то. вже ми рахуємо, що таке восько, шо му міри нема. А то тисячі, рахувати… З таков силов мож усіх лєхів повуювати.

– От і збирайтеся й ви тисячею. Хіба вас, русинів, мало? Нехай підіймаються за вами газди, газдівські сини, села цілі… Як усі не схочуть, щоби на нашій землі пани були, то таки не буде. І крові не треба, а просто громадов цілов явитися до пана і сказати, аби забирався геть. В однім селі так, у другім – і, дивись, непомітно земля очистилася.

Отець Кралевич розпалився. Для нього так було ясно, що така безкровна революція – річ можлива і навіть легка. Це буде великий ісход панів з української землі.

– Ми скажемо їм: у вас є своя Польща. Ідіть туди й робіть там, що вам тільки подобається, а нам не мішайте господарювати на нашій землі, як нам треба! – кричав він, забувши все, червоний, натхненний. І коли б хто зараз сказав, що такі громади вже зорганізувалися і йдуть до своїх панів, – став би на чолі, високо підняв хрест і пішов.

А матушка сиділа прибита й думала – що тепер буде й на яку чашу терпінь іще наражає її цей запальний, необачний чоловік… Це хоч на сільську парохію вислали, а тепер куди…

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 260 – 263.