29

Гнат Хоткевич

Результат весь був той, що Август побачив, як то легко зіпхнути його з польського трону… Цей раз, правда, не удалося, то, може, вдасться на наступний.

Треба було щось робити – і Август почав оглядатися за більш твердою короною. Міг рахувати на дві: чеську – бо був найближчим чоловічим кандидатом, або цісарську, австрійську. Але…

Але ще Леопольд І у 1703 році установив, що в разі безпотомної смерті Йосифа й Карла корону наслідують дочки старшого сина. Йосиф помер, зоставивши дочку Марію. Але ж бо Карл, ставши королем, змінив у 1713 році акт татуся в тім напрямі, що по його, Карловій, смерті наслідує престол дочка Карла, а не Марія, дочка Йосифа.

Більше. Коли в 1719 році видавав свою племінницю, оту саму Марію, за тодішнього королевича (а теперішнього польського короля) Августа, то звелів Марії підписати акт, у якому вона зрікалася корони й признавала прагматику 1713 року.

Ще більше. Коли у 1733 році Август кандитував на польський трон, то він урочисто підтвердив, що також визнає уставу тринадцятого року, прирік навіть, що буде боронити тої устави перед посяганням якої третьої особи.

За це здобув собі поміч Австрії й сів на польський трон. Але…

Але папери паперами, а апетити апетитами. Августів міністр Сулковський весь час носився з думкою, як би то все перевернути назад. Коли про те довідався його суперник Брюль, то, аби повалити Сулковського, доніс про ті всі плани австрійському дворові.

Сулковського то Брюль повалив, але коли сам сів на його місце – почав носитися з тими ж планами. Порозумівся в тім із російським послом Кайзерлінгом – і стався таким чином таємний договір між імператрицею Анною та Августом, що в разі смерті Карла VI сі дві держави акту із тринадцятого року визнавати не будуть, тобто, другими словами, за Августом зостається право на австрійський трон.

І от Карл вмирає. Вістка про те застала Августа у Варшаві під час сейму. Що таке сейм для Польщі – відомо, присутність короля необхідна, але коли Август почув про смерть Карла, то кинув і сейм, і все – поскакав до Дрездена.

Та лишенько тяжке. Франція займає таку позицію, що без її згоди нічого не вийде. Треба за всяку ціну добитися згоди Франції, треба ту згоду купити. Чим?

А от Август надумує:

«Зречуся польської корони, відступлю її все тому ж Лещинському, давньому своєму суперникові – тоді поміч Франції буде мені забезпеченою».

Насамперед треба, виходить, порозумітися із самим Лещинським. На посла до екс-короля вибирає Август найспритнішого, кого знає, – пана воєводу мазовецького Станіслава Понятовського. В допомогу йому додає Фрутша з Дрездена, а то з тої причини, що сей Фрутш був колись уже у Франції й мав добре прийняття у кардинала Флері. Коли про те все довідалася партія республіканська – всі роззявили рота, не знали, що думати. Дійсно: думали про детронізацію Августа, боролися за це, а він сам зрікається престолу. Що за чудеса?

Але речі взяли цілком несподіваний хід.

Приїхали посли Августа до Люневіля, запропонували Лещинському корону, але він, посміхнувшися, сказав:

– Знаєте що, панове? Досить з мене вже тих ваших планів – оту-о вони у мене сидять. Ще так недавно Потоцький мені пропонував корону – а що з того вийшло? Пшик. Тепер пропонуєте ви, і я знаю добре, що знову нічого не вийде. Взагалі з Польщі нічого не вийде. Мені тут добре, у Люневілі живу я собі спокійно, серед культурних людей – з якої речі я то все кину й поїду в дику Сарматію, де мене оточать інтригами, конфедераціями, змовами… Навіщо мені всього того? Ні, не хочу я вашої корони і дайте мені чистий спокій.

Грім з ясного неба. Чоловік корони не хоче… Все життя за неї чіплявся, а тепер, коли дають живу в руки, не хоче. І так, і так Понятовський, і туди і сюди, всі свої таланти пустив у хід – нічого не помагає. Як затявся старий.

Ну. думає собі Понятовський, це він тут хоробрий. А от поїду я до Парижа та звідти на нього як надавлять із Версаля, то, не бійсь, підіжме хвоста.

Поїхали до Парижа. А там і того гірше. Флері й слухати не хоче.

– До польських інтересів звертатися не думаю так само, як і до лона моєї матері.

Це вже кінець. Апелювати більше нікуди, бо Флері на ті часи був всесильний.

Понятовський ще не давав за виграну. Думав, що це він просто під такий момент підскочив. Зрештою крапля камінь довбе.

Отже, зостався в Парижі, ходив, клянчив, аж врешті з нього почали сміятися, й він сам побачив, що робити більше нічого.

Все це дуже добре знав Фрідріх прусський і сміявся собі в кулак. Він знав, що Росія ні в якому разі не допустить повороту Лещинського. В Петербурзі панував Мюніх, приятель Фрідріха; він, як тільки довідався про таємну угоду Кайзерлінга з Брюлем, зразу об’явив, що те все дурниця, й навіть відкликав Кайзерлінга з Дрездена. Всі козирі опинилися в руках Фрідріха, й він задумав використати момент, аби здійснити давню свою мрію – відірвати від Польщі Сілезію й приєднати до Пруссії. І веде Фрідріх спритну політику: на словах підтримує Августа, пише йому приятельські листи, а на ділі підводить військо до Сілезії, непомітно підготовляє грунт, і в один прекрасний день обставляє військом провінцію, й об’являє, що вона, як давня частина Пруссії, нарешті сама захотіла приєднатися до давньої своєї метрополії.

Августа це ошпарило. Ну, а вже відомо, що ошпарена людина може робити всякі некоординовані рухи. Август відразу міняє всю політику: він уже не марить про інші корони, одна його мета – роздавити Пруссію. Для того він вступає до великої коаліції – Дрезден – Відень – Лондон – Париж – Петербург, метою якої є не більше, не менше, як поділ Пруссії.

Петербург опинився в цій коаліції тому, що там уже впав Мюніх. Він лише встиг перед упадком повідомити Фрідріха про страшну небезпеку.

Аж коли почув себе Фрідріх, як у матні. Але, треба віддати йому справедливість, не тільки не втратив духу, а навпаки – проявив максимальну енергію.

Насамперед рішив підвести міну під Августа в самій його Польщі. Для того поручив своєму [представнику] Гофманові завести стосунки з республіканською партією, тобто з Потоцьким.

Гофман узявся за діло, вмів наспівати гарних пісень, почав грати на республіканських почуттях, понарисовував багато принадних перспектив – і пан гетьман великий коронний дався зловити. Знов він збирає шляхту до конфедерації, знову стягає війська, веде зносини з Берліном – аж двічі туди їздив воєвода белзький Потоцький.

Та, мабуть, нещаслива рука була у пана Потоцького, бо знову усе сповзло на нічім. Ржевуський і Кайзерлінг сипнули грошима посеред прихильників республіканської партії, перекупили таку довірену особу, як пан Гуровський, і той видав усі плани пана гетьмана як теперішні, так і всі попередні, коли він ото ще їздив до Порти. А другий республіканець, воєвода равський Яблоновський, продав усе листування Потоцького з Берліном.

Скандал. Знову скандал. Величезний скандал. Головний достойник держави зноситься з чужими державами в зрадницькім намірі… І от саме тоді, коли гетьман у голову собі заходив, як виплутатися із усього того, приїхали станіславські шляхтичі із скаргами на якогось там Довбуша.

(1640 – 1705) – імператор Священної Римської імперії (1658 – 1705).

(1678 – 1711) – імператор Священної Римської імперії (1705 – 1711), старший син Леопольда 1-го.

(1685 – 1740) – імператор Священної Римської імперії (1711 – 1740), другий син Леопольда 1-го.

(1699 – 1757) – старша дочка Йосифа 1-го, жінка польського короля Августа 3-го (від 1719 р.).

(1713) – закон про неподільність спадкових земель Габсбургів, ухвалений Карлом 6-м.

(1693 – 1740) – російська імператриця (1730 – 1740).

(1676 – 1762) – польський державний діяч, батько останнього польського короля Станіслава-Августа Понятовського.

(1653 – 1743) – французький кардинал, керівник уряду короля Людовіка 15-го (1726 – 1743).

(1712 – 1784) – прусський король (1740 – 1786).

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 318 – 321.