25
Гнат Хоткевич
Тихо йшло життя в домі панства Карпінських. Особливо останніми часами, коли пані Малгожата доходила останніх місяців, дожидаючи благословенства божого.
Пан Карпінський старався вже нікуди не виїздити. Давніше частенько бувало доводилося, особливо в медіаторських справах для панів-шляхти. Бо, на лихо собі, пан Андрій якось непомітно зробився повітовим арбітром усяких заплутаних процесів, спорів та інших неполадок межи шляхтою околиці.
А випадків до того було багато. Заплутаний спір спадковий, невміння братів розділитися по-доброму, погранична війна двох сусідів о межу й грушу на межі. Якась така справа, що сторони чомусь не хотять удаватися до трибуналу, або знов цілковите затонення в трибунальських позвах, паперах, одписках, безнадійне заблукання в процесових лабіринтах, коли вже немає братів, сусідів, земляків, а ворушиться й шипить якийсь ковзький клубок змій ядовитих, що вже не знають самі, кого власне вони оце вкусили, й часто гризуть власний свій хвіст – куди тоді вдаватися?
До пана Андрія. Він то все розгляне, роз’яснить, розплутає, мудро розсудить, справедливо погодить обидві сторони, заб’є процес, зробить непотрібними всі ті акти, протоколи, обвинувачення, свідоцтва. І були часи, коли пан Андрій буквально не знав спокою. Шляхта польська взагалі, а кресова особливо, любила позиватися за всяку дрібницю. Найменша суперечка родинна чи сусідська легко переходила в скандал, скандал потягав за собою процес, ряд процесів, де вже забувалося і право, і людськість, а хотілося одного – доказати. І в таких випадках уміння пана Андрія то все залагодити, не допустити до дальшої ненависті, насильства, помсти. Це таки був дорогоцінний дар.
Але то все несло за собою стільки безпокойства, турбот, хвилювань за чужу справу, за чужі інтереси із занедбанням своїх власних, стільки на все те затрачалося часу з відірванням його від власного господарства, що панові Андрієві того нарешті стало забагато, й він рішуче сказав – годі!
Треба признати, що трудно було спочатку: всі насідають, просять, благають: раз, один тільки раз, оцей, останній… Але пан Андрій витримав характер і закрив свою контору, як висловлювався жартівливо. Спокій настав у хаті. Тихо стало у дворі. Не торохтять уже візки шляхетські, гонені нетерпеливою рукою, не збігає на сходи під безперестанне гавкання псів заклопотаний сусід. Зайде часом квестар-чернець із квестою, навезе новин домашнього характеру з клерикально-матримоніальним відтінком. Прийде жовнір вибирати стадію в сусідній королівщині; його новини вже інші – військові, забарвлені глибоко провінціальною політикою.
Мандрівний зегармістр приблукався раз, він же об’явив себе й маляром; і хоч ні по тій, ні по тій спеціальності не знайшлося йому роботи, все ж прожив він у голоспільському дворі з тиждень.
А ще замандрував словак із пудлом своїх «матерклясів». Цей об’явив себе вже лікарем. Подивився на обважнілу їмость і поставив діагноз:
– Оні сем су слабі і немоцні. Ну я знам: кедь оні сем под гору іду, що їм цяжко і дихат не могу. А як згори – їм легко.
І пропонував до послуг усю свою аптечку. Насамперед отой незамінимий дриячник.
– То на рани, правда, на рани, але можна й пити, можна й пити…
Пропонував він і краплі боброві, які радив уживати у вині. Мазь, що могла служити і від болю в животі, й до об’ягчення ременів. Було у нього й сало борсуче та ведмеже, товщі з кроликів, боцюна, пса, вовка, лиса. Навіть у пляшечках вода з мартового снігу, теж уже помічний медикамент.
Пан Андрій робив серйозне лице.
– А немає у тебе шкіри з чола зубра? Ото власне є інклюз для вагітної жінки. Або як робили давні наші предки: об’язати живіт шкірою тура. У тебе немає такої шкіри?
Словак казав, що є, все у нього є – тільки він забув узяти й другим разом принесе.
Довго згадував із веселістю пан Андрій цього лікаря й його діагноз.
Виноторговець з Угорщини заїхав з пробками вина. Вірменин – з конем, ну і само собою – «вічний жид», без якого шляхетська Польща не мислила собі свого існування.
А поза тим усім тихо було в дворі. Пан Андрій відчував від того радість. Весело вставав ранком і йшов по господарству, весело сідав за стіл, заставлений простими потравами: капуста кисла з вудженим салом, горох із салом же, каша пшоняна, часом м’ясо з обильними корінними приправами, як імбир, шафран, мушкатель, цинамон тощо.
– Коли французи попали до нас уперше з Марією-Людвікою, то на банкеті у Дангофа так попарили собі язики об нашу перчену страву, що їсти не могли…
І сміявся весело.
На вагітність дружини дивився спокійно. Чи то першина? Зрештою, пані Марцеля, вона вже не раз бабувала і все з добрим скутком, отже, на неї можна покластися.
Але все ж у міру того, як наближався критичний момент, легка тривога заповзла в душу пана Андрія. Добре то добре, але ж знаєте, річ незвичайна. Мало хіба що може трапитися. І коли пані Марцеля донесла, що з деяких їй самій лише відомих ознак можна сподіватися сьогодні, – пан Андрій пильніше засмалив свою люлечку і все барабанив пальцями по столу.
Пані Марцеля вгадала. Вже показалися неомильні ознаки того, що «наступає»… Правда, трудно сказати, коли саме «наступить»: може, за годину, за дві, а може, й уночі чи там коли. Се діло таке.
Все в домі готовилося прийняти нового невідомого, таємного гостя. На кухні держався вогонь, кипіла вода, щоб на кожну хвилю була готова. У себе в алькерику розложила пані Марцеля всі медикаменти, які, можна було сподіватися, здадуться в потребі. Білизна готова, пелюшки, звивальники – все це на місці, все передбачено.
Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 304 – 307.