7

Гнат Хоткевич

А Олекса дійсно біг, не знаючи, на якому він світі. Душа розривалася. Мозок не міг обхопити, не міг подиктувати розум, що робити в найближчу хвилину. Піймав себе, що біжить знайомою дорогою в напрямі своєї хати. До дружини би… До тихої Єлени, що так словом одним тихим може улагоджувати болі й приносити полегшу. Чи раз так було, що охопить відчай душу, ненависть розпирає усього тебе, що пішов би й бив кого попало.

А вона положить руку на плече, загляне в очі, скаже що-небудь таке просте-просте – втихомирюються хвилі збурханого духу, злобне слово зірветься з уст, впаде на землю, а з ним разом і злобне бажання. Перестануть тремтіти мускули, очі не мечуть уже блискавиць, і вмирає безрозсудний чин.

Олекса певен, що якби й цей раз, тоді, як вона прибігла, коли б удалося перекинутися з нею хоч парою слів, вона вдержала би свого сильного чоловіка. Мов канатом сталевим, вдержала би одним словечком. Простим-простим.

Але він же не зупинився і на мить. Коли побачив її закривавлену – світ замакітрився йому перед очима, все здалося дрібницею перед образою цієї дорогої істоти – і от… сталося.

Та Олекса не жалів. Він і зараз не зробив би інакше, але що от зараз не можна прибігти до неї, оповісти; поскаржитися на тяжку незаслужену обіду… Вона б зуміла заспокоїти. Вона б якось представила се в іншому, приємлемому світлі – і воно стало би легше. Так що ж, коли жінки немає, сім’ї немає… І хлопчика, малого Олексика, немає, що любив так влізти батькові на коліна й бавитися грідушками. Немає нічого. Пустині полонинські, дикі печери, куди так цікаво було лазити хлопцем і так нецікаво лізти тепер, щоб там жити…

Став серед дороги і з тоскою оглянувся. Куди йти?

Направо, наліво, вперед, назад – всюди однакова самотність, всюди однакова небезпека й обов’язок братися за зброю… Се ж когось треба вбивати, когось калічити. Навіщо се і кому воно потрібне?

Надіявся на єгомостя, чекав його слова, благословення, поради й допомоги – і от… Ще нічого не було, а він уже злякався, продав. А згодом? Чого доброго, й донести може. От так отець святий… Всі вони однакові… їх душу псам іздохлим.

Рішив побувати дома за всяку ціну. Зайде до Осташука – він сидить на узбіччі. Попросить дати знати жінці. Той такий, що не зрадить. Зрештою – буду берегтися.

Бистрим кроком і якось заспокоєно пішов до села.

– Хто там?

– Ано-ко вийдіт, газдо, на мінуту.

– Ти, Оле?..

– Я…

– Зара…

Вийшов. Оповідав новини, які могли цікавити Олексу.

– Гайдуки брали до двору дєдю твого, жінку брали. Кричєв пан на нє…

– Кричєв то пусте. Але не бив? Не знущєвси?

– Ні, не казали.

Олекса зітхнув із полегшою. Значить, погроза мала свій скуток.

– Но, а ти єк, Оле?

– Та й що? Маю п’єтнацік легінів під собов, – хвастонув Олекса. – Нароб’ю такого, що всім дивно буде.

Осташук покивав одобряюче головою.

– Ае… ає… То би добре – попуджєти панів трохє. Най би си варували.

Осташук пішов дати знати Єлені.

Вона прибігла, задихавшися, й кинулася на шию Олексі. Він її пестив і говорив ласкаві слова. Тепер тільки вповні відчув, яке щастя кинув собі під ноги. Оце би зараз пішов додому… там затишно так, любо… Олексик малий.

– Питавси за мнов?

– Ає… питаєтси… «А де дєдя?» А я все кажу: скоро прийде… скоро прийде…

Щеміло серце, думаючи, що не скоро цес дєдя прийде… А може ше так трафитиси, шо приведут…

Якби ще не той піп проклятий, то, може би, нічого й не було. А то наговорив-наговорив, запаморочив голову, а сам… У, песєчя душа попівська! Чув гнів до недавнього свого божества. Це якби так попав у руки – набив би по обох боках обухом добре, аби знав, єк єзиком бовтати.

Н-но… Шо си стало, то стало. Тепер уже не чєс мінєти. Може, й піп тут не винен, бо він же економа на мою жінку не посилав… Однако я би вбив того економа й мусив би йти в опришки.

Цілу ніч пробалакали Олекса з Єленою. Заспокоїв її трохи. Сказав, що це ж не навічно, що, може ж, воно ще перемелеться якось.

– Ци я знаю, шо може бути? Може, я си верну, може, до Молдави підемо газдувати – усєко може бути. Я буду си навідувати суда, єк забезпечюси. А витак видко буде…

Єлені стало легше: все ж не пропасть під ногами.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 227 – 229.