27

Гнат Хоткевич

Пані Марцеля звеліла заставити в сінях столи, приготовила їсти, горілки, а сама пішла до породіллі.

І саме в пору. Вже було невиносимо терпіти, хоч кричати пані Малгожата боялася.

Так під дзвін розставлюваного посуду, під кухонну суетню родився хлопчик. Вже давно на родинній нараді було рішено, що коли Бог дасть хлопчика, то назвуть його в честь діда Францішком.

Пані Марцеля обмила мале, спеленала. Воно заснуло. Породілля лежала, відпочиваючи від мук, і з тугою слухала, чи не гавкають собаки, чи не йдуть страшні «чорні хлопці».

Дійсно. Нараз серед повної тиші страшенно загавкали всі собаки одразу (пані Марцеля розпорядилася всіх їх поприв’язувати). Породілля завмерла й почала вся тремтіти. Очі стали великі, рот перекосився.

– Не бійтеся, пані, нічого, – тихим, але спокійним голосом сказала пані Марцеля, взяла дитя на руки, перехрестилася і вийшла до сіней.

Саме на порозі показався ватажко, а за ним, прихиляючися в одвірках, хлопці, хлопці, хлопці. Та всі, як дуби.

Повходили. Стали. Дивляться.

Столи застелені білими обрусами, рушники по краях довгі – руки витирати. На столах барила з горілкою, миски з їдою. Зі стелі висить «павук», у ньому, як у церковному панікадилі, горять свічі. І всі горять – не пожалував господар.

Обстановка була така, щоб перескочити через так гостинно заставлені столи і втелющити бартков. Та ще кого? Бабу з малою дитиною на руках!

Попустилися бартки молодечі, щез гнів з очей. Барилочка з горілкою має чарівну силу – проганяти гнів і з серця, і з очей.

Пані Марцеля виступила вперед із дитиною й поклонилася Олексі.

– Пане отамане! От година тому, як народилося оце дитятко. Пам’ятай на Бога, на хору матір і на оце немовлятко – та й не роби тут жодної шкоди. Тим більше, що ми приймаємо тебе як гостя, – і свобідною рукою повела в сторону застелених столів.

Ну як тут бити топором?

Але Олекса похмурений, але Олекса пам’ятає, що пани майстри відкуплятися дурничкою за всі свої гріхи перед народом.

– А де сам пан?

– Виїхав.

– Укік. Не чує себе справедливим. Мені донесено, що він лихий пан, що він си збиткує на своїх підданих, мордує, томит роботами, куєт у кайдани.

Пані Марцеля знов поклонилася.

– Слуги наші всі тут. Звели їх закликати й спитай. Якщо покажеться всьому тому правда – утни голову й мені, й оцьому младенцю, й його матері.

– Піди поклади дитину й склич слуги.

– Не треба і йти, я так закличу. Хто тут є? – сказала трохи підвищеним голосом.

Одчинилися двері до службових кімнат, на порозі показався Мацєй.

– Пан отаман хотять балакати зі слугами. Вони тут?

– Тут усі.

– Клич.

Почали виходити схвильовані, перестрашені люди, мужчини й жінки.

– Єкий ваш пан? Лихий? Клєтий? Мучив нарід? Шо?

Слуги загули всі враз. Слів не зовсім можна було розібрати, але відповідь була ясна.

– Вже що там що, а про нашого пана й паню це гріх сказати. Я хоч і під присягою… Та що балакати – хіба не видно?

І дійсно – Олексі одразу було видно. Як тільки увійшов. Стіни дихали тут спокоєм. Обличчя слуг, їх поведінка, одежа – все говорило за те, що вони не похожі ні на катованих, ні на катів.

– Се ви так говорите, бо ви панські слуги. Слуг пани тримають добре, бо то їх посіпаки. А от на селі.

– Най пан отаман закличуть із селян кого. Хоч десять душ…

– То витак. А був у вас на селі ци в дворі наймит Ясько Воротило?

Слуги здивовано переглядалися між собою.

– Ясько Воротило? Ні, проше пана, ніби не було у нас такого…

– Може, на селі був?

– Ми самі усі з села, то ми село знаємо.

– У нас таких і людей нема.

– У нас Досійчуки є, Мокрицькі, Коржі, Панькови, Бідники, Воробці, Колопенні, Кобильники… Усєкі, проше пана, є – лише Воротилів у нас як село селом не бувало.

– Єк то не було? Отакий та отакий…

Олекса описав вигляд зайди. Один зі слуг ударив себе по лобу.

– Чкайте, пане отамане. То у цего Воротили ше бородавка під носом?

– Так, є бородавка. А видиш.

– А то я, проше пана, ходив-єм у поле. Та й див’юсі – їде якийсь пан бричков польовов дорогов. Стала бричка здалека, а мені видно, що там двох сидять. І пан усе показує на наш двір руков, все показує на наш двір руков. А я ше погадав-єм собі, шо то за пан їде польовов дорогов, а не гостинцем, і шо то йому за потріб на нашого пана двір указувати. А витак вони попри мене їхали, та й я добре видев-єм і пана, й того другого. Виглєдав, як батяр станіславський, та й бородавку мав під носом.

Очі Олекси блиснули.

– А пан тот єк виглядав?

І описав поверховість пана ловчого курського.

– Ото-то-то-то. Акурат так… Єкби там пан були.

Олекса звернувся до пані Марцелі:

– У вашого пана бував коли в гостині пан Кшивокольський?

– Ні, ніколи. Бо наш пан його дуже не любили.

– Чому?

– Бо наш пан казали, шо пан Кшивокольський не є правдивим шляхтичем, та й пан наш усе з нього посмішковувалися. А окрім того, пан наш не любили таких, шо ото із своїми підданими зле обходяться.

– Так. Тепер я усе розумію. Ідіт, люде, до себе – нічо вам не буде. А ви (до Марцелі) проведіт мене до вашої господині.

Пані Марцеля поклонилася й показала йти вперед себе. Олекса обсмикнув ремінь, мов бажаючи причепуритись, і пішов…

Одного погляду було досить, щоб переконатися, що говорено правду: перед Олексою дійсно лежала породілля, не всі навіть сліди акту було прибрано.

Пані Малгожата затремтіла, коли побачила, що до неї близиться опришок.

– Не бійтеся, не бійтеся, пані, вам нічого си не стане. То хлопчик ци дівка?

Пані Малгожата не могла говорити від страху. За неї відповідала Марцеля:

– Хлопчик, пане отамане, хлопчик.

– Се добре. То біх хоків, аби-сте назвали го Олексов. На памнєтку, що-м був на его уродинах.

– Добре, пане отамане. Зробимо, – потакувала пані Марцеля.

– А чому пані нич не говорит?

– Перелякалася дуже, пане отамане. Та й по породі сил нема. То ж тілько бідна намучилася.

– Но нічо, нічо… Най відпічнет.

Нахилився трохи в сторону хорої й, ніби до глухої, підняв голос:

– Вам нічо си не стане, пані. І вашому чоловікові я ніц не зроб’ю. Скажіт му, ай не боїтси Довбуша – Довбуш му нічо не зробит. І вам. Ми лиш повечеріїмо та й підемо собі гет. Зоставайтеси здорові. [Автентична фраза. Усю цю подію описав потім сам оцей хлопчик, а пізніше поет Францішек Карпінський у своій автобіографіі. (Приміт. авт.).]

Олекса вийшов. Марцеля поклала дитину і вийшла до опришків, шепнувши на ходу пані:

– А бачите? От усе добре й обійшлося. Лежіть собі спокійно, а я піду до них.

– Ти не боїшся? – прошепотіла пані Малгожата.

– Анітрохи.

Легіні вже почали з гомоном розсідатися по лавах. Олекса підманив пальцем Марцелю.

– А страва чиста? Якби-то, незатроєна?

– Чиста.

– Не затроєна?

– Ні, пане отамане.

– Ано спробуй.

– З котрої миски?

Це було сказано так спокійно, погляд очей був такий одвертий, що Олекса усміхнувся.

– Но-но – не треба. Вірю-ю. Но-ко, хлопці, напоймоси. Тіцький чєс і не виділи-сми.

І почалася учта. Пані Марцеля була присутня весь час і коли бачила, що кому чого бракує, зараз постачала.

– А то маємо господиню добру! – хвалив Олекса й на вихіднім витяг три злотих із тобівки й давав пані Марцелі.

Ледве помітно здригнулися руки у женщини, коли вона брала цей кривавий дар, але знала, що відмовитися не можна.

Опришки пішли. Пані Марцеля сіла на лавку і впала головою на стіл.

Мацєй вийшов за опришками. Почув свист. Чотири тіні з чотирьох боків метнулися у тьмі беззвучно. Взагалі опришки йшли, не видаючи звуків.

Мацєй виждав довго, поки міг думати, що опришки увійшли далеко. Пішов на вежу і вистрілив тричі з трьох мушкетів.

Пан Андрій прилетів на коні, але один погляд сказав йому, що ніби все в порядку. Стомленим голосом говорила пані Марцеля:

– Опришки були, але нічого не зробили ні пані, ні дитині.

Пан Андрій упав на коліна, закрив обличчя руками, а крізь пальці текли сльози.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 310 – 315.