16

Гнат Хоткевич

Пізно вночі почали збиратися опришки «так, що вже й д’хаті», жартували.

Отець Кралевич просив зостатися ночувати, казав, що у нього в хаті їм буде цілком безпечно. Він взагалі був такий нервово піднятий, такий увесь збудоражений що се граничило з якоюсь невміняємостю. Олексу по кілька разів кидався цілувати, називав його іменами грецьких героїв, полубогів – і нарешті в якімсь екстазі, в якійсь нестямі, не знаючи вже, чим виявити глибину своїх внутрішніх почувань, нараз запропонував Олексі щось уже справді таке, що виходило з усіх рамок.

– Олексо! – почав якось урочисто й натхненно. – Пішов ти у таку славну, але й небезпечну дорогу. Слава стереже тебе на кождім кроці – але на кождім же кроці стереже тебе і смерть. Можеш скінчити життя несподівано, без святого причастя, без напутствія священичого. Як би ти там не думав у душі своїй, але ж ти християнин і вмерти повинен християнською, а не собачою смертю. Дай я тебе висповідаю і запричащу.

Олекса похмурився. Він із своїм Богом поладнав у той спосіб – не чіпай ти мене, і я тебе не буду чіпати. Зрештою, весь у гарячковому русі, в безперервних нервових хвилюваннях – і ніколи, правду сказавши, було згадувати за Бога.

Предложения отця Кралевича підіймало з дна душі все, що туди силоміць і з таким трудом спровадив Олекса. Знов виринули старі образи, що так тривожили й так довго володіли душею колись. А ще отець Кралевич сказав так влучно – «вмерти християнською, а не собачою смертю».

Олекса завагався. Отець Кралевич це бачив і наполягав:

– Ходім, ходім до церкви… Ходім зараз же, зараз…

– Таже ніч… пізно…

– Нічого, нічого. Я одімкну церкву сам… я все сам… Але ж ти розумієш, як се треба для душі, для вічного душевного спокою. І твого, і мого, сину мій дорогий, любий…

І брав Олексу за рукав і тяг… Олекса дав себе вести. Здивованих сторожів отець Кралевич одіслав пріч. Заскрипів великий старий замок.

Знайомим запахом ладану, воску, трав різних війнуло на Олексу і відразу принизило, зробило малим. Покоління цілі сих олексів згинали коліна, входячи до свого храму, – зігнулися коліна і в Олекси Довбуша.

Отець Кралевич побіг до вівтаря, засвітив свічечку.

– Я би для тебе паникадило ціле засвітив, але… сам розумієш.

Дивне вражіння робив храм серед ночі при світлі оцієї одним-єдиної свічечки… Тісна гуцульська церквочка здавалася тепер величезною із отими своїми заповненими тьмою кутами. Свічечка виривала з тьми тільки невеликий шматочок простороні, а зверху, і з боків, і знизу навіть насувалася холодна непрозора тьма. І в цій тьмі ворушаться дві постаті двох фанатиків, завмерлих душею від надзвичайності чину. А сторожі заглядають нишком – що се затяв їх ксьондз. Чи не збожеволів часом, бо щось дуже суятиться.

Отець Кралевич справді якось нервово суятився. Пішов знову у вівтар, облачився, приготовив причастя. Може, там не все було по канону, може, не мали часу ці свіжовиготовлені дари перетворитися в істинне тіло і в істинну кров Христа, але те, що бракувало з канону, отець Кралевич заповняв гарячністю почуття.

Почалася сповідь. Отець Кралевич став таким поважним, всемогутнім жерцем, а Олекса, як колись іще малою дитиною, відчув робкість. Зухвалий начальник опришків щез, зостався тільки маленький смертний чоловічок перед безсмертною великою вічністю.

– Чим-єсь Бога образив, – почулися знайомі слова, що давно-давно колись приводили в трепіт, – і затремтів Олекса й тепер.

Бо давно так легко було сповідатись і такі смішні гріхи були тоді. Які там можуть бути гріхи у пастуха на полонині. А от тепер, коли сповідається не пастух, а опришок; коли гріхи вже не наївні, дитячі, а справдешні, великі і тяжкі; коли сумління обтяжилося рядом убивств, а на руках незриму печать вкрила людська кров, – о, цей піп не дурно затіяв сповідь… Він знав, як тяжко буде Олексі сповідатися. Але най буде. Почав, то треба кінчати.

І в притишеному шепоті почав проходити опришок навусть нового свого життя. Картини, одна жахливіше другої, почали проходити перед священиком – і він трусився, як у пропасниці.

…почулися в церковці передсмертні крики людей… благання, що виривалися з окривавлених уст… сльози беззахисних дітей… І не було стілько в окремості, а от як прийшлося підсумувати… О-о-о-ой. На важку ти дорогу ступив, Олексо…

На один непомітний момент піднялася на серці злоба. «На господа це ти кишки мені вивертаєш, попе проклєтий. Чому докопуєшся до дрібниць, які я сам для себе хотів би поховати навіки й не воскрешати ніколи… Не хочу більше… Я сам за себе відповідатиму і на земному, і на небесному суді».

Але щось сковувало опришка. Не витягав схиленої під епітрахіль голови, не випростувався в увесь свій могутній зріст, а далі й далі шепотів покаянні слова, викладав усе, що вважав за свої гріхи.

І чим ближче підходив до кінця, тим страшніше ставало. Як смів такий великий грішник ввійти до божого храму й приступити до священного таїнства сповіді. От зараз почуються вогненні слова.

– «Ізиді із храму мого, грішник безконечний. Немає тобі місця тут, немає тобі місця на землі, а йди ти в огонь вічний, уготований діяволу і ангелам його».

Що тоді вдіяти? І попа цього задавити, чи як?

І нараз – не вірив вухам своїм – піп зняв епітрахіль, сам став на коліна – і слова дивної, натхненної молитви полилися з уст.

– «Господи вседержителю, отче всього сущого. Ти все знаєш, ти все бачиш, ти прозираєш в душу кождого з нас до найукротших таємниць. Прозри ж ти і в цю просту, віддану тобі душу – і прости її. Ради тої великої мети, за якою пішов він. Ради грядущого увільнення твого пригнобленого народу. Ради чистоти церкви твоєя, святості обряду, непорушності таїнств. Ти ж бачиш, що не для себе став він на цю страшну дорогу, не для власної пихи і сребролюбства, а пішов у великому натхненню, у великій скорбі за долю малих сих, як і він сам. То невже будеш ти його карати, коли він проступиться чим малим проти заповідей твоїх, що ти давав їх спокійним людям у спокійнім життю, а не йому на його бурхливій дорозі. Ні… Ти, милостивий навіть до великих грішників, не будеш немилостивим до цього согрішившого во ім’я твоє…

І от я, що маю від тебе силу тут в’язати й рішити, – іменем твоїм прощаю і розрішаю тобі, рабе божий Олексо, всі твої і минулі, і будучі гріхи, що совершиш ти їх для блага народу свого. Кров, пролита тобою в обороні своїй, в обороні товаришів твоїх, в обороні всіх бідних і нещасних, – не защитається тобі й не тяжітиме на твоїй совісті.

Але… Чуєш, Олексо. Стережися пролити кров невинну, кров жінки і дитини, бо за неї будеш відповідати гірше всіх, бо тобі багато простилося і багато дозволено. Тож іди в свою Богом указану тобі путь – і будь чистим серед крові, збережи янгольську одежу білосніжну серед буднів твого, життя.

Чуєш, Олексо Довбущуку? Властією, даною мені від Бога, аз, пастир смиренний, прощаю і розрішаю тобі всі гріхи твоя минулі й будучі, які зробиш ти во ім’я нашої святої крові… Ти же, творче і создателю всячеських, Боже, – діло рук наших, ко славі твоїй начинаємих, твоїм благословенієм спішно і справи, і нас від усякого зла ізбави, яко єдин всесилен і человіколюбець…»

Олекса весь тремтів, аж цоркали зуби. Тремтіли й сторожі, що підслухували під дверима. Їм було невиносимо страшно. Один із них стрімголов побіг до плебанії, дати знати матушці, другий зостався, хоч мало не вив од страху.

І тільки отець Кралевич був спокійний, у повній свідомості правильності всього того, що він робить. Нема й сліду суятливості. Рухи поважні й повільні, певні себе. Одчинив царські врата, виніс чашу і причащав із неї Олексу.

– Приіміте, ядіте – сіє єсть тіло моє, яже за ви ломи моє во оставленіє гріхов… – Давав запивати.

– Пийте од нея всі, – сія єсть кров моя нового завіту, яже за ви і за многая ізливаємая во оставленіє гріхов.

Скінчив. Одніс чашу.

– Становись на коліна і дєкуй Господа і за великоочищення, і всю благость єго.

Олекса став, але не міг молитися від схвилювання. Отець Кралевич розпростер на одчинених царських вратах і возглашав піднятим напруженим голосом:

– «Благословляй благословлящія тя, Господа, і освящай на тя уповающія – спаси сего раба твоего і благослови начинанія его, уповающего на тя. Через повстання його мир миров твоєму даруй, церквам твоїм освобождения і всім людям твоїм правду і благо. І тебі славу і поклоненіє і благодареніє возсилаєм, отцу і сину і святому духу, нині і присно і во віки віков. Амінь».

І в сей момент з грюкотом розчахнулися церковні двері й до храму влетіла матушка.

– Що ти робиш, – якимось не то визкотом, не то писком крикнула вона. Отець Кралевич звернув до неї якоюсь благостинею осяяне лице і тихо сказав:

– Уже. Уже все.

Хитаючись, як п’яний, вийшов Олекса з церкви. Отець Кралевич пішов у вівтар разоблачитися. Сторожі увійшли до церкви, заглядаючи вперед, мовби першими прибули на місце злочину, де щойно зарізано чоловіка і труп із роззявленим горлом лежить тут десь на землі.

Матушка дрожала, але переступити порогу вівтаря не могла.

Отець Кралевич вийшов уже зовсім спокійний.

– Що ти робив тут? Які закляття ти тут читав?

– Я… закляття… Хіба в храмі божім читаються закляття? Ти, жінко пастиря, схаменися. Що ти говориш?

Матушка, забувши себе, забувши, що тут сторожі крикнула в нервовім параксизмі:

– Я вже не знаю, чия я жінка, – чи пастиря, чи руководителя опришківської банди. Я знаю тільки, що ти летиш у якусь пропасть і мене тягнеш із собою.

– Тихше, женщино. Я не розрішаю тобі так говорити в храмі, де я господарем. Прошу вийти геть. І вас так само.

Сторожі ніяково потюпалися до виходу. Матушка, все так само дрижучи, за ними. Вона хотіла би заплакати – легше би стало в риданнях і наріканнях, – але очі були сухі. Вона нервово терла їх горящими руками, та сліз не було там. Так само могла би терти неплодні груди свої – звідти не виступило би й краплі молока.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 263 – 267.