Лист до редакції «Комуніста»
Микола Хвильовий
Шановний товаришу редакторе!
Прошу вас вмістити в однім із ближчих номерів центрального органу нашої партії цього мого листа.
1) В лютневих числах «Комуніста» (№№ 30, 31, 32 і 33) надруковано було статтю завідуючого Відділом Преси ЦК т. А. Хвилі під назвою – «Від ухилу – у прірву». В цій статті, як відомо, т. Хвиля, даючи оцінку двом уривкам мого роману «Вальдшнепи», по-перше, називає ці два уривки контрреволюційним явищем в нашій літературі, по-друге, – підкреслює, що в «Вальдшнепах» я розгорнув у художній формі всі ті політичні помилки, які я зробив у своїй неопублікованій статті «Україна чи Малоросія?»
Уважно перечитавши ще раз як статтю «Від ухилу – у прірву», так і роман «Вальдшнепи», я прийшов до того неприємного, коли не сказати жахливого, для мене висновку, що т. А. Хвиля, з яким я довгий час вів уперту боротьбу на літературному фронті, і справді має рацію так розцінювати мій твір і має рацію зв’язувати його з статтею «Україна чи Малоросія?».
Основна установка «Вальдшнепів» мусіла так виглядати: автор показує в своєму романі: 1) що плутаники Карамазови навіть «з другорядною ідеєю» неминуче попадають у лабети буржуазії, 2) що бляск і мішура українського націоналізму є все таки бляск і мішура відмираючої кляси, і навіть тоді, коли цей бляск взяти, так би мовити, об’єктивно й дати йому розгорнутись «до отказу», 3) що наша партія така сильна й має такі міцні коріння в масах, що Аглаїну критику вона не боїться виставляти на показ, 4) що трагедія Карамазова по суті є трагікомедія, 5) що наша партія б’є не тільки український, але й російський націоналізм, 6) що, нарешті, тільки середня партійка Ганна, цебто тисячі «котів у чоботях», вивезуть мою країну на великий історичний шлях.
Так мусіла виглядати основна установка «Вальдшнепів».
Але, поставивши собі таке завдання, я сів його виконувати несвоєчасно, себто тоді, коли, одмовившись формально й розумово від своїх політичних помилок, я емоціонально (коли й не весь, то у всякому разі частково) був ще в їхньому полоні. Саме це й не дало мені чітко відмежуватись як від Карамазова, так і від Аглаї.
Отже, віддаючи себе на милість своєї компартії і її Центрального Комітету, зокрема, я перш за все вважаю за потрібне ще раз пригадати свої політичні помилки й ще раз засудити їх.
Основна моя помилка була та, що я відновив стару теорію боротьби двох культур. Суть цієї теорії можна зформулювати в таких словах: щоб остаточно ліквідувати ті сутички на культурному фронті, що в них діють дві ворожі сили (російський та український конкуренти), партія повинна вийти із становища третьої особи й виявити свої симпатії до однієї із ворогуючих сторін. Беручи ж на увагу, що наша партія діє на Україні, а також те, що українська культура так чи інакше, а зробиться врешті на Україні гегемоном, я й робив «послідовний» (в лапках, звичайно) висновок: симпатії наша партія мусить виявити в сторону конкурента українського.
Але, втягуючи партію в боротьбу двох культур (української й російської), виводячи її із ролі коректора й судді цієї боротьби, із ролі, нарешті, того фактора, що його історія призначила ліквідувати цю боротьбу, наказавши в той же час йому, факторові, не виявляти тих чи інших симпатій до якоїсь з сторін, я тим самим робив замах на чистоту комуністичної ідеології. Агітуючи ж партію стати в боротьбі двох культур на боці культури української, я тим сами втягував партію по суті в невигідну й ганебну «сделку» з українським націоналізмом. Таким чином, цілком правильно поставивши питання про необхідність поширення матеріяльних і моральних рямців для розмаху молодої української культури, я, звичайно, проти свого бажання, опинився в ролі рупора українського націоналізму.
Дальші мої політичні помилки, як от: «Москва центр всесоюзного міщанства» (чому не Київ, скажемо?), «психологічна Европа» («психологічна Европа» – правильно, але треба було підкреслити, що носієм цієї психологічної Европи й є саме наша партія), теза про «природний етап, який Західня Европа пройшла в часи оформлення національних держав» – всі ці дальші мої помилки були продуктом основного політичного ляпсуса – тези про боротьбу двох культур. І тому, ще раз гостро засуджуючи свою головну помилку, я тим самим також гостро засуджую й дальші мої політичні помилки.
От все те, що я перш за все хочу оголосити в пресі, віддаючи себе на милість своєї компартії й її Центрального Комітету.
2) Я прошу всіх своїх літературних однодумців рішуче відмовитись від тих форм боротьби на літературному фронті проти вульгаризаторів, що в них до цього часу велася боротьба, бо таку боротьбу (я вже в цьому цілком переконався) неминуче використовує українська контрреволюція в своїх клясових інтересах.
3) Я закликаю всіх своїх літературних однодумців сприяти утворенню федерації радянських письменників, цебто сприяти утворенню єдиного фронту проти буржуазних культурників.
4) Я прошу тих же таки однодумців не вважати цю мою заяву за заяву, що її написано нещиро. Ця заява є продукт того психологічного перелому, що назрівав в мене декілька років і що остаточно вивів мене з тупика тільки тут, у Західній Европі. Ті спостереження, які я здобув за кордоном, остаточно переконали мене, що я ввесь час ішов не по тому шляху, по якому я мусів іти, як комуніст.
5) Доводжу до відома своїх літературних однодумців, що кінець свого роману «Вальдшнепи» я знищив і, знищивши, думаю тільки про те, як би мені хоч частково змити з себе ту пляму, що забруднила моє партійне й літературне ім’я.
6) Нарешті, я публічно прошу пробачення (хоч би умовного) у всіх тих товаришів, що з ними я на протязі кількох років вів запеклу боротьбу.
Член КП(б)У Микола Хвильовий
22/ІІ – 1928 р.
Примітки
Опублікований вперше в органі ЦК КП(б)У «Комуніст», Харків, у перших числах березня 1928 р. Точну дату і число газети встановити не вдалося. Вдруге передруковано в А. Лейтес і М. Яшек «Десять років української літератури – 1917-1927», Інститут Тараса Шевченка, Харків, ДВУ, 1928, том 2, стор. 209-211. Звідси взято його до нашого видання.
Підписавши 1926 року разом з О. Досвітнім і М. Яловим першого «покаянного» листа, М. Хвильовий того ж року написав дві великі речі: трактат «Україна чи Малоросія?» і роман «Вальдшнепи». Обидві речі були глибоко актуальні й порушували та поглиблювали ряд проблем, що їх ставив Хвильовий у своїх памфлетах. «Україну чи Малоросія?», цензура відразу заборонила. Роман «Вальдшнепи» був опублікований у двох частинах: перша – в журн. «Вапліте» ч. 5, 1927, а друга – там же ч. 6, 1927. Число 6 світу не побачило. Було конфісковано і знищено, а саму організацію ВАПЛІТЕ, за таку публікацію – ліквідовано (12 січня 1928). Роман М. Хвильового визнано контрреволюційним і націоналістичним. Це примусило М. Хвильового, який був тоді у Відні, написати цього другого «покаянного» листа.
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 571 – 574.