Заява групи комуністів членів ВАПЛІТЕ
Микола Хвильовий
У зв’язку з літературною дискусією виявилися певні наші ухили від партійної лінії у грунтовних політичних питаннях, ухили, що були широко використані ворожими пролетарській революції елементами.
Утворилось таке становище, що український шовінізм став визнавати нас за своїх однодумців, зачисляючи нас до єдиного націоналістичного фронту проти партії.
Ми вважаємо за необхідне заявити, що це сталося всупереч нашому бажанню, що суб’єктивно нічого спільного ми з представниками буржуазного націоналізму не тільки не мали й не маємо, а й увесь час своєї революційної діяльности провадили з ними рішучу боротьбу. Отже, нині ми рішуче рвемо з тими своїми помилками, що давали привід ворогам компартії горнутися до нас.
Ми визнаємо, що гасло орієнтації на психологічну «Европу» будьяку, «минулу-сучасну», «пролетарську-буржуазну», враз із змаганням розриву з російською культурою, поруч з нехтуванням Москви (що є центр всесвітньої революції), як центр «всесоюзного міщанства», було безперечно збочення із клясової пролетарської лінії інтернаціоналізму.
Це гасло може бути «тільки прапором для української дрібної буржуазії, що зростає на грунті непу, бо вона розуміє відродження нації, як буржуазну реставрацію, а за орієнтацію на Европу, безперечно, розуміє орієнтацію на Европу капіталістичну – відмежовування від фортеці міжнародньої революції, столиці СРСР – Москви».
Щодо боротьби двох національних культур, то вона виявляється нині, навіть загострюючись подекуди, лише в міру існування капіталістичних елементів у економіці переходової доби, і в міру впливу буржуазної ідеології на сучасників.
Ми визнаємо, що теорія боротьби двох культур в інтерпретації тов. Хвильового відповідає економіці капіталістичного розвитку і що цілком неможливо застосовувати її у будівництві нової української радянської культури на базі радянської економіки й диктатури пролетаріяту.
Ми цілком стоїмо на грунті постанов червневого пленуму ЦК КП(б)У те, що:
1) «Шляхам буржуазного розвитку ми протиставляємо свій пролетарський шлях. Партія стоїть за самостійний розвиток української культури, за виявлення всіх творчих сил українського народу. Партія стоїть за широке використання розвиваючоюся українською соціялістичною культурою всіх досягнень світової культури, за цілковитий її розрив із традиціями провінціяльної обмежености і рабського наслідування, за створення нових культурних досягнень, гідних творення великої кляси. Але партія це робить не шляхом протиставлення української культури культурам інших народів, а шляхом братського співробітництва робітників і працюючих мас усіх національностей в ділі будівництва міжнародньої пролетарської культури, в котру українська робітнича кляса зуміє вложити свою частку» і що:
2) «Коли мова йде про пролетаріят, то протиставлення української культури в цілому великоруській культурі теж у цілому означає ганебну зраду інтересів пролетаріяту на користь буржуазного націоналізму. Якщо український марксист захопиться цілком законною й природною ненавистю до великоросів-гнобителів перед тим, якщо він перенесе хоча б частинку цієї ненависти, хоча б тільки відчуження, на пролетарську справу великоруських робітників, то цей марксист тим самим звалиться в болото буржуазного націоналізму» (Ленін «Національний жупел асиміляторства», т. XIX).
Ми цілком поділяємо думку пленуму ЦК КП(б)У в справі літературних груп типу «неоклясиків», що вони ведуть роботу, «розраховану на задоволення потреб зростаючої української буржуазії, і тому вважаємо, що товариш Хвильовий, визначивши в своїх статтях ці групи як «ідеологічно нам далекі» і заявивши, що «до їхньої ідеології ми завжди мусимо бути насторожені», в той самий час висунув помилкову формулу використання цих груп «психологічно». Так само за помилку ми вважаємо «аналогію» неоклясиків у першому зошиті «Вапліте».
До вищезазначених збочень від пролетарської партійної лінії ми дійшли в запалі літературної дискусії, в боротьбі з проявами неуцтва, напостовства та просвітянства, в запалі боротьби проти вікового «епігонізму», що проти них ми вважаємо за свій революційний марксівський обов’язок провадити боротьбу й надалі. Нині ж, уважно обміркувавши справу, ми бачимо свої ідеологічні й політичні помилки і одверто їх зрікаємось.
Ми не розходимося ні в чому з лінією партії й визнаємо цілком правильну політику й роботу, що провадиться під керівництвом ЦК КП(б)У, зокрема в галузі культурного будівництва. В основу своєї роботи ми кладемо вирішення червневого пленуму ЦК КП(б)У.
О. Досвітній, М. Хвильовий, М. Яловий
Примітки
Вперше опубліковано в газ. «Вісті» ВУЦВК, Харків, 1926, ч. 280. Вдруге – А. Лейтес і М. Яшек «Десять років української літератури – 1917-1927», Інститут Тараса Шевченка, Харків, ДВУ, 1928, том 2, стор. 205-206. Звідси взято до нашого видання.
До літа 1926 року літературна дискусія дійшла свого зеніту. Три,цикли памфлетів М. Хвильового з кінцем березня 1926 року були вже на руках читачів. Найдразливіші питання: «Теорія боротьби двох культур», «Українська держава й дерусифікація пролетаріяту», «Москва – центр всесоюзного міщанства» і орієнтація на «психологічну Европу» були широко розповсюджені. Стаття О. Досвітнього («До розвитку письменницьких сил», «Вапліте», зошит перший, 1926) і статті М. Ялового («На правдивому шляху», «Культура і побут» додаток до газ. «Вісті», Харків, 1926, ч. 3. та «Санкт-Петербурзьке холуйство», там же, 18. IV. 1926, ч. 16), які солідаризувалися з Хвильовим теж були опубліковані. У керівних колах партії це викликало велике занепокоєння і ряд гострих виступів. Нарешті червневі «Тези ЦК КП(б)У про пісумки українізації», де основні положення М. Хвильового та його однодумців було визнано не тільки хибними, а ворожими, що загрозило вже існуванню ВАПЛІТЕ, як організації. Все це примусило цих трьох членів ВАПЛІТЕ написати цього «покаянного» листа.
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 567 – 569.