Наше сьогодні

Микола Хвильовий

«Следовательно, вещь формально

может имет цену, не имея стоимости».

Карл Маркс

Хто тепер повірить, що письменникові приємно відкладати до шухлядки незакінчену повість, чи оповідання так необхідні пролетаріятові в його переможній ході й братися за ручку з тим, щоб світ побачив ще одну статтю? Хто повірить, що письменник легко змінює свій бойовий клинок – показувати на патріярхальне рало – доводити? Хто повірить тому, що письменник без упертої боротьби із своїми прагненнями опрацьовувати художню річ, змінює разючу зброю художнього слова, щоб тільки ще раз повторити відомі, і тому набридлі вже істини? Писати, коли знаєш, що цим ти врятовуєш від голодної смерти безробітних «критиків» – Коваленків, Коряків2 і все «співоче товариство» модернізоване за останнім словом демагогії й головотяпства, повірте – надзвичайно важко.

Але така наша дійсність. Вона приневолює скласти тимчасово бойову зброю письменника й озброїтись розвідками й цитатами, щоб тільки зупинити татарський похід «пролетарського лицарства», яке в боротьбі з пролетарським письменством, як щитом захищається вєтхозавєтними маніфестами й декляраціями, запевняючи Компартію й радянську владу про свою льояльність. ВАПЛІТЕ з радістю констатує, що в цей надто відповідальний період, в час коли Чемберлени намагаються організувати новий похід проти країни Рад, літератори, що об’єдналися у ВУСПП одноголосно й тричі заявили про свою прихильність до партії й Радянської влади. Це не абияка подія, хоч на нашу думку, за три місяці перед десятиріччям Жовтневої Революції такі заяви, коли вони не підтверджені справжніми письменницькими фактами, мало що важать. Але про це скажемо трохи згодом.

Ми свідомі того, що молодому загону пролетарської літератури ВАПЛІТЕ, в момент, коли партія й робітнича кляса вперто працюють, накреслюючи дальші шляхи соціялістичного будівництва, ми повинні ще активніше стати на допомогу, ми повинні (й будемо) невпинно працювати разом з своєю клясою, будемо активно допомагати їй, щоб вивести зрештою нашу літературу з народницького смітника минулого й селянської наївности сьогодні на спражню путь творення пролетарської літератури, гідної великої кляси переможниці. Ми будемо рішуче боротися за те, щоб рятувати молоді пагінки пролетарської літератури від «собачих завулків», куди дуже сумлінно з молодецьким свистом гонить її єдиний фронт ковакоряко-новицько-машкінської критики, що походить від крику, до того ж гістеричного.

Тут доводиться ще раз заявити, і напевне не востаннє, ще раз нагадати про те, що немає у нас марксівської критики. Немає у нас критики, що могла б стати бодай одним щаблем вище вузькогрупових інтересів, кинути претенсійний тон з негідними засобами, видряпатися з давно-заяложених схем і традицій селянської обмежености; бож доведено вже, що вона зовсім безсила організувати громадську думку навколо видатніших літературних фактів, і тільки здатна на грубу лайку, що так добре стверджено протягом останнього часу.

Від подачі коротких каталогів на зразок торговельного відділу видавництва з новинок української літератури В. Коряком до безвихідних загальників дитячого белькотання (і через це тільки й доводиться терпіти ще) під дорослого Б. Коваленка, через безвідповідальну демагогію А. Машкіна, якому дуже важко починати 1927 року знайомство (тимчасове?) з українською літературою до люшенних трюків т. Новицького – ось нерадісне, безвихідне коло сучасної «марксівської» критики, в боротьбі з якою ми приймаємо гасло відданого до кінця своїй справі й сміливого Томаса Мюнцера –«розбити старі горшки залізною палицею».

Пролетаріят не може погодитися на те, ми глибоко переконані, він не піде на те, щоб надто важливу справу – організацію своєї літератури обернути на дитячий літературний майдан, де «юні піонери» (не віком) будуть проробляти організаційні вправи. Пролетаріят потребує не декляративних деклямацій про вірність димарям і сиренам! Пролетаріят потребує не підсолоджених, бадьорих літературних фактів, бадьорих не тільки в патосі соціялістичного будівництва, а й у боротьбі з намулами й казенщиною.

Розвиток української революційної літератури за останній час організаційно визначився двома протилежними шляхами. Перший: шляхом консолідації письменницьких сил для відповідальної творчої роботи з втягненням до неї талановитішої, вдумливої молоді, спрямований в річище української літератури, з вимогою глибшої учоби й письменницької кваліфікації – ВАПЛІТЕ, а трохи згодом стали на нього й кращі київські письменники, зорганізувавши МАРС (Майстерня революційного слова), шлях безсумнівно революційний.

Другий – потоку деклярацій, маніфестів – Молодняк – ВУСПП, що є «ліво-революційний», або поворот назад в перші роки по військовому комунізмі, коли дійсно доцільно й необхідно було діяти скопом та маніфестами, оскільки реально в мистецтво ще нічого було вкласти, отже, об’єктивно шляхом реакційним. І не треба бути пророком, щоб знаючи це «бабушкіно одеяло» – зшите з надзвичайно багатого асортименту – сказати, що навіть за найкращих умов ВУСПП вплинути на історичний розвиток української пролетарської літератури не зможе. Але з фактом його існування доводиться рахуватися, як з необхідними й неминучими «іздержками революції», якими в свій час були знамениті теж плужанські «Молот», «Октябрь» та ХАПП.

Треба пам’ятати, що створена літературна ситуація неодмінно піде шляхом загострення протиріч, напевне набере запеклої боротьби груп, і в ній переможе (за допомогою дотримання «вільного змагання різних угруповань та течій в цій царині»), той, хто дасть справжню роботу письменника – літературу, хто дійде до робітника не солодким словом маніфеста, а книжкою запашної революції й сміливим словом безщадної боротьби з намулами нашого побуту! В цій боротьбі переможе той, в чиїх творах робітник і селянин пізнають себе, бо ні робітники, ні селяни не потребують дружніх шаржів вуспповців на зразок опов. «Брати», – (журн. ВУСППу – «Гарт» ч. 1).

І скільки б такі письменники не клялися пролетаріятом і радянською владою, їх власне єство – селянська обмеженість і наївність, що в робітниках крім «печатного мила» й сирен нічого не бачить, їх справжня суть – тупа зненависть дрібного буржуа до пролетаріяту й його міста – ця куркульська філософія виступає цілком одверто. Досить узяти перший-ліпший уривок з промови чи думок прихованого автором куркуля Никонора (згадуване опов. «Брати»), щоб зрозуміти, що емоціональна сила його слів в порівнянні з карикатурними (на цвіту прибитими) постатями міста криється саме у світосприйманні автора оповідання, що, як і належить генписареві ВУСППу «міцно стоїть» обома ногами на гливкому чорноземі, десь зовсім поблизу старого столипінського отруба. Ось ще що, куди виразніше ніж деклярації й маніфести, визначає письменника!

Перший літературний факт ВУСППу, журнал «Гарт» № 1, що його з такою потугою й так старанно збирали секретаріят і редакція цілих п’ять місяців, категорично стверджує наші думки про зовсім таки не пролетарську творчість вуспівців, бож сиренна «мотивація» усвідомлення завдань робітничої кляси селянином, коли він кидає село, почувши гудки та підсахаринене «печатне мило» ніяк не переконує нас в противному. Ми хочемо бути найоб’єктивнішими і все ж не можемо ігнорувати істини (бо вона над усе), щоб не відзначити, що всі оповідання першого вусппівського журнала, що його, як нам відомо, вже підбирано з такою увагою і відповідальністю, цілком розходяться з вусппівськими декляраціями й можуть бути тільки з великою натяжкою занесені до плужанського літопису прозових творів за рік 1922.

Одне ж оповідання «Ритми шахтьорки» (Чому не шахтарки?), що ми його виділяємо окремо, не випадково, цілком заслуговує на більшу увагу. В маніфесті на стор. 126 того ж таки журнала, автор його поклявся на вірність пролетарській літературі й узяв на себе величезний обов’язок – будівника пролеткультури. Оповідання це вражає читача саме своєю цілковитою ідеологічною «витриманістю» й «бадьорістю» (точно за маніфестом), бож хіба не «Могилянські підказали» авторові «Ритмів шахтьорки» так «тонко» іронізувати над своїм маніфестом? Хіба це не «тонка» іронія автора, коли представники пролетарського міста (в оповіданні згадуваному) більш того – держави, продають з молотка комуну з трактором куркулеві! Хіба це не «тонка» іронія над великою ідеєю геніяльного Леніна, що нею він визначив шлях переможного пролетаріяту до свого й селянського визволення?!

Такі воістину печальні перші факти.

Далі, в журналі маємо щире (без іронії) визнання В. Коряком (що ми сердешно вітаємо), що всі закиди в його безграмотності й дилетанстві в питаннях літератури так добре доведені М. Хвильовим в статті «Соціологічний еквівалент», що В. Коряк в інтимному листі до друга сам визнає такими от словами: «Скажу тобі по щирості, що визнаю закиди за цілком слушні» (стор. 79). Ми можемо тільки пошкодувати, що це щире визнання докищо є лише в листі до друга, бож автор дуже швидко забуває свого друга й зовсім незагадково підморгує панові Донцову, мовляв: «що ж поробиш, коли нині становище таке, що люди з більшим хистом, на жаль, не є наші». З якою метою? – питаємо ми.

Але про журнал вусппівський годі, бож ми не ставимо своїм завданням у цій статті розглядати їхню творчість, та й згадали ми все краще, що є в журналі. Ще тільки кілька слів про ту ворожість, з якою зустрів ВУСПП журнал «Вапліте» № 2.

В рецензії «Д» (ми переконані, що це другий критичний «стовп» ВУСППу – «пролетар» «Об’єктивної лірики» – Доленго, коли ж хтось інакше розшифрує це «Д» – ми за те не відповідаємо), в цій рецензії свідомо загостреній обуренням вписуємо до нашої статті такі ось ганебні слова головного писаря ВУСППу… «Разом з тим оргбюро надіслало один квиток з дорадчим голосом, збираючись дати хоч і всім членам ВАПЛІТЕ по квиткові з ухвальним голосом» (Ів. Микитенко. Стенограма з’їзду, стор. 106). Це великодушне надіслання одного квитка з дорадчим голосом, та ще після випуску оргбюром погромного листка проти ВАПЛІТЕ з таємною думкою «дати хоч і всім по квитку» – нам дуже нагадує політику англійських туполобих про розрив дипломатичних стосунків з СРСР і бажання продовжувати вигідний торг з ним же.

Але на цьому святі Павли не заспокоюються. Зразу ж після з’їзду в органі ЦК ЛКСМУ – «Комсомолець України» (не кажемо вже про «Молодняк» – не групу молоді, а орган ЦК ЛКСМУ) починається безвідповідальне цькування ВАПЛІТЕ, де борзі писарі добре запам’ятали талановите гасло одного з персонажів Л. Сосновського – «А главное не стесняться», – під сором’язливим О. Д. «маніфестірують»: «Дивно, що цей колишній шахтар і червоноармієць (про В. Сосюру йде мова, який тоді так щиро обурювався з такої дрібної провокації) «уживається» з людьми, ворожими пролетарському духові, й досі не вийшов з ВАПЛІТЕ». Але це тільки початки – найцікавіше далі: старанні вуспівці не лишають без «інформації» і «темних» червоноармійців. Газета «Червона армія», як і «К. У.» без всяких застережень і довгого розмузикування сміливо йде втоптаною стежкою «Ком. Укр.».

Далі виступає А. Хвиля, А. Машкін і всі дуже старанно «виловлюють» ваплітівську «крамолу» – так ніби передмов до українських клясиків уже більше не пише С. Єфремов та йому подібні, так ніби не в УРСР виходить такий цікавий журнал, як «Україна», звідки йдуть плісняві ідейки селянсько-робітничої України. Але виходить і цього мало. Учасник і доповідач на з’їзді ВУСППу – представник московського ВАППу – А. Селівановський, якому ніяк не бракувало справжньої інформації про ситуацію на Україні, замість сумлінно висвітлити для СРСР згадану літературну ситуацію, вирішив разом з редакцією «На литературном посту» виступити з пропагандою одвертого великодержавного «інтернаціоналізму», (радий, що ВУСППом можна прикритися) приєднався до загального «інтернаціонального» хору «Жизни искусства», автора знаменитої статті в «Культура і побут» (не думайте, що не Ваганьян) «теорії» тов. Ларіна та трохи одвертіших пісень Максима Горького, який має мужність із Соренто виступати з «інтернаціоналізмом», значно ясніше, ніж здавлений радянськими умовами А. Селівановський, хоча й останньому зовсім не бракує ясности. Але перед розмовами про цього «інтернаціоналіста» з його редакцією ми хочемо подати до відома радянської громадськости такого от цікавого листа одного з кращих руських письменників, залишаючи ортографію:

«Мнѣ кажется, что и перевод этой повѣсти на украинское нарѣчие (не думайте, що М. Горький не знав з українських письменників хоча б М. Коцюбинського, з яким він разом жив на Капрі, див. повну збірку його творів т. XVI, стор. 333 – ред.) тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цѣль, не только утверждают различие нарѣчий – стремятся сдѣлать нарѣчие языком, но еще и угнѣтают тѣх великороссов, которые очутились меньшинством в области данного нарѣчия». А. Пашков 1926 г. Май».

Гадаємо, що далі продовжувати цього листа немає жодної потреби – все ясно. Все це, взяте разом, дуже сприяє братньому співробітництву народів СРСР і давно вже засуджене тим самим XII з’їздом ВКП(б) та Червневим пленумом ЦК КП(б)У, про який, до речі, згадує сам А. Селівановськии, що, на жаль, не впізнав себе у відомій частині цих резолюцій, хоч вони для всіх, в тім числі й для редакції «На литературном посту», крім М. Горького, є безумовно обов’язкові.

Ми можемо тільки пошкодувати, що А. Селівановський не українець. Пан Донцов мав би собі надійного джуру, бож така от цитатка ясніше М. Горького виявляє справжню суть великодержавного головотяпства «На литературном посту» та загрожує ще більшим поглибленням того розриву, що, на жаль, тепер є поміж братніми літературами Союзу. Цитуємо: «И этот Гарт в конце 1925 года распался, выделив из себя шовинистическую Вольную Академию пролетарской литературы» – розрядка автора, стаття в «Борьбе против шовинизма». Але ж редакція, разом з А. Селівановським не обмежується (як пить, так пить) цим об’єднанням і допомогою «старшої літератури» молодим пролетарським літературам національних республік.

Вона в тій же статті подає ще таку «інформацію»: «Она (ВАПЛІТЕ – ред.) обьединяет писателей вне зависимости от форми и идеологии (підкреслення ред.). Она построена по прообразу массонских лож… с приемом в организацию один раз в год… со строгой конспирацией и т. д.». Що можна сказати після цього ще і як розшифровує читач та автор це «и т. д.» зрозуміти важко, але ми переконані, що А. Селівановський додаючи «и т. д.» неодмінно думав про те, що ВАПЛІТЕ приймає членів «со строгой конспирацией» і лише за рекомендацією Центральної Ради, а найменше – самого головного отамана Симона Петлюри.

Так, після великодержавного головотяпства А. Селівановський одностайно з редакцією «На литературном посту» договорився до такого, що навіть не зовсім зручно писати його власне ім’я – просто до брудної брехні. Але, коли це робиться з «інтернаціональною» метою, ми не дивуємося. Було б дуже сумно, коли б ми не глибоко вірили, що Комуністична партія, ця дієва фортеця вогненного інтернаціоналізму, спопелить не тільки український шовінізм, але й «інтєрнаціоналізм» А. Селівановського з редакціями «На литературном посту» та примусить їх стати на «пост» справжнього пролетарського інтернаціоналізму!

Саме тепер, коли «в гущі руського міщанства та в інтелігентсько-спецівському прошаруванні… Тисячами ниток шовіністично настроєві робітники нашого радянського апарату зв’язані спеціялістами, які обслуговують союзні апарати й до цього часу скрізь і всюди необхідну для справи пролетарської революції централізацію намагаються використати для боротьби з економічним і культурним розвитком національних республік» (ми навмисне беремо цю цитату з ухвал Червневого пленуму, як цитату редакції «На литературном посту»), щоб ще раз запевнити, що ми з нею цілком солідаризуємось і дуже радимо вивчити її «на пам’ять» нашим «інтернаціоналістам».

Далі шановна редакція устами А. Селівановського популяризує згадану вище резолюцію Червневого пленуму про український шовінізм, з чим ми також цілком погоджуємось, а далі вже в своїх висновках, як і слід було чекати від «інтернаціоналіста», – він виводить:

«Но если руссификаторство на Украине сейчас спрятало голову… то украинский шовинизм наоборот, поднял голову (це так, «маленька» поправочка до Червневих ухвал) нэп окрылил его надеждами, он подает громкий голос».

Бачите, – тепер до чого дійшло? На нашу думку, український куркуль Логвиненко і руський Тамборцев є однаковими носіями шовінізму, так само, як український непо-буржуй Лакузенко, чи нащадок підмосковських Митищ-Солодовський є також носії шовінізму, бож їм в однаковій мірі потрібний свій власний ринок, своя держава, що захищала б їм добрий торговельний зиск! І так само знаємо й віримо, що робітники всіх національностей СРСР довели й доведуть свій справжній інтернаціоналізм, не зважаючи на шовіністичні прискання, звідки б вони не походили.

Ми ще раз підкреслюємо, що національна культура без клясового пролетарського змісту в умовах радянських є омана. Для нас національне питання ніколи не було Ориським Джагернаутом, і ВАПЛІТЕ не кинеться під чумацький віз нового ідола, але ВАПЛІТЕ також пам’ятає, що

«Гасло національної культури було гаслом буржуазним, доки владу мала буржуазія, а консолідація націй відбувалася під егідою буржуазних порядків. Гасло національної культури стало гаслом пролетарським, коли владу взяв пролетаріят, а консолідація націй стала проходити під егідою Радянської влади» – И. Сталин. «Вопросы Ленинизма», стор. 258.

Але що ж дає підставу нашим «внутрішнім і зовнішнім друзям» так безцеремонно паплюжити ВАПЛІТЕ? Що є primum agens такого відношення до молодого й бадьорого загону пролетарської літератури? З чого саме видно, що (будемо говорити одверто) «Ваплите не только опасен (для кого? – ред.), он (?) губителен и для творчества» – А. Селівановський – там же. Цьому безнадійному міщанинові досі ще не зрозуміло, що «творчество» ніяк не можна протиставляти «политическому смыслу», він ще й досі не знає, що «творчество» без того «смысла» є розсусолювання – «теоретиків» харківських благбазів та представників «Сухаревки», які й досі думають про «медлительных в движениях малороссов» цілком за Вахтеровим.

А. Селівановський певно був переконаний (як і редакція «На л. п.»), що ці «медлительные в движениях малороссы» не зрозуміють їх високо-розумного «просвітительства», але ми прекрасно вас зрозуміли і заявляємо: що не зважаючи на всі ваші потуги, не дамо забруднити себе смердючим багном жовтого націоналізму! Ми й надалі підемо разом з партією, щоб уперто працювати над справою будівництва соціялістичної культури. Ми вже зробили висновки з тих помилок, що не виступили своєчасно проти відомих помилкових тверджень т. т. Хвильового, М. Ялового й О. Досвітнього, саме не виступили прилюдно, що сприяло загостренню цих питань і дало привід Селівановським і Семенкам виступати проти ВАПЛІТЕ в ролі «інтернаціоналістів», а Машкіних примусило нашвидку починати знайомство з українською літературою. І хоч усім добре було відомо, що виступи згадуваних членів ВАПЛІТЕ були виступами особистими, що організації довелося через розходження виключити їх, все ж зовсім таки безцеремонні «публіцисти» коряко-машкінського толку про це забували й на жаль ще забувають.

Партія ще червневою резолюцією правдиво схарактеризувала ситуацію на Україні й правдиві зробила висновки. ВАПЛІТЕ їх цілком прийняла й ніхто не зможе нам закинути про невиконання взятих обов’язків! Щоб дати категоричну й недвозначну відповідь на зливи статтей проти ВАПЛІТЕ, вона повинна була піти на величезну втрату для організації – виключення згадуваних товаришів, але ми переконані, що вони, визнавши свої помилки, зроблять з нього практичні висновки й знову повернуться до нашої організації.

Саме тепер, як ніколи, треба зміцнювати єдиний фронт пролетарської літератури! Саме тепер треба повно розгорнути бойові прапори молодої літератури переможнього пролетаріяту й грізно порушити проти «рідного» й «чужого» націоналізму, проти безнадійно-сірого занепадництва!

За сміливу безщадну критику наших хиб! За створення революційної романтики! Проти казенщини й дикого бюрократизму сірих папероїдів! За бадьорий дух оптимізму в пролетарській літературі (без «печатного мила» й сирен). Проти безнадійно-песимістичного нидіння, хоч би й «під пролетарську літературу», що є чужим і ворожим «сучасному пролетаріятові, перейнятому глибоким оптимізмом» (Франц Мерінг).

P. S. Ми знаємо, що нами не порушено багато цікавих питань нашого «сьогодні», але ми сподіваємось незабаром, з першої ж нагоди, ще повернутися до них.

Примітки

Стаття вперше була опублікована без підпису, як редакційна, в журналі «Вапліте», ч. 3, 1927, стор. 131 – 140. Звідси її взято до нашого видання. Довший час стаття вважалася редакційною й автор її був невідомий. Лише тепер стилістична аналіза тексту на тлі всіх полемічних писань Хвильового, а найголовніше безпосереднє свідчення Юрія Смолича («Розповідь про неспокій», частина перша, в-во Радянський письменник, Київ, 1968, стор. 70), який без сумніву був втаємничений в тодішні справи ВАПЛІТЕ, – встановлено, що автором цієї статті був М. Хвильовий.

В. Коряк, Б. Коваленко, А. Машкін, М. Новицький – тогочасні літературні критики та публіцисти з ВУСППівського табору.

Мюнцер Томас (1490-1525) – німецький діяч і богослов доби Реформації і Селянської війни 1525 р. в Німеччині.

МАРС – Майстерня революційного слова – назва письменницької організації в Києві, що постала 1927 року на базі колишньої Ланки. До неї належали: Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, В. Підмогильний, Гр. Косинка, Т. Осьмачка, І. Багряний, Б. Тенета, Д. Фальківський, Дм. Тась, Дм. Борзяк та інші.

ХАПП – Харківська асоціяція пролетарських письменників – короткотривала організація російських письменників у Харкові 1922 p., що пактувала з Плугом, але в тому ж році розпалась і зникла.

«Ритми шахтьорки»– оповідання Івана Ле.

А. Селівановський – російський критик з групи «На литературном посту».

Історія цього листа така: О. Слісаренко, як головний редактор видавництва «Книгоспілка», звернувся до М. Горького з проханням дозволити перекласти і видати українською мовою його повість «Мати». М. Горький що тоді ще жив на еміграції, у Соренто, на півдні Італії, відповів не тільки відмовою, але й таким брутальним, сповненим націоналістичної їді листом. Цей лист викликав обурення не тільки М. Хвильового та його однодумців, а й усієї української інтелігенції в Україні. На еміграції (у Парижі) зареагував також гостро В. Винниченко відомим «Одвертим листом до Максима Горького» («Українські вісті», Париж, 1927.)

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 377 – 389.