Уривок 1. Лютий 1930 р.

Микола Хвильовий

…Комунар подивився на мене спокійними очима і, зробивши рукою відповідний жест, сказав:

– Он у тих будівлях наші спільні майстерні – столярня, чоботарня тощо, а далі – бачите великий будинок? – наш клуб. Землю свою ми розбили на шість полів. Шестипілля. Стайні теж, звичайно, спільні. Ну, й живемо.

– Словом, – продовжував я допитувати, – ви вже собі не мислите життя поза колективом?

– Чому там не мислимо, – цілком резонно відповів мені візник. – Мислити ми його мислимо, та тільки знову впрягатися в колишні злидні, звичайно, не думаємо.

Він змовк. Мовчав і я. Добрі коні з усуспільненого господарства ще раз натрапили на запорошену снігами мерзлу землю і, натрапивши, рвонули сани. Праворуч степ блиснув зеленою.

– От годинка, – сказав я. – Коли не випадуть добрі сніги, мабуть, загине озиме.

– Небезпека, безперечно, велика, – кинув комунар, підбираючи віжки, – але за це, що праворуч, турбуватися нічого. Бачите, яке буйне? Це витримає. Вершечки, може, й поодмерзають, але корінці залишаться цілі.

Я з вдячністю подивився на буйну зелену і, натягнувши на вуха капелюх (сухий, холодний вітер прямо-таки безумствував), знову повернувся до колишньої розмови.

– А от я чув, товаришу, – сказав я, – що по комунах з жінками біда: ніяк не вживуться одна з одною. Це правда?

– Скоріше брехня. Спершу і справді була біда з ними, але потім уласкавились.

«Уласкавились» – яке гарне слово! Я знаю, що це слово можна зустріти, скажімо, в словникові Грінченка, але я думаю, що воно, це слово, виникло саме для комуни, для тієї ідеальної форми суспільного життя, що до неї рушили нечуваним походом мільйони людей нашої соціалістичної батьківщини. «Уласкавились» – яке гарне й надзвичайно тепле слово!

…Коні знову покинули бігти: сани сунулись по грудках чорної, мерзлої землі. Я вискочив на дорогу і став відігрівати свої закляклі ноги. Ми вже в’їздили в степове селище – Веселе, в струнку вулицю чепурних, мало не ідилічних хаток.

І одразу ж в очі кинулись червоні прапорці: біля кожного двору полоскався в повітрі святковий стяг. Поцікавився, в чому справа. Вияснилося, що в цьому районі (Барвінківський район на Ізюмщині – район суцільної колективізації) розпочався культпохід, і Веселе чекає до себе гостей: лікарів, юристів, агітаторів, письменників тощо. Зупинилися біля збірні. Увійшли в низеньку кімнату. Портрети Леніна, Сталіна, плакати. Уповноважений сільради запевняє, що за два дні Веселе колективізується на всі 100 проц. В розмову втручається білий, як сніг, дідок:

– Та як же йому й не колективізуватись, коли навіть я, старий, пішов у комуну.

Я дивлюсь на людей, що оточили мене, і не можу не бачити, що більша частина з них безперечно співчуває дідкові, але я зустрічаюсь і з недобрими поглядами. Що ці, з недобрими поглядами, думають? Я певний, що вони думають не стільки про своє майбутнє, скільки саме про одрізи, і певний, що з ними прийдеться вести довгу й запеклу боротьбу. Це ж вони постачали людським матеріалом банди Савонова й Махна, це ж вони тероризують населення пострілами із-за рогу. Я пригадав, що в цьому районі нещодавно вбили голову сільради, голову кооперації, полювали на бідноту і т. д.

– А скажіть, товаришу, – вкрадливим голосом звертається до мене один із тих, що з недобрим поглядом, – яку раду дасть власть десятипроцентникам?

«Десятипроцентниками» в Барвінківському районі звуть тих селян, що виплачують 40 проц. всього податку: 10 проц. всієї маси.

– До десятипроцентникіз, – пояснюю я, – іноді попадали й середняки, отже, з середняками ні влада, ні сільська громада нічого не будуть робити, вони самі собі дадуть раду, вступивши, скажімо, в колектив, але щодо десятипроцентників-куркулів, то з ними, звичайно, ніхто не буде церемониться… А ви що, десятипроцентник?

– Та десятипроцентник! – зітхає дебелий дядько і тут же починає доводити мені тим же вкрадливим голосом, що його зовсім «занапрасно» зачислили в цю категорію. Я дивлюсь на селян, але в їхніх очах я не бачу підтримки цій людині. Раптом переді мною виростає фігура невеличкого чоловічка в подертій, латка на латці, свитині.

– Просю вас, не довіряйте йому, товаришу, – кричить ця фігурка тоненьким голоском і голоском такої розпуки, наче його й справді ведуть на убій. – Бреше він, накажи мене Бог, бреше! – Невеличкий чоловічок повертається до дебелого дядька й каже: – Де твоя совість Матвію? Який же ти середняк, када в тебе 50 десятин землі було, і три пари волів, і чотири коняки, і…

– Чого присікався? – визвірився степовик. – «Було», «було», а тепер…

– Тепер? – мало не заверещала фігурка. – Та накажи мене Бог, товаришу.

– Заторочив про свого Бога! – крикнув дядько й сплюнув. – Ти ж ікони з кутків повикидав?

– Повикидав!

– Церкву проголосував зачинити?

– Проголосував!

– А релігію, бач, і не забуваєш: знову про Бога! Ех, ти, агітатор, – степовик подивився на мене й зітхнув. – Темнота, знаєте, товаришу, страшна темнота!

Маленький чоловічок від несподіванки зніяковів і враз вщухнувши, промовив винувато:

– Діствітєльно. Діствітєльно, помилився. Це ти, Матвію правильно говориш. Діствітєльно, темнота отая цупко держить нас. Головою я, канєшно, дійшов науки, а от язиком іноді й ляпнеш старорежимне.

І, сказавши це, чоловічок зник у натовпі.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 463 – 466.