Уривок 5. Олександрівські «коровники»

Микола Хвильовий

Дозвольте одразу ж почати з того, що ми – на кордоні з Артемівщиною. Від Олександрівки, як і від решти найближчих сіл, заводи (Краматорський, Костянтинівський тощо) за кілька невеличких кілометрів. Отже, нічого нема дивного, що багато мешканців цих сіл працює, на згаданих заводах. Ці мешканці – дуже цікавий тип робітника: за часів середової, себто громадянської війни, себто з тих часів, коли по заводах надзвичайно важко було працювати, ці робітники, завівшись доброю коровкою і непоганим клаптиком землі, жили по селах і вичікували. Тепер вони, звичайно, знову працюють по заводах… не покидаючи, як і треба чекати, ні коровки, ні свого доброго клаптика землі. Прозивають їх тут «коровниками», а з якої ласки – про це ви будете читати далі…

…Ландшафт непривітливий. Чи то дощ забруднив це селище, чи, може, й справді люди тут якось інакше живуть, – у всякому разі і будівлі, і вулиці – все нагадує найглухіші закутки Слобожанщини. Це вже не Степ. Урочистості теж жодної: ні червоних прапорців, ні навіть… хазяїв.

– Скажіть, будь ласка, де живе ваш уповноважений? – запитуємо людину, що раптом виринула із воріт.

– А хто його знає! Оце днями розвівся з жінкою, так хто його знає, де живе.

Ми рушили до школи і по дорозі натрапили на помешкання Коопзерна. Увійшли. Поздоровкались. Сидять дві похмурі людини. Завкоопзерна і його секретар. Зав відповідає неохотно, хоч із розмови й виясняється, що Склярова він давно знає. Вияснюється також, що зава допіру переобрали: раніш він був ще й уповноваженим сільради.

– А де ж уповноважений новий?

– А я почім знаю?

Скляров і тут показує себе хазяйновитою людиною: ретельно переглядає відчитні книжки, робить виписки, розпитує.

– Будь ласка, – подає він мені папку з папірцями. – За місяць «Райкоопзерно» надіслало сюди до 70 папірців. По всіх виконано? – коротко кидає він в бік зава.

– Ні! – похмуро відповідає той і підкидає свої суворі, характерні брови.

«Ну, – думаю я, – дядя не з піддатливих. Не дивно, що Олександрівка досі не заснувала в себе жодного колективу».

– Негайно розпорядіться, щоб люди зійшлися до школи, – командує Скляров. – Школа вже звільнилась?

– Школа-то звільнилась, але людей зараз не зберемо.

– Чому?

– Тому, що всі по заводах і на кар’єрах. Хіба жінок? – з ледве помітною іронією додає зав.

– Тоді зберіть жінок… Та й не всі ж і по заводах та кар’єрах?

Завкоопзерна дає розпорядження. Але дає він це розпорядження так мило, що я ніяк не можу не пізнати в ньому одного із «коровників» (потім я узнав, що завкоопзерна і справді нещодавно покинув завод).

І взагалі треба сказати, що Олександрівка дуже симпатичне селище. Нещодавно, скажім, в робітника-коровника витягли з-під пічки 20 пуд. схованої пшениці («Сукин син, – розповідають, – сховав в таке місце, що мало не попеклася. Пшениця, як ото ломом ковирнули, посипалась, а за нею й таргани, як сарана…») Та ще й в якого робітника – матросом був! (втік, кажуть, до Севастополя, коли ото трапилась з ним така халепа). Дуже симпатичне селище ота Олександрівка! Нещодавно працювала там в лікбезі вчителька Шарапова. І, можна сказати, до того допрацювалась, що почала агітувати проти колективізації, попереду остаточно розваливши лікбез. Правда, вона – вчителька із липових – тільки семирічку скінчила, правда, її вже звільнили, але правда й те…

А втім, про це ми скажемо далі, нагадавши, до речі, що вищезгадане «Райкоопзерно» не тільки затоплює папірцями села, але й ще пише їх так популярно, що талмудисти тільки руки потирають від задоволення.

…Ми вийшли на вулицю й попрямували до школи, куди мусили зібратися мешканці Олександрівки. Мжичило. Десь гавкали тисячолітні собаки. Небо було таке сіре, наче нарочито.

– Подумайте тільки, – сказав Скляров, звертаючись до мене. – На селі 70 відсотків робітників, і в тому ж таки селі нема навіть поганенької бібліотеки. А найгірші провокаційні чутки, коли хочете, саме теж відціля розповсюджуються.

Де, як не тут, найбільш говорять про те, що, мовляв, в комуні дітей від батьків відбирають, що, мовляв, в комуні одіялом на 20 сажень вкриваються 70 чоловіка… Жодного партійця нема!

– А із 37 звільнених від податку є хоч один робітник?

– Теж жодного!

– Ну, й чого ж тут чекати, коли публіка, мабуть, і без колективу непогано живе… Робили спробу одібрати в них землю?

– Тепер вони землю з охотою віддають: бачать, що пройшли вже їхні коровницькі часи. Тільки, бачите, без посівматеріалу.

– А з колективом як? Нема охотників?

– Єсть. Та лише із… відомих вам 37, серед яких жодного коровника.

Ми вже зійшли на ганок школи. Нас зустріла літня вчителька. Від неї ми узнали, що вже більше, як два тижні, тут, в Олександрівці, організовано комуну. Комуна на 25 чоловік, із них навіть 3 «коровники». З боку уповноваженого, як і з боку всієї сільради, ніякого керівництва…

– А скільки у вашій школі дітей? – запитую я.

– 47. Перша група. Школа почала функціонувати тільки в цьому році, – вчителька запропонувала мені єдину табуретку, що стояла в її невеличкій кімнаті, й додала: – А втім, і з маленькою дітворою ми дещо зробили: збирали утильсировину, зібрали кілька ікон.

– Ну, а як у вас тут: багато релігійних?

– Я не сказала б. Коли не віддають хоч би тих же ікон, то в більшості тому, що не хочуть залишати куток порожнім. Говорять: «дайте нам портретів Леніна, тоді віддамо й ікони».

До кімнати зайшов сторож і сказав:

– Щось погано збираються наші граждани: лише двоє селян прийшло, та і то один із них п’яний.

За час своєї подорожі я не бачив на селі поки що жодного п’яного, і тому поспішив із кімнати.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 474 – 477.