Уривок 4. Третє відділення комуни «Червоний маяк»

Микола Хвильовий

…Степовий шарабан похитується на ресорах, коні, «як огонь», розкуркуленого степовика енергійно вистукують копитами. Летить багно. Степова даль в тумані. Зрідка, коли налітає темна хмара, дощить.

Хоч я й їду до «коровників», але про «коровників» у цьому уривкові, так, на жаль, нічого й не занотую: по дорозі хутір, і не сказати про нього я ніяк не можу.

– А це що за хатки попереду маячать? – спитав я.

– Та це ж третє відділення нашої комуни – «Червоний Маяк», – відповів мені візник, хльоскаючи батіжком по спині норовистого правого жеребця Майора.

– Ну, так ви, будь ласка, зверніть на деякий час і туди.

За п’ятнадцять хвилин ми вже входили в перше дворище чотирьох осель. Великий плац був порожній, коли я заступав повз призьби. І тільки підійшовши до одного із хлівів, я побачив у ньому діда.

– Драстуйте!. Здоровенькі були, діду!

– Га? Драстуйте!

– Хто тут у вас за керівника?

– За керівника, кажете? А хто його знає!

Скляров, що тут же був біля мене, трохи зніяковів: він допіру так гаряче рекомендував мені цю комуну – і раптом такий пасаж: невідомо навіть, хто керує відділенням.

– Що ви, діду, говорите! – з ледве помітним роздратуванням в голосі кинув він. – Так без догляду й хазяйнуєте?

– Чому там без догляду! Єсть там… – і дід махнув кудись рукою.

І саме в цей момент, відчинивши двері хати, на порозі зупинилась жінка. Скляров звернувся до неї. Вона підійшла до хліва й стала біля діда. Це була дуже мовчазна жінка, але це все-таки не пошкодило узнати від неї, що саме вона й керує оселями. Порається біля печі на 11 чоловік (їх тут зараз нема, це столярі й плотники, вони зараз в першому відділенні, і тільки обідати прийдуть сюди), – порається біля печі й керує цим селищем.

– Ви давно тут? – звернувся Скляров до господарки. – В комуні?

– Та з самого заснування колективу, – тихо посміхнулася та.

– А як же ваше прізвище?

Жінка сказала. І узнали ми, що це – дружина голови місцевої комуни. Скляров з задоволенням поінформував мене, що чоловік цієї жінки – відомий в районі активіст.

– Вас, мабуть, прислали сюди дати порядок цьому молодому відділенню?

Жінка ще раз тихо посміхнулася:

– Так.

Ми пішли оглядати хліви. В першому збилися вівці – до сотні. Пахло специфічним запахом.

– В цьому році підвезло нам, – сказала жінка, посміхаючись тією ж тихою усмішкою. – Що не вівця – то й пара. В оцьому місяці якраз зарясніли.

Скляров зловив маленького кучерявика й ніжно гладив його своєю долонею. Потім ми, пішовши на другий бік дворища, оглядали реманент.

– А на снігу не лежали? – питає мій хазяйновитий чичероне. – В декого, кажуть, реманент на снігу і досі вилежується.

– Ні, у нас цього не було.

Заходимо в хату. Пахне хлібом і ще якимсь невідомим запахом. В хаті пристаркувата жінка й дівчина років 7. Тут же я узнаю, що цю оселю тижнів два тому обстрілювали куркулі.

– Ну, а тепер тихо, – сказала керівниця відділення. – саме з того часу стало тихо, як ліквідували двох глитаїв, що ото поруч нам жили.

– Ну, комунарко, – звернувся я до маленької дівчинки, – Подобається в комуні?

– Ще б пак! Звичайно, подобається, – відповіла за дівчинку підстаркувата жінка. – Молочко для дітей єсть, хлібець єсть, а як весна прийде, до ясел відправимо. Вони тепер у нас зовсім по-камунському живуть. Молоде покоління требує іншого порядку: навіть з однієї миски не хоче їсти – давай їм тарілочку.

В хату зайшов і дід. Скляров, очевидно, ніяк не хоче пробачити старому його несподівану виходку біля хлівів, і тому він тут же вступає з ним в розмову. Із розмови виясняється, що, по-перше, діда нещодавно прийняли до комуни, а по-друге, виясняється, що старий – малосвідома людина і до того ж, мабуть, ніяк не може примиритися з тим становищем, що комуною керує не він, а така тихенька собі жінка.

– Але все-таки скажіть, діду, – знову запитую я його. – Як ви дивитесь на комуну: краще вам жити тепер, ніж жили ви раніш, чи гірше?

– Та про мене що? Однаково!

Але далі виходить, що зовсім не однаково, далі дід з зітханням згадує про час, коли він мав корову й конячку. Ми, звичайно, цікавимось, коли ж це було і де поділися його корова й конячка. І чуємо від діда, що це давно було і що корову й конячку заїли злидні. Словом, в особі діда ми розмовляли з типом того незаможника, який цілий вік мріяв зробитися хазяйчиком і якому тільки стареча неміч стала на перешкоді в його прагненні до підкуркульників.

– Зупинишся біля коней, подивишся на вівці і думаєш, що ти й справді хазяїн, – втішає себе старий і виймає із кишені люльку.

«Втішай, втішай, – думаю я. – Так втішає себе, можливо, не один дід, як ти, з третього відділення комуни «Червоний Маяк», Але таких онанітиків, на радість, серед молодого покоління я вже, діду, не бачу. Саме серед робітничо-селянського».

…Степовий шарабан знову похитується на ресорах…

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 471 – 474.