Уривок 9. Об’єднане зібрання
комуни й артілі

Микола Хвильовий

…На горі, до церкви, вирисовується силует недобудованого «земством» чималого двоповерхового будинку, його, цей будинок, комуна безперечно добудує і саме її скорому часі, а поки що клуб сільбуду міститься в древній хаті на курячих ніжках, багато нижче, в непролазному багні несподіваних зимових дощів.

Помешкання – приблизно чоловік на 80. Дві лави, навіть сцена. Крізь кволе світло нафтової лампи з напів-чорним засмаженим склом я бачу в глибині сцени декоративну завісу: якась «малоросійська» ідилія маячить мені. Об’єднане засідання комуни «Новий Побут» і новоутвореної артілі ще не розпочалось, і в клубі стоїть гул неорганізованих голосів. Раз у раз риплять двері й заходять нові люди.

Із розмов чую, що між комуною й артіллю – антагонізм. Вирисовуються типи нового села, дають себе знати досить цікаві колізії й протиріччя.

– Дозвольте, граждани, – чую енергійний голос, – дозвольте, поки розпочнеться засідання, розказати вам, що я чув на курсах.

До сцени вийшов кремезний, з досить розумними і трохи хитренькими очима, середнього зросту чолов’яга.

– Ти краще розкажи, за що ти мені, Трюхане, око вибив! – вискочив туди ж худенький, погано вдягнений чоловічок з прізвищем Калиниченко і тут же звернувся до комсомольця Гмиро, вчасника культпоходу. – Скажіть, товаришу, хіба єсть таке право, щоб десятипроцентники в комуну входили?

– Ви це кого маєте на увазі?

Тоді до сцени вискакує третій – низенький, чорненький, як жук, і, розмахуючи руками, кричить жіночим голосом:

– А маємо ми на увазі Трюхана. Десятипроцентника, которий отруб мав до революції в тридцять десятин і був отлічной кулак, но тепер записався в камуну, і це зовсім неправильно, бо говорив на районному зльоті колгоспників товариш Глинський, говорив доклад так: – Іспитайте, говорить, щоб не було ошибки, отакого нічого не було. А коли десятипроцентник, то щоб пішов з сумкою, і дать йому можна ще плужок і найбіднішу землю. Пущай працює. Но щоб в камуну такой, як Трюхан, – ні в якому разі. Такой доклад був товариша Глинського.

– Правильної Правильно! – загула частина зали, коли промовець, скінчивши, подивився побідними очима на присутніх. – Правильно, Тараненко!

– Так от що, граждани, – почав був хтось іззаду, але йому не дали говорити: той, хто розпочинав, очевидно, хотів говорити за Трюхана. Зала шуміла. Чути було вигуки, то – «Трюхан – трудовик», то – «Трюхан – глитай». Особливо яро кричав якийсь задній дядько, і Гмиро, вгомонивши залу, дав йому слово. Як і треба було чекати, селянин спершу збентежився, але потім сказав:

– Вірно, і я стою на той точке, що Трюхан вилетить із камуни. А чому мені на нього больно зробилось? Так, скажу я вам, товариші, що як їхав я через його кукурудзу (це ще за царського режиму було), так він мене так штовхнув ногою, що даже вдівітельно. І скажу я, що хитрує Трюхан. А сам я на ваш вопрос отвітю так: платю я податку 27 рублів. Но больно, товариші, потому, як Трюхана безпремінно треба тряхнути з камуни.

– Правда! Правда! – вирвався жіночий голос, і зала знову загула.

– Так от що, граждани! – знову почав хтось іззаду, але і на цей раз йому не дали говорити.

І знову, то – «Трюхану невигодне положеніє», то – «Трюхан за бідноту». Нарешті зала залюднилась досить, і розпочалося засідання. Спершу переписано було присутніх, потім запропоновано було десятипроцентникам (якщо вони є) покинути залу й, нарешті, дано було слово доповідачу комсомольцю Гмиро. Поки Гмиро говорив про колективізацію взагалі, – добре було, але як тільки він почав доводити, що комуна – краща, найвища форма колективного життя, – члени артілі засовались. Особливо ж вони засовались тоді, коли доповідач заговорив про посівматеріал.

Доповідач скінчив закликом до ліквідації куркулячих гнізд. Деякий час стояло красномовне безгоміння. Я чекав і дивився то на засмажене скло старомодної нафтової лампочки, то на «малоросійську» ідилію, що визирала з глибини сцени. Десь далеко брехали собаки. Пахло приїсним запахом кожухів і запахом старої, доживаючої свої останні дні, селянської України.

Нарешті вискочив той же чорненький, як жук, Тараненко й замахав руками.

– Яка прийшла пропаганда, – говорить він, – нащот антирелігії, то я й говорю – «Давайте, братця, закриємо церкву і зробимо там республіку». І закрили. Но нащот комуни скажемо так: в артіль підемо, а комуну – ні. (Голоси «Правильно»! «Всі такої думки»!) Чому я не йду до комуни? А може, моє сімейноє положеніє не дозволяє, а може, й морда не подобається. А нащот посівматеріалу так скажу я вам, товариші, – нема! Одно слово, нема – посівматеріалу. Бєдні ми. Кобилку нема чим годувати.

Зала знову загула. І знову той же настирливий голос, що йому ніяк не дають висловитись:

– Дозвольте, граждани…

Я дивлюсь на Трюхана. Він цілком спокійний й нічим не видає себе. Тільки спеціальний спостерігач побачить, що говорить його спокійне обличчя. Воно говорить: «бачите, які люди хочуть вижити мене з комуни?»

– Дозвольте слово, – чую я позад себе.

– Хто там хоче взяти слово?

– Це я, Тараненко.

«Знову Тараненко, – думаю я. – Ну, тут з посівматеріалом справа буде дуже кепська». Я повертаюсь і вдивляюся в напівтьму задньої зали, але обличчя нового Тараненка я не бачу, бачу лише, що новий Тараненко – вищий від свого однофамільця (чи то родича) приблизно на дві-три голови.

– Так-от, з приводу комуни, – говорить упевненим голосом другий Тараненко. – Вірно, комуна вища за артіль. Але обіжати артіль комуна не буде, і нічого вам, граждани, тут особливо гомоніти й нарікати. Правда, скоро з нашої радянської землі зробимо одну велику комуну, але ніхто вас, товариші, з артілі в комуну тягти не буде. Працюйте в артілі, поки сознаєте, що комуна таки краща за артіль. А той факт, що всі будемо в комуні, – єсть жизнений і цілком перспективний факт.

– Дозвольте, – не витримав перший низенький Тараненко. – Моя об’язаность, як я чув від товариша Глинського, що строй, говорить государство, одну камуну, но артіль не воспрещається. Можеш артіль, можеш соз, можеш камуну, так що оратор Тараненко совсьом протизаконно хоче загнати нас у камуну.

Зала знову зашумувала. І знову той же настирливий голос, що йому ніяк не дають висловитись:

– Дозвольте, граждани.

– Товаришу голова, – ще раз чую я голос Тараненка-другого.

– Чого ви хочете, товаришу Тараненко?

– Я хочу скінчити свою промову.

Голова нарешті вгомонив залу. Тараненко-другий підвівся й сказав:

– А тепер дозвольте, граждани, про посівматеріал. Звичайно, між комуною й артіллю не може бути ніяких отношеній. Але скажу я вам про свою комуну. Пішла оціночна комісія по дворах. Заходить до одного. Єсть посівматеріал? Нема, каже. Ладно. Повірили. Та тут, бачите, пришилося так, що розвівся він з жінкою, а вона візьми та й викажи. Що ж? Сознався й приніс 7 пуд. пшениці. Отож я й кажу: з миру по нитці – голому сорочка. Як кожний з нас найде в себе 7 пудів, то й вийде, що засіємо десятин сто. Так я говорю, граждани? І потім я ще скажу про ліквідацію куркуля як класу. Довольно вони попили з нас кровушки. Треба винести постанову, щоб завтра їх всіх розкулачити. Правильно я говорю, граждани?

Цю пропозицію, як і першу (найти в себе пудів 7 зерна), артіль зустріла мовчанкою. Але вже видно було, що вона, артіль, здається. Почали голосувати, хто за те, щоб негайно найти посівматеріал, і за те, щоб розкуркулити саме завтра місцевих глитаїв. Піднялись руки (частина несміливих, частина рішучих). Хто проти? Шість. Серед них той же Тараненко-перший. Тараненко-другий просить дати пояснення, чому голосують проти. Один заявляє (всі, між іншим, з новоутвореної артілі), що він тому не хоче розкулачувати, що 20 років працював пастухом в глитаїв і вони вже й так йому осточортіли. Тараненко-перший не хоче «по человєчності», а один, так той навіть заявив, що «в нас куркулів нема». В чому ж річ? В останнього, як вияснилося, дядько – місцевий глитай. Звичайно, після голосування виступили з гарячими промовами з приводу голосуючих проти розкуркулення Гмиро й Карпів.

…От, до речі, запитання, що їх подано було доповідачеві: – «Кому в першу чергу дадуть трактор – комуні чи артілі?» – «Що робити, як боргу багато, а в артіль вступив?» – «Реманент в комуні, а артілі потрібний, – що робити?» – (Теж, до речі – «В районі до 80 машин, – говорив мені Скляров, – район розбитий на 10 відділів, по 7 приблизно на відділ»). – «Може бути маленька комуна при великій артілі?» – «Землю куркулеві землеміром буде відрізано чи по вказанню общества?» – «Чи може артіль провіряти комуну?» – «Що, як кулак знову заживеться?» і т. д.

– Граждани, не розходьтесь, – знову почув я голос Трюхана. – Дозвольте доложити, що я чув на курсах.

«Трюхан і справді стріляна птиця, – подумав я, – бач, як крутнув: наче про нього й не було розмов».

– Головне, товариші селяни, зберігайте попіл. Усякий. Попіл має калій і фосфор, а як полежить він надворі, то вищолачується. Отже, держіть його в якомусь ящику, чи що…

Селяни цією справою зацікавились, і Трюхан дістав можливість зробити свою доповідь. Навіть дістав слово й той селянин, що так настирливо вигукував своє «дозвольте, граждани».

– Коли будемо жити вмісті, – сказав він, – то не будемо битись. А щодо наступу комуни на артіль, то можна взяти такий пример: одній дівчині 16 літ, а другій 13: першій вже й щочки подрум’янені, а друга – ще дітьо. Так комуна й артіль, як дві сестри. Зачєм же сперечатись?

Коли я вийшов на ганок, стояла темна вітряна ніч. Я звернувся до Склярова:

– Так що ж ви мені скажете про Трюхана?

І Скляров сказав мені, що Трюхан і справді із бувших людей, і справді мав колись 30 десятин землі. Але за часів Радянської влади він показав себе активною радянською людиною. Особливо відзначився він в боротьбі з бандитизмом. Трюхана район не спускає з ока, але поки що він багато корисніший за тих незаможних підкуркульників, яких я бачив сьогодні.

«Хто його знає, – подумав я. – А втім, районним робітникам видніше».

…Знову на сході визвіздило небо. Багно зашелестіло під ногами дзвінкими лідяшками. Назавтра буде мороз. Легко дихати і радісно бути в цих гомінких новонароджених хуторах і селах – бути й вивчати, щоб як-небудь розповісти майбутнім поколінням, в яких надзвичайно прекрасних днях жили й працювали ми… Праворуч загавкав нічний собака.

– З Курульки куди ми рушимо? На Богодарівку?.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 487 – 493.