Уривок 3. Дружина Павла Єрмолайовича Романенка

Микола Хвильовий

Ти мене колись запевняв, друже, що найконсервативніший елемент на селі це – жінка. Я з тобою ніколи не погоджувався. От і зараз зустрів кілька жінок, що їх ніколи не забуду.

Вбігає в хату без хустки і прямо до мене – жінка. Очі горять, розмахує руками і ніби зі мною сто літ знайома:

– Я їм говорю – «жива річка», а вони мені «нове життя». Проголосували: вийшло по-їхньому. Ну, скажіть мені, товаришу, невже «жива річка» не краще за «нове життя»?

– Ви спершу поясніть мені, що то є «жива річка», і що то є «нове життя»?

– Та це ж я так хотіла назвати нашу комуну «Жива річка».

– «Жива річка» і справді свіжіш звучить.

– От бачите! – і жінка з сумом подивилася навкруги. – Хіба я не казала?. Чи не можна, товаришу, якось змінити?

Я сказав, що зміна назви цілком залежить від загального зібрання комуни. Жінка зітхнула, але, зітхнувши, скоро заспокоїлась і затараторила. Вона дивиться на мене здивовано й питає: невже я не знаю Павла Єрмолайовича Романенка? Не знаю? Це її чоловік. От він стоїть! Вона з ним організувала комуну. Це перша комуна в їхньому селі.

Підходить Павло Єрмолайович – чорненький, невеличкого зросту чоловік. Він, очевидно, нічого не має проти комуни, навіть мало того: він радий комуні. Але він з більшою охотою почав розповідати мені про імперіалістичну війну і про те, як він дезертував з фронту. Коли він стихає, Романенкова знову насідає на мене.

– І дурна ж ота Пріська. Вона думає, що я відіб’ю в неї чоловіка. На чорта він мені здався? Що мені, мало свого? А от червоний куток занехає. Їй-богу, занехає! Повірте мені! Вона ж зовсім не образована.

– Це ви про червоний куток у комуні?

– Та в комуні ж!

І далі, мій друже, вона малює такі картини майбутнього своєї комуни, що навіть не віриться, що перед тобою стоїть зовсім доросла 35-літня (приблизно) жінка. Я бачив її усуспільнене господарство: плохенька шкапина, плужок і зовсім не злий собака: ввесь час махав мені хвостом. Павло Єрмолайович і Романенкова мають двох дівчат, старшій років 12.

А втім, все це тебе не обходить, і тому дозволь тут же сказати, саме чому я згадую в своєму блокноті цю жінку з степового краю.

Річ у тому, що в той час, коли Романенкова горіла пожаром неповторної революції, – саме в цей час в другій кімнаті «інтелігентні» сестри (можливо, милі, ласкаві жінки) демонстрували перед агітаторами жахливу некультурність і не менш жахливу відсталість. Одна, наприклад, коли її щось запитали про реконструкцію народного господарства, – вона, наприклад, навіть не зуміла вимовити це слово: «реконструкція». Правда, друга щось дуже упевнено говорила про Руссо, але й це не урятувало становища: мій подорожник, дуже мила і справді-таки інтелігентна людина, одвів мене в куток і сказав з болем:

– Який маразм! З якими негідними засобами вона робить спробу приховати свою порожнечу! До неї ж личить цей Руссо так, як приблизно до корови сідло. Але і не в цьому річ: річ у тому, що вона, ця міська «інтелігенція», інакше себе й не уявляє, як пупом землі. Яке нахабство!

Мій подорожник вийняв нервовим рухом портсигара й запалив папіросу.

– Нахабство і справді неабияке! – підтвердив я і одійшов до столу.

Але не встиг я сісти на лаву, як до кімнати зайшов один із наших візників і сказав, що надворі… дощ.

От тобі й маєш: тільки-но лютував бадьорий холодний вітер і раптом – дощ.

– Ви не дивуйтесь, – підходячи до мене, промовив т. Скляров. – Дощ зовсім не випадково саме сьогодні пішов; не завтра ж ми збираємось до «коровників»?

– До яких це «коровників»? – спитав я.

– А от за дві години побачите! – і товариш Скляров усміхнувся милою усмішкою.

І тоді я почув, що таке «коровники», і узнав я, чому саме сьогодні пішов дощ. Почуєш і узнаєш і ти, друже, коли будеш читати четвертий уривок із мого блокнота. А поки що – до побачення.

…Увійшла дружина Павла Єрмолайовича Романенка й сказала, звертаючись до мене:

– От вам, товаришу, наша адреса. Пришліть, пожалуста, для нашої комуни хоч невеличку бібліотеку. Пришлете? Ну, так тоді я вас нагодую добрим узваром. Ходімте!

Ми вийшли на вулицю. Йшов дрібний, мало не осінній дощ. Дружина Павла Єрмолайовича Романенка бадьоро ступала по калюжах і коли поверталася до мене, то в її очах я бачив той же надзвичайний блиск від пожару неповторної революції.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 468 – 471.