Уривок 7. Пожар у Курульці
Микола Хвильовий
…Село розкинулось на взгір’ях двох шпилів, село – як і більшість сіл Слобожанщини. Діставшись верхів’я одного із горбів, ми побачили зі свого шарабана величезний, тисячний натовп людей. Натовп метушився на чималому майдані.
– Це зібралися біля сільбуду на мітинг, – поінформував мене Скляров.
Вже добре-таки звечоріло, так що треба було чекати, що за якісь півгодини по хатах заблимають традиційні кволі каганці. Вітер не стихав. Він був такий же різкий і колючий, як і раніш, і лише добра метеорологічна станція могла б вгадати, що за якісь дві години цей вітер змінить свій напрям і над Курулькою пронесуться нові, несподівані зимові дощі.
Це велике селище зустріло культпохідників зовсім не так, як Олександрівка. Мітинг пройшов з піднесенням, а коли другий Скляров (голова місцевої сільради), зійшовши на трибуну, запропонував рушити до зачиненої церкви (в Курульці і другу церкву зачинено; попи – повтікали), натовп весь посунувся до головного шпиля.
– Подивимось, як курульчани будуть палити своїх богів, – сказав Скляров. – Із 4700 зібраних ікон вони, до речі, вирішили, здається, тисячі півтори-дві віддати вогневі.
– А куди ж решту дінуть? – спитав я.
– Рештою будуть опалювати свої сільбуд та школу. Це, на мій погляд, досить розумне вирішення.
Розлившись по взгір’ю ручаями кількох груп, на командному пустирі натовп пішов одним річищем і раптом зупинився. Натовп оточив тісним півколом пагорок звалених «святих» ікон. Боги двох тисячоліть, ті боги, що їм сотні років вклонялися темні, залякані хутори і села – вклонялися уперто, фанатично, до тупого забуття, ті боги, що на протязі багатьох століть допомагали визискувачам дурити затурканих, обідраних людей, ті боги, що так люто ворогували з найгуманнішою й найлюдянішою із всіх революцій – з революцією октябрських днів, – ці боги сьогодні лежали під ногами вільного натовпу.
– Боже мій! – очевидно, десь молиться якась курульська клікуша. – Та зроби ж, Господи, чудо хоч зараз.
Але чуда нема і чуда не буде. Нікчемні дошки з образами «святого Боженьки» безсилі щось зробити, як безсилий і той, що його писали колись з великої літери і що його, як тепер побачили цілі хутори і села, ніколи й не було.
Налетів вітер. Рвонув. Безперечно, і природа співчуває курульчанам. Хтось чиркнув сірника. Легенько затріщало. Безгоміння серед тисячного натовпу. Ще затріщало. Тріщить! Ікони за сотні років добре повисушувались по своїх сухих закутках. Тріщить. Знову рвонув вітер.
– Господи! – очевидно, десь молиться курульська клікуша. – Та невже ж, Господи, так і не буде чуда?
– Не бу-уде! – свистить вітер в дзвіниці старої зачиненої церкви, що тягнеться до неба своїм хресто-списом і полохливо озирається навкруги. – Не бу-уде!
І навіть більше того: не втече й вона. Церква. Скоро і їй курульчани дадуть раду. От як тільки робітничо-селянський парламент затвердить відповідну постанову – стане на місці «святого» престола якийсь природознавець і узнають курульчани, яку велику справу сьогодні зробили вони.
…Вискочили перші вогняні язички. Побіг димок і, підхоплений поривом вітру, розтанув у просторах. Чорний, безсніжний зимовий вечір насідає на командний пустир. Серед багатоголового натовпу те ж саме безгоміння. Хатки, що розкинулись по взгір’ях, наче замислились і тільки зрідка перелякано блимають із сільської півтемряви своїми тисячолітніми каганцями. «Чого замислились хатки? – думаю я. – Чи відчуваєте, що і вам надходить кінець? Скоро, скоро, хатки, і вас здадуть до архіву і на вашому місці важко осядуть багатоповерхові будинки. Бачите, хатки, яким великим, нестримним походом рушили мільйони до колись їм, мільйонам, страшних комун? Чуєте, хатки, як важко ступають, аж земля двигтить, по шляхах і дорогах трактори й комбайни? Бачите, хатки, як насторожились поля? Чужі ви сьогодні, хатки, чужі своїми архаїчними солом’яними дашками, своєю незручною кубатурою, своїм допотопним побутом».
Вогняні язички ростуть. Димок виростає в дим. Димить. Підхоплене вітром полум’я забушувало. Оскаженіло затріскотіли старі дерев’яні боги. І серед тисячного натовпу, в темряві зимової ночі, заметушилося іскрами грандіозне огнище. Духовий оркестр дав сигнал традиційним гопаком. І тоді ж одразу зникло безгоміння і зо всіх сторін посипались репліки.
– Бережи, Миколо-вгоднику, бороду! Чуєш… Та хіба не чуєш, що горить?
– Ой матінко! Та це ж моя свята Параскева онде з вогню спідницею витикається. Та як же я тобі, бідненька, допоможу, коли ти мене в релігійному дурмані держала?
– Ну, а Георгій Побідоносець, – філософськи відзначає хтось, – хоч і побідив змія, а з вогню, надо полагать, не вискочить навіть на доброму коні. Що-то є вогонь? Сказано, природа! А проти природи, видно, і Бог не воздействує.
Вогнище бушує. Летить вітер, і мчаться кудись в темряву бистрокрилі іскри. Захвилювався натовп. Вискочили два діди і… очам не вірю! – вжарили (іменно вжарили, як колись його «жарили» старі запорожці) – вжарили гопака!
…Я одійшов кроків на тридцять від натовпу й подивився. В вітряній заграві небувалого пожару стояла, замислившись і підперши лівою рукою підборіддя, старенька засмучена баба-яга – злодійкувата церква, як стара, темна і – слава тобі, о, новітній часе! – неповторна Україна. Над командними пустирями мчалися міцні, соковиті вітри.
…Але що це за крик допіру долетів до мене? Я кинувся туди.
– Рятуйте! Рятуйте! Дівчина горить!
Від головного натовпу відділилась невеличка група – дві жінки, лагідно, як чернички, пов’язані платками, й дівчинка. Дівчинці й справді загорілося від іскри пальто, і вона метушилася з ним, плачучи й не знаючи, що робити.
– Рятуйте! Рятуйте, дівчинка горить! – продовжували галасувати «чернички».
Я підбіг до дівчинки й погасив їй вогонь на пальті.
– Чого ви кричите?
Але черничок уже не було біля мене. Стара Україна зробила останню спробу повернути до себе загублену масу, але навіть провокація їй не допомогла. Можливо, демонстративний танок на вогнищі запалених богів перешкодив цьому провокаційному «рятуйте», можливо, це провокаційне «рятуйте» не найшло собі найменшого відгуку в жодному із курульських сердець.
…За якийсь час, коли боги вже остаточно спопеліли, пішов довгий, краплистий дощ.
Примітки
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 481 – 484.