Уривок 6. Балачки з п’яним. Обід.
Розмова з тверезими

Микола Хвильовий

…Я добре пам’ятаю далеке, старе село, що було за моєї юності. Пам’ятаю закурену, запльовану збірню-розправу, пам’ятаю специфічний запах столітніх міністерських циркулярів, пам’ятаю заляканих урядниками і хитреньких «мужичків». Такого села я вже ніколи не побачу, і я, звичайно, з цього дуже радий. Але не зовсім радісно дивитись на такого «мужичка», як-от оцей, що (як він сам висловлюється), зараз «під «комбінацією», тим паче нерадісно, що таких «мужичків» в Олександрівці, мабуть, не один.

– Так, гражданчик, – говорить «мужичок», звертаючись до молодого селянина, що сидить на парті, і все чомусь відвертається від мене. – Так, гражданчик, що й говорити, я – під комбінацією, але сьо-таки в камуну не піду, бо не хочу робити на симулянтів.

– А хто ж хоче робити на симулянтів? – заперечує, посміхаючись, молодий селянин.

– Ти не говори мені! – енергійно грозить рукою мужичок. – Придавить, скажім, Софійка дверима палець, а доктор їй… пожалуста на курорт. Ну, от тут-то й смикни: хто буде робити за Софійку? Я? Я!. Звиняюсь!

– Ну, хай раз і придавить, – знову заперечує молодий селянин. – Але невже ви, дядьку, гадаєте, що вона вік буде давити пальці?

«Мужичок» робить надзвичайно хитре обличчя, й, розгладивши правою рукою бороду, серйозно й неохайно кидає:

– Ех, молодий чоловіче, не говори мені цього! Ти знаєш, з якого я року політикан? Ого!

До класу зайшло ще двоє селян. У вікна класу зазирає сіре небо, але дощ вже вщух і, як передає мені Скляров, зі степу знову насідають холодні вітри. Балачки п’яного мене вже не цікавлять, і тому я виходжу до роздягальні, де бачу на лаві сторожа. Від цього ж таки сторожа, бородатої людини, я узнаю, що комуна хоч і організувалась в Олександрівці, але, не маючи відповідного керівництва, досі нічого не зробила.

– Це ви говорите про артіль? Я чув від уповноваженого «Коопзерна», що у вас тут організувалась артіль?

– Ні, артіль – то особстаття, а комуна окремо. Я сам состою в комуні.

«Щось крутить завкоопзерна, – думаю я. – Який йому було сенс запевняти мене й Склярова, що у них ніякої комуни нема?» Я поділився думками з Скляровим.

– Я вже бачу, – відповів мені той, – що сюди і справді прийдеться прислати доброго організатора.

Ми стояли в коридорі. Зайшов завкоопзерна. Очі йому підозріло поблискували. Він запропонував нам підобідати. Був якраз обідній час. Погодились. Увійшли в якусь селянську хату. Нас зустріла жінка й дві дівчини. Завкоопзерна і дві дівчини залишилися в першій кімнаті, ми з жінкою пішли в другу. На столі стояв холодець. Якось зайшла розмова про Шарапову, про ту ліквідаторшу неписьменності, що агітувала проти колективізації. Жінка причинила двері й сказала тихо:

– Вона он там, в першій кімнаті.

Я так і не узнав, яке відношення мала Шарапова до нашої хазяйки, але я бачив, як наша хазяйка, з запалом, що його я зустрічав тільки по агітках, прошепотіла, вийнявши з комоди зошит:

– От бачите, поки вчилася в неї (господиня вказала пальцем на двері), доти ні бе-бе. А тепер дивіться: вже цілого листа написала.

І тоді ж я узнав, що саме завкоопзерна й покинув дружину, і зійшовся він не з ким іншим, як з тією ж таки Шараповою. Саме про цього уповноваженого й говорив нам селянин, коли ми в’їздили в Олександрівку.

«Ну, тепер справа ясніша, – подумав я, – чому село так погано колективізується і чому комуна ніяк не найде собі ради».

За якийсь час ми знову були в школі. Вітер міцнішав, вітер переходив в бурю, а Олександрівка все-таки ніяк не хотіла прокинутись від своєї віковічної сплячки. За вікном почали вже рватися й бадьорі сніжинки, а до школи припленталось за цей час тільки троє. Вже й сторожу набридло чекати зібрання, і він розпочав ахкати та нарікати на своїх односельчан, а… п’яний «мужичок» і досі вів свої «політиканські» балачки.

– А що, як багато захворіє, – продовжував заперечувати «мужичок». – Що тоді буде? Подохнемо? От тобі й комуна!

– Нічого, дядьку, – говорив той же молодий селянин. – Пустимо машину – машина буде робити.

– А як у машини не хватить духу – що тоді?

– А тоді одправимо її хоч би на той же Краматорський завод. Там їй накачають духу.

«Мужичкові» далі вже нічим було «крити», і тому він ще раз «покрив» молодого селянина своїм, мабуть, улюбленим аргументом:

– Наливай! Ти знаєш, з якого я року політикан? Тебе ще й на світі тоді не було.

Але тут йому прийшла безперечно нова мисль, і він сказав:

– А що, як я зроблюся нетрудоспособним? Що тоді – під тином погибати? Га?

– Не погибнете, – тими ж іронічними очима поглядаючи на «мужичка», промовив упевненим голосом молодий селянин. – Безпритульним держава дає притулок? Дасть і вам!

Увійшов візник і спитав, коли запрягати коней. Порадившись, ми вирішили виїжджати, не провівши зібрання. Річ у тому, що Скляров мусив бути у Курульці (село за кілька верст від Олександрівки) за якісь 2 – 3 години, а сподіватися, що олександрівці прокинуться від своєї вікової сплячки за 15 хвилин, ніяк не можна було.

– Прийдеться прислати сюди пару добрих хлопців! – сказав Скляров. – От селище! Чекав поганого, а воно ще гірше вийшло.

За якийсь час ми їхали до Курульки. Холодний вітер і справді надовго прокинувся й заметушився по полях.

– Цікаво, що нас чекає в Курульці, – кинув Скляров, застібаючи свій легенький кожушок. – Доводжу до вашого відома, що це село завжди було бандитським. Саме воно постачало в банди Савонова головорізів. У всякому разі, в тому ж таки селі зібрано чотири тисячі сімсот ікон, і сьогодні ми зробимо невеличкий пожар богів.

А втім, пожар нас чекає попереду, а позаду ми залишили таку справу…

І Скляров сказав мені, що з уповноваженим коопзерна, і на його погляд, щось неладне. Говорив він, Скляров, з учителькою, і от скаржиться вона, що заїдає її цей коопзерно. То вимагає, щоб вона переписувала йому вночі (саме вночі) ті чи інші відчити, то навіть нахваляється десь, що виживе її, вчительку, з села. Словом, тероризує. Підкладка ясна: це справа антиколективістки Шарапової. Тим більше Шарапової, що вчителька веде зараз і лікбез. Словом, негайно треба висилати до Олександрівки людину.

…Словом, вчителька Шарапова – із липових вчительок, правда, її вже звільнили, але правда й те, що з Олександрівки вона не виїхала, і… значить, треба подумати про уповноваженого «Коопзерна».

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 477 – 480.