Уривок 8. Сільбуд. Виїзна редакція та інше
Микола Хвильовий
Викидайте ікони із кутків,
Щоб не заводить павуків.
– Ну, це вже агітація, так би мовити, заднім числом, – сказав один із курульських колгоспників, ступаючи зі мною повз воріт молодої комуни «Новий побут», що на них, на воротях, висів рукою написаний вищенаведений текст. – Хто ж тепер, після вчорашньої пожежі, буде з богами возжатися? Тепер би агітнути, щоб скоріш посівматеріал звозили. Правда?
– Хіба з цією справою у вас дуже кепсько?
– Щоб дуже – цього не скажу. Проте ви самі побачите, побувавши на об’єднаному зібранні наших колективів: комуни й артілі. Воно відбудеться сьогодні ввечері.
Ми вже входили в помешкання сільбуду (там же займала одну кімнату й сільрада). В сінях товпилися місцеві селяни й про щось гаряче сперечалися. Я зробив спробу загубитися серед них, але це мені не вдалося: мене одразу ж пізнали (пізнали, що не «свій») і, пізнавши, замовкли. Я почув тільки одну фразу: – «Глядіть же, всі голосуйте за артіль». – Ця фраза тоді мені нічого не сказала, і тільки ввечері я узнав, в чому річ.
– Чи не скажете ви мені, – звернувся я до секретаря сільради й сів на стільця, – чи не скажете, як у вас стоїть справа з колективізацією по всій сільраді?
Секретар охотно повиймав книги й почав мене інформувати. Від нього я узнав, що Курулька має 788 дворів, що із них 506 дворів увійшли вже в колектив, що із решти – 141 двір куркулів і коровників, що і т. д.
– Всього зараз у нас, – сказав секретар, – 3 комуни, 3 артілі і 5 созів. Комуни займають 551 гектар, артілі – 830, а сози – 1480. В індивідуальних господарів поки що залишилось 1010.
Секретар мав рацію сказати «поки що», бо в цей момент зайшов до кімнати молодий селянин і поінформував:
– А ви знаєте, що вчора все Червонопілля організувалося в соз?
– А до того ж, – додав діловод, що сидів за лівим столом, – ви не враховуєте й Старої Гусарівки.
– Хіба вже й Стара Гусарівка колективізувалась?
– Уже. Сьогодні вранці мене сповістили про це самі гусарівці.
– От бачите, – усміхнувся секретар, – мабуть, точної цифри ви й не дістанете. Найточнішою буде та, що індивідуальні господарства жодного гектару не мають, бо поки ви доїдете до Харкова, індивідуалами у нас залишаться тільки куркулі.
Увійшов Скляров. Він запропонував мені піти з ним подивитися, що роблять культпоходівські юрист, виїзна редакція тощо. Пішли. В першій кімнаті сиділи за столом районні книгоноші й продавали книжки. Згадую я про них тільки (в даному разі) тому, що невже ви, товаришки, не мали досі часу українізуватися? Не можна ж демонстративно говорити російською мовою в українському селі. Чи ви боїтеся, що на вас селяни не будуть дивитися, як на панянок?
Юрист дав до 30 порад. Представник РСІ знайшов 4 справи для розв’язання в районі.
– Найкомічніші скарги, – сказав юрист, – це скарги на сільраду: мовляв, я не маю ніякого майна, а сільрада не хоче це посвідчити відповідною справкою.
– В чому ж річ? – наївно запитав я. – Коли людина не має майна, то чому ж їй і не видати про це справки?
Скляров причинив двері в ту кімнату, відкіля доносився гул кількох голосів і де хтось голосно читав щось про санітарію, й сказав:
– От чому. Вимагають таких справок не хто інші, як… розкуркулені куркулі. Для чого їм ці справки? А для того, щоб десь на стороні здобути, яко бідняк, всі ті права, що ними користується ця бідняцька категорія людей. До речі, дозвольте не про справку, – додав Скляров. – а про досить серйозну справу. Як ви гадаєте, де поділись розкуркулені глитаї нашого і близьких нам районів? На Соловках, в тайзі чи, може, копаються десь в гною бідняцької садиби? Нічого подібного! Коли не всі, то у всякому разі більша частина з них працює зараз на Краматорському та Костянтинівському тощо заводах. Що вони працюють саме на заводах і вже зараз користуються з усіх прав індустріального робітника – це дуже погано. Це – велика небезпека для робітничого класу. Коли коровники – ганьба для заводу, то ці будуть ганьбою подвійною.
– А ваш район сповіщав заводи про цю небезпеку?
– Ну, а як же! Навіть кілька разів, та тільки з нашого сповіщення діла нема. Ми навіть вказували заводам прізвища цих новоспечених «робітників». І що ж? «Робітники» продовжують і далі «працювати». Глас вопіющого в пустині.
Останню фразу Скляров договорив в кімнаті виїзної редакції.
…Ця кімната дуже нагадала мені, милий друже, 19 – 20 рік. Вона нагадала мені хоч би той же врангелівський фронт. «Американка», старенькі шрифти на незручних випадкових столах, «поетичний розгардіяш» в редакційному кабінеті, який, кабінет, складається з якогось не менш випадкового стола тут же; зморені незручними переходами два наборщики й один друкар, котрі ввесь час сперечаються з редактором (він теж тут же), котрі вважають його, редактора, за виновника всіх похідних невдач, які обов’язково обіцяють застрайкувати і які обов’язково ніколи не застрайкують. Все це я бачив у пульманівському вагоні, і все це я побачив і зараз. Бракувало тільки ворожих аеропланів, і не чути було орудійного гулу.
Товариш Карпів, редактор виїзної «Червоної Зорі», – енергійний комсомолець. Він підводить мене до, здається, держвидавівського плакату й каже:
– Читайте. «Вигравша облігація згашується й не грає в наступних тиражах». Зрозуміли? Це наші видавництва такими популярними текстами годують селян, серед яких єсть ще цілі села, де на село – один грамотний. Між іншим, коли цього грамотного в одному такому селищі спитали вчора, чи знає він Остапа Вишню, то цей грамотний цілком серйозно так відповів: «Ні, я знаю Тараса Бульбу».
Зайшов до редакції боком якийсь селянин і подав списаний клаптик брудного паперу. Зайшов ще один. Редактор говорить зі своїми співробітниками дуже мило, досвід цього досвідченого юнака мене надзвичайно цікавить, але в кімнаті вже темніє, і я поспішаю на не менш цікаве зібрання. Я тільки встигаю взнати від Карпова, що вчора в Новодмитрівці йому довелося побачити в селянина 60 років, який «живе з бабусею і має на відділі одружених дітей», такі продані культпоходівським книгоношею книжки: 1. «Онанізм і боротьба з ним». 2. «Завдання профспілок до весняної сівби». 3. «Нерви, як їх берегти та зміцнювати». Словом, книжки найшли свого справжнього адресата. – Я вийшов.
Р. S. До речі: в сільраді я бачив розкуркуленого глитая, який енергійно доводив, що він зараз нічого не має спільного з баптизмом, і настоював, щоб у його послужному спискові не значилося, що він баптист. Це показує, очевидно, що маса відійшла і відходить не тільки від православної церкви, але й від сектантів.
Примітки
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 484 – 487.