Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Carpe diem

Богдан Лепкий

Гетьман потішався надією, що Орлик з добрими новинами з Києва верне. Але і та надія підвела.

Орлик, не скриваючи нічого перед гетьманом, сказав, що митрополія наша закабалена до решти. Вони і кроку без Москви не ступлять. В митрополії відоме вже гетьманове діло. Чекають тільки, коли він стане дозволу прохати. Рішить Москва, котра знає гетьманові змагання, щоб українській церкві привернути її колишні права.

– І як же ти гадаєш, Пилипе? Як рішить Москва? – спитав гетьман.

– На мою гадку, ваша милосте, якщо в діло не встрягне сам цар і не скаже його скоро й прихильно вирішити, то вони тягнутимуть довго. Це їхня політика, бо за той час можна виторгувати дещо, можна гетьмана заставити, щоб він ішов їй на руку. Чимало у нас всяких спірних питань про церковні й монастирські маєтки, про всілякі надання, чимало прохань о жертви для їхніх церков і монастирів.

Такого ж козиря не випускається з рук, бо він не попадеться вдруге.

– Певно, що вдруге не попадеться, – відповів, сумно всміхаючись, гетьман, – але я не хочу, щоб вони мене тим козиром побивали.

І гетьман рішився. Для загального добра, із-за державної конечності жертвує своїм власним щастям. Поки що, бо він не тратив надії, що доля повернеться прихильно до нього і що український гетьман, може, вже й незабаром, не буде приневолений оглядатися ні на царя, ні на патріарха, а робитиме так, як йому совість і серце велить.

Одне і друге не дозволяло Мотрю віддавати на поталу Любові Федорівні. Можна собі уявити, як вона знущалась би тепер над непокірливою донькою і якою нещасливою почувала б себе Мотря, позбувшись останньої надії на протекцію гетьмана.

Треба при свідках заключити угоду з Кочубеєм, силою котрої Мотря від’їде з Бахмача, але не під руку Любові Федорівни і не під її необмежену команду, лиш осяде в котрімсь із Кочубеєвих дворів під опікою своєї тітки.

Гетьман казав Орликові написати лист до Кочубея і Апостола, щоб вони негайно приїхали в Бахмач.

Між тим старався побалакати з Мотрею, щоб вона цього рішення не брала собі дуже до серця.

– Покладаю надію на милосердного Бога, що він, як ніколи не опускав мене в важких хвилинах життя, так не опустить і тепер. Може, недалекий цей момент, коли я перед Богом і перед людьми назову тебе дружиною своєю.

– Можливо. А може, цього моменту не діждемося ніколи.

– Чого ти таку сумну пісню співаєш?

– А невже ж маю тішитися, що поїду від тебе?

– Коли тобі жаль, так не їдь. Скажи одне слово «не хочу», а я грудьми своїми заставлю цей поріг, крізь котрий схочуть вивести тебе від мене.

– Я того слова не скажу, хоч як мені важко. Бог один знає, як важко мені кидати тебе, Іване Степановичу.

– Не тяжче, ніж мені оставатися без тебе. Посумніють мури, і пусткою повіє по хаті. Краще не приїздила б була, Мотре.

– Коли б знаття, як краще! Чоловік собі не ворог, а потопаючому і соломинка спасіння.

Нараз Мотря ніби забула про все і, зміняючи голос, спитала:

– Ти нині листи дістав? Бачила, як посланець приїхав.

Гетьман надумувався, чи казати, чи ні. Мотря зауважила його вагання.

– Не відповідай. Може, мені не треба знати. Я з цікавісті спитала. Жінки, Євині дочки, зроду цікаві. Не кажи, не треба! Пощо мені мішатися до твоїх діл. Я не поможу тобі. Ти сам найкраще знаєш, що і як робити.

Гетьман в тих словах відчув докір. Людина, якій він бажав довірити своє ім’я, свою честь, перед котрою жодної тайни не хотів мати, від’їде з почуттям горечі в душі. Того бути не може.

– Щоб ти, Мотре, знала, як люблю тебе і як я довіряю тобі, слухай. Почуєш, чого ні Орлик, ні Войнаровський не знають, чого догадувалася одна тільки людина на світі, – моя мати. Царське ярмо надто угнітає народ і мене. Проливаємо кров не за будуче наше щастя, а лиш за гіршу недолю. Помагаємо Петрові побити шведа, а забуваємо, що буде це також побіда над нами. Побідоносний цар запряже нас до свого тріумфального воза, як рабів, щоб тягли його колісницю.

Мотря стрепенулася. Її очі.перед хвилиною повні бездонного смутку, скинули з себе імлу, роз’яснилися, побільшали. Уста розхилилися злегка, пальці нервово дригнули. Вона повисла на гетьманових устах, ніби від того, що вони тепер скажуть, залежить її доля й недоля.

Гетьман встав. Заглянув за одні двері, за другі, позачинював їх на ключ і, присуваючись ближче до Мотрі, говорив дальше:

– В мене гадка рятувати Україну. Петро занапастив її колишню волю, зреформує, скасує гетьманщину, нашле своїх людей, – хочу порвати з Петром.

Мотря видивилася на нього, ніби вухам своїм віри не йняла.

– Злегка нав’язую нитки через третіх людей з Карлом і Станіславом, щоб, як прийде час, долю свою зв’язати з ними. Не ради власного пожитку, навіть не тому тільки, щоб тебе на престолі опосадити, лиш для визволення країни, для її будучого добра, – клянусь Богем святим!

Останні слова прошептав ледве чутно. Вона рукою повела по очах, ніби впевнялася, чи це не сон. Глянула кругом себе, а тоді нараз вхопила його руку і притулила до уст.

– Мотре, що це ти робиш, лиши!

– Дякую тобі, за себе, за батька свого, за всіх винних і не винуватих нашому нинішньому горю. Дякую, що зробив мене гідною почути таке важке слово. Це більша честь для мене і більша ласка, коли б ти мене до престолу повів. Дякую тобі!

Гетьман пригорнув Мотрю до себе:

– Бідна, бідна моя!..

Зірвалася на рівні ноги. Гарна і горда стояла Перед ним.

– Не бідна я, Іване Степановичу, бо ти обдарував мене нині добром найбільшим у світі, довір’ям своїм, ти розпалив переді мною нову зору – надію. З нею я і найчорнішої ночі не боюся. Поїду куди повезуть, до мами, – так до мами, а хочуть у монастир, хай буде і монастир, бо з надією поїду. І не злякаюся самоті, велика думка мені за товариша стане. Опівночі, коли вснути не зможу, думатиму про неї. Не бідна я тепер, не бідна!

– А листи, котрі я нині дістав, – говорив гетьман дальше, – це добрі листи. Воєнне щастя Карлові сприяє. Він геніальний вожд, вояків має свідомих і хоробрих, це не Петрові салдати. Карло радо заключить спілку зі мною.

– Іване Степановичу! – просила Мотря, – кажи запрягати коні, я їду геть від тебе, щоб не забирати дорогого часу. Не до жінки тобі нині, не піклуватися тобі такою химерною дівчиною, як я. Ти весь посвятися ділу.

Гетьман взяв її за руки і притягнув до себе:

– В гарячій воді купана моя Мотря. Як веселка, з’явилася над Бахмачем, а хоче громом весняним відлетіти від мене. Підожди, дитино! Ще час. Нехай ще навтішаюся тобою. Кожний день, проведений під одним дахом з тобою, варт одного року життя. Я тішуся на кожну годину, котру перебалакаю з тобою, ловлю кожний твій усміх, як нездійсненну мрію. Не спішися, Мотре. Досить нам буде тієї розлуки.

– Не страшна мені розлука, коли ми духом з’єднані з собою. Кожного разу, якщо турбота зможе тебе, Іване, пригадай собі Мотрю. Відчую, що кличеш мене, і духом прилину до тебе, де б ти не був.

– Духом, та не тілом.

– Що тіло? Воно тлінь, а дух вічно триває.

– Ти віриш в це? Щаслива. Філософи щось друге гадають.

– Не вчена я, Іване Степановичу, і філософів твоїх не читала. Говорю те, що чую, а чую я, що хоч тілом будемо далекі від себе, душі наші все триватимуть укупі. Снилося мені вчора, що ми по хмарах ходили, шукаючи наших зірок.

– І знайшли?

Мотря голову похилила додолу.

– Знайшли? – питався гетьман.

– Ні, – відповіла насилу. – Але, бачиш, ми по хмарах ходили. Так ходитиме довго-довго Мотря біля гетьмана свого, з’єдинені в пам’яті людській. Може, наперекір долі, котра нас розлучає, Господь пошле нам з’єдинення вічне. І за літ сто або двісті, може, той, що згадає славне ім’я гетьмана Мазепи, пом’яне також безталанну Мотрю… Чого ж нам сумувати нині?

– А все ж таки сумно мені буде без тебе. Я не нинішній, Mотре. Не забуду тебе ні за чаркою, ні за танцем. Ти моя остання любов і, мабуть, перша правдива. Сумно розставатися зі щастям своїм.

– Скільки літ прожив, не знаючи мене, проживеш і решту.

– Хто раю не бачив, той і не тужить за ним.

– Я побачила свій рай і думкою буду раювати.

– Говориш, Мотре, щоб потішити мене. Як гашішом, впиваєшся словами.

– Не віриш? Так спитай людей за рік, за два, за десять, спитай, як Мотря живе. Коли почуєш, що нарікає на долю, що ходить, як осіння днина, що покорилася судьбі і тягне лямку, поки не впаде в яму, як багато других наших жінок, так забудь про мене. Не гідна я була стати подругою твоєю.

– Того я не боюся. Знаю гордість твою. Вона не дозволить тобі горя, мов нищий каліцтво нести на майдани життя і милосердя благати. Але в душі твоїй залишиться гореч мутна, котрої ані випити, ані вилити не можна. Ось це мене й болить. Чому я ту гореч влив в чашу твого життя? Уста твої гідні божеського нектару, твої найпишніші уста.

– Мені не гірко, Іване, хоч і не солодко. Гірко було б, коли б я зневірилася в тебе, коли б ти розчарував мене. А так я очарована тобою. Бачу в тобі великого мужчину, я дівчина, я жінка. Бачу в тобі минувшину славну і будучність надійну, непереможну силу життя. Значиться, ще ми не пропали, не звелись, не зледащіли, варто жити, боротися, терпіти… Я горечі не чую.

– А все ж таки сумно буде без тебе. Я, бачиш, Мотре, людина не мрій, а діла. Замало гадки мені. Коли вона гарна, хочу її здійснити. А найкращої з гадок не довелось мені перетворити в діло. Померкне сонце моє, і в сумерках доведеться мені, старому, шукати стежки до своєї могили.

Сідали сумерки вечірні. Темніли пишні вбрання на портретах предків. Обличчя їх затиралися, не знати було, котре жінки, а котре мужчини. Вогонь, не поправлюваний ніким, погасав.

Гетьман дивився в погасаючі блиски.

Так і життя його горіло ясно і променіло теплом.

Недавно та життєва ватра спалахнула ще раз, а нині гасне.

Мотря смуток від гетьмана відчула. Тихо похилилася над ним і поцілувала в чоло.

– Іване Степановичу! – казала. – Не сумуй. Тобі треба веселим бути і сильним. Смуток висмоктує сили. Кажи засвітити дванадцять ярих свічок, прибрати стіл квітками, подати щонайсмачніших страв і щонайдобрішого вина. Не прощчння святкуватимем нині, а весілля душ наших, з’єдинения наше не до гробу, а на віки вічні. Вип’ємо повні чарки, щоб гореч не оставалася насподі. Вип’ємо на потугу твою, на щасливе здійснення задумів твоїх. Клич прислугу, кажи світити світло!

Гетьман встав і взяв її за руку. Не говорив нічого.

– Боїшся, чи не приступає до мене? Заспокійся, Іване Степановичу, я спокійна. Я, дійсно, хочу нині веселою бути. Коли б так літо, нарвала би квіток і посплітала б вінки на голови наші, як колись старинні римляни квітчалися, лягаючи до пиру. Так під снігом квітки, під снігом квітки наші, Іване. Але прийде весна і вони оживуть. Оживуть гадки наші і розцвітуться колись, як найпишніший цвіт. Чого ж тоді нам сумувати? Кажи світити дванадцять ярих свічок, по вечері настроємо бандури, грати, співати будемо за всі часи! Ти ж сам колись недавно казав: carpe diem. Настільки я латинь знаю. Користаймо з хвилини.

Гетьман пильно вдивлявся в її очі.

– Гадаєш, збожеволіла Мотря? Ні, ні, вона впилася щастям, як старим вином. Не все, що старе, погане, говорив ти недавно. В старині є своя краса, як є краса в майбутнім. А в теперішності, коли лучиться гарна хвилина, так не марнуй її: carpe diem. Кажи, Іване Степановичу, заставляти стіл, зробимо весільний бенкет!

Гетьман притягнув її руки до себе і кріпко обняв за стан.

– Бідна, бідна Мотря!

В печі ще раз спалахнув вогонь і погас.


Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 447 – 452.