Білі коні

Богдан Лепкий

За обідом гетьман, звертаючися до тітки Лідії, сказав:

– Святами пахне. Коли в нас Різдво?

– Завтра святий вечір. Сильні морози проповідають старі люди.

– А ми з тобою, Лідіє, молоді, правда?

– В нашім дворі є декілька таких, що батьками могли б нам бути. Що ж то за вік, шістдесят літ? Мій покійний батько сотні дожив.

– Моїй добрій мамі теж небагато до сотні бракує, – відповів гетьман і думками до Києва побіг, в той монастир, де Марія-Магдалина Мазепина ігуменею була.

– Дивна річ ті Різдвяні свята. Святкуєш їх щороку і не наскучать. Ніколи дитячі літа не пригадуються так живо, як на святий вечір. Батько, мати, рідня. – А звертаючись до Войнаровського, сказав: – «Коли б ти знав, Андрію, як то ми колись з твоєю мамою першої зірки визирали, як квокали в сіні під столом, аж батькові було тієї забави забагато».

– Мати пригадувала, як вас, дядьку, хлопці раз гетьманом перебрали.

– Пригадувала? Так, так, довелось мені раз грати ролю гетьмана. І таку мені важку булаву зготовили, що я насилу двигав. А вважай, Івасю, гукнув мій покійний батько, щоб ти з тою булавою не провалився! Всі в сміх, ілюзія пропала. Довго я того батькові забути не міг. І на королівському дворі згадував, і в школах за границею між товаришами, і ще й тепер, буває, чую цей голос.

– А для мене веселіший Великдень. Провесна, дзвони, гагілки, легко якось.

– Різдво – семейне свято, Андрію, Великдень більше громадське. А вам, Mотре Василівна, як здасться?

– Різдвяні свята в хаті, Великодні на цвинтарі і на майдані. Одні й другі гарні, між гарними людьми.

Гетьман глянув у її великі очі і побачив насилу здержувані сльози. Жалував, що почав таку розмову. Чи не тужить Мотря, що не святкуватиме дома?

Заговорюючи, розказував про різдвяні звичаї за границею.

– У англичан вбирають хату омелою. Зі стелі, з-під свічника теж омела звисає. І як дівчина забудеться і стане під омелою, то хлопцеві вільно її безкарно поцілувати. Правда, Лідіє, гарний звичай? Ти ще, мабуть, і нині забувалася б.

– Можемо спробувати, – відповіла тітка Лідія, – але ваша милість, мабуть, не раз хіснувалися тими звичаями.

– І, мабуть, – додав Войнаровський, бо бачив, що дядько в доброму гуморі, – мабуть, панночки не дуже противилися тому.

– Всіляко воно бувало, мої ви дорогі, – відповів, усміхаючися, гетьман, – та, на жаль, тепер куди більше за мною, ніж переді мною… А німці вбирають ялинку; прибирають її свічечками і під ялинкою кладуть дарунки. Обдаровують батьки дітей, діти батьків, навіть прислугу. Багато радості тоді. Як засвітять ялинку, заколядують, то так тоді у найбіднішій хаті весело і блискучо, як у великих панів.

– Багацтва радості не дають, – зітхала Мотря.

– Ваша правда. Навіть на королівському дворі не все весело бувало. Не мені, бо мені веселості Бог не пощадив, але другим. А найгірш у фравцімері. Заздрість яка, Боже! Бувало, дивишся, ходить панночка сумна, сумна, ніби не знать яке горе. Піддобришся до неї, звичайно, королівський паж…

– І хлопчик непоганий собі, – втрутила тітка Лідія.

– Казали, що так. Отож піддобришся і питаєш, чого це вона сумує. «Його милість король до Ванди вчора усміхнувся, а на мене й не глянув». Ось, бач, яке горе!

– Часом усміх і за щастя стане, – завважив Войнаровський.

– Ну, коли б ти королівський усміх побачив, Андрію! Король Ян-Казимир недурний був чоловік і добрий, але поганий собою.

– Зате гарних пажів тримав.

Гетьман припіднявся:

– Дякую вам, Мотре Василівна, за комплімент. Але найкращий паж не рівня королеві.

– Гарний король і найкращу королеву затьмить, – відповіла не надумуючись Мотря.

– От і попали, дядьку!

Гетьман удавав, що відповісти не вміє.

– Мотря Василівна слів позичати не потребують.

– Не все. Часом і слово, як з каменя, важко добути.

– Ого!

Розмова оживлювалася.

Старий ключник, що обслуговував, бо іншої прислуги гетьман нині не хотів, усміхався вдоволено. Йому більшої радості не було, як бачити свого пана веселим.

– А як же тобі здається, – спитав його гетьман, – веселі будуть у нас сього року свята чи ні?

Ключник поклонився низько і руку приклав до серця.

– Гадаю, ваша милосте, що такі веселі, як давно не бували.

– Вгадав. Подай же нам доброго вина. Вип’ємо за тую веселість. Треба жартувати, щоб не хорувати, правда, Мотре Василівна?

– Не знаю, – відповіла і задумалася…

Думками до хати побігла. Пригадала собі, як то там усяку веселість один погляд Любові Федорівни, як мороз прозябаючу квітку, вбиває. Навіть батькові невільно було пожартувати, про дітей і не згадуй. Від того холоду, здавалося, страви на столі стигли. А тут, у гетьманському дворі, так тепло. Навіть ключника за чоловіка тримають. Всі троє такі близькі їй, ніби рідні, добрі і ввічливі. Жартують, а не жалять себе, не кусаються, як осінні мухи.

Надворі смеркає, а на душі світає.

– Про що так задумалися, Мотре?

– Про свята, милосте ваша.

– Не думайте, зробимо такі, що кращих і в раю не треба. Правда, Лідіє?

– Якщо ви, Іване Степановичу, веселі, так якої нам ще радості треба.

– Не один я у хаті. Треба, щоб усім весело було. Ви, Лідіє, не жалуйте челяді і прислузі ні напитків, ні харчів. Обдаруйте дітей, щоб довго пам’ятали, як гетьман у Бахмачі святкував. А ти, Андрію, козакам кажи викотити яку там барильчину і по декілька золотих по ранзі й заслузі роздай, нехай також пам’ятають. Хочу, щоб весело було. Carpe diem! – І гетьман задумався.

– Про що задумалися, ваша милість? – спитала, повертаючись до нього, Мотря.

– Думаю, де і як будемо за рік святкувати. Хотілось би у Києві, з мамою. Але всі, усі, як ми тут нині сидимо, а мати щоб ділилася просфорою з нами і благословила нас.

– Дав би це Бог! – сказала тітка Лідія, стискаючи Мотрю за руку.

– Чи запалити свічки? – питався ключник.

– Не треба. Хіба, що пані бажають.

– Ми? Ні!

– Так докинь до коминка дрівець.

Ключник прикляк, поправив огонь, і золота полумінь облила гетьманську їдальню.

Мотрі знов зробилося тепло. Огонь підступав до серця.

Втікай від нього, втікай, бо згориш. Ще час, ще крил не обсмалила. Обсмалиш, чим полетиш?.. Поволічуся ногами…

– Знаєш, Андрію, – почав по хвилині гетьман, – що Різдво все-таки від Великодня краще. Великдень наступає після страстного тижня. Люди тішаться, що воскрес Христос, але душі все ще носять спомин його мук і хрестної смерті, Анна й Каафа, Пілат, Юда, Петро тричі відрікається свого учителя – все воно таке сумне і прикре. А на Різдво прямо радість, що родився Христос, і тільки.

– А різня невинних дітей?

– Правда… Дивно, як до радості все домішується смуток, мов до вина полин.

– Велика ідея і великі жертви.

– Так воно, так, нічого немає без жертв.

Тітка Лідія вийшла доглянути вечері. Піднявся й Войнаровський.

– А ти куди?

– До канцелярії загляну.

– Я і забув про неї. Здавалося нині, і канцелярії нема. Так тоді йди і не барися. Вечера шкода. Посидимо разом.

Гетьман присунув крісла ближче коминка.

– Отут буде тепліше, Метре. Полумінь озолотить тебе, як у полудень сонце.

Послухала.

– Та й гарна ж ти. Їй-Богу, не надивлюсь. Ніби з’ява.

Хотілось би жити лиш з тобою, і лиш для тебе, покинувши усе.

– Навіть булаву?

– Усе.

– Не хочу я того, Іване Степановичу. В таке безтурботне щастя не вірю. Воно – стояча вода, пливуча краща, мерехтить і грає.

– Тихе щастя безпечніше, Метре.

– В небезпеці є своя краса.

– Небезпечна.

Полумінь справді озолочувала Мотрю від ніг до голови. Сіяла.

– Коли б я знала, Іване Степановичу, що ви…

– Ну, що?

– Що ви із-за мене кинете велике діло і булаву проміняєте за сімейне щастя, за ласки жіночі, то…

– То що?

– То як ненадійно явилась у вас, так ненадійно і щезла б.

– У мене сторожа, звідси й миш не пробіжить, коли не схочу. Не пущу я тебе…

– У мене чура, він хитріший від усіх сторож.

– Чуру я переманю до себе. Дам йому коника гарного і шаблю дорогоцінну, покине чура свою паню.

– Не покине!

– Покине.

– Ні! – вона притупнула ногою.

– Розсердилася Мотря?

– Так. Я сердита. Вам треба це заздалегідь знати, щоб не нарікали після.

– Боже ти мій, як страшно! І ворог у полі не такий страшний, як тих двоє коханих очей… Замирімся.

– Я не жартую. Я правду кажу. Якщо ви із-за мене гадаєте згубити велике діло, то краще я згублюсь.

– Я дротами золотими обведу кругом двір, я ласкою прикую тебе до себе, не покинеш мене. Підеш зі мною на долю й недолю, по честь і по славу…

– Піду! Піду, хоч би й по смерть, – за державу.

– Хоч би й по смерть, – повторив глухо Іван Степанович Мазепа. – Підеш? А може, воно тобі так лиш нині здається, а завтра скажеш ні, не можу, він застарий для мене, він вечір, а я щолиш ранок, який він для мене коханок?

– Сказала і слова не порушу, віддам за нього душу. Слово моє – це я.

– Слово твоє – це ти. Мотре, сонце моє, світи мені, світи!

– Пане мій!

І Мотря рук своїх звільнити не могла від його гарячих поцілунків.

– Багато я нагрішив у світі, але й багато натерпівся душею, видно, Господь підвів мої рахунки, видно, добро переважило зло і в нагороду він тебе мені послав, найбільшу нагороду на світі.

– Найбільша нагорода – слава. Вона вічна.

– Нічого вічного немає.

– Тебе слава чекає.

– А ти?

– Що я? Я раз туман осінній, що степ застеляє, то знов, коли хочеш, після бурі веселка, а на дубі омелка, хміль, що по тичині в’ється, смуток, що іноді сміється, невже ж я знаю, хто я, от дівчина химерна.

– Ти – пісня високосферна, платонський ідеал, життя без тебе, це темний провал, без тебе я й слави не хочу, славою тебе озолочу. Mотре, сонце моє!

– Пане мій!

Гетьман засвітив свічки. Вернули до реального світу.

– От і заповідається Різдво! – почав гетьман. – Відмолод я душею, дякуючи тобі, Mотре.

– Не хвали дня, Іване Степановичу, як звечоріє, – відповіла, встаючи з свого крісла, Мотря.

За вечерею гетьман жартував то з тітки Лідії, то з Войнаровського.

– А тобі, Андрію, – казав, – чи не скучно буде святкувати зі старим дядьком? От, бач, коли б краще бісиків до сестри його світлості князя Даніліча пускав, може б, свята краще смакували. Солодшу б кутю їв. І гарна ж сестра Меншикова. До нього подібна.

– Гарний виноград, та кислий, – відповів Войнаровський. – У них навіть святвечора нема. Не туди мене тягне.

– Тобі б яку шляхтяночку гарну, що? Може, й княжну, чому ж би ні? Мазепиному небожеві і князі – не заморська птиця.

– Пощо мені, дядьку, князів. От Орлик який, а зі своєю оженився, з полковниківною, і гарно собі живуть. Донечка Настуся вже й читати вміє, а синок, Грицько, твій похресник, теж гарно росте, дай Боже, щоб батькові сорому не зробив.

– Добре кажеш. Того цвіту по всьому світу, але нема кращого, як на нашій землі розцвітеться. Випиймо за здоровля Мотрі Василівни, щоб вона довго очі наші своєю красою веселила, нагадуючи нам дорогоцінну красу, Україну!

– Не сороміть мене, шановне товариство, найкраща квітка потаймиру цвіте, – і Мотря злегка пригубилася до чарки, бо дівчині багато пити не годиться. Їй і так у голові шуміло.

Віконниць не замикали.

Видно було, як місяць понад Бахмачем, ніби човен з ясного срібла кутий, по темно-синьому небі плив.

Місяцю, лицарю блудний, мандрівниче нічний, коханку зір і думок дівочих.

Чого ж ти так усміхаєшся лукаво, заглядаючи в столову гетьманську, то знов очі хмарою закриваєш? Чи веселий ти, чи, може, сумний? – скажи, що гадаєш собі?

Місячне сяйво сиплеться, як на муку розмелені жемчуги, діаманти, опали, жемчужить дерева безлисті, срібною бляхою побиває ворота, омріює думки.

– Цитьте! – каже Лідія Петрівна, і товариство мовкне нараз. Наслухують.

– Що вам причулося, тітко?

– Їде хтось, дзвінки.

Войнаровський підійшов до вікна, дивиться на шлях. Видно далеко.

– Нікого, тітко Лідіє, не видно. Це вам в ушах дзвонить. Ніч така тиха.

– Можливо.

Але за хвилину знов:

– Цитьте! Ось тепер чуєте?

Тепер уже й гетьман підійшов до вікна.

– Їй-Богу, Лідіє, ти нас даром бентежиш. На шляху немає живої душі.

Тітка Лідія хрест кладе святий.

– Я дзвінки чула. Добре чула. Може, це білі коні? По столовій зимний вітер повіяв.

– Білі коні? – питається Мотря. – Які це білі коні, тітусю?

– Вигадки людські, – заспокоює Мотрю гетьман. – Нічого цікавого. І слухати не стоїть.

– Не скривайте, кажіть. Не лякайте мене.

– Люди оповідають, нібито, коли в Бахмачі щось лихого має статися, щось недоброго, то з’являються білі коні. Літом чорний повіз везуть, а зимою з будою сани. І ніби хтось у них сидить. А як підійти, то коні, і сани, і люди щезають. Був і нема, і поїхав до млина, – кінчив, жартуючи, гетьман.

– Цитьте, таки їдуть! – і тітка Лідія вхопилася рукою за серце.

Войнаровський на ганок вийшов. За хвилину вернувся.

– Нема живої душі. Я вже й вартового питав, ніхто не їхав і не їде.

– А може, це щастя їхало до нас, побачило, що зачинена брама, і – завернуло, – сказала Мотря, і очі її заволіклися тугою.

Місяць ховався за хмари.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 380 – 387.