Чи доспівана пісня?

Богдан Лепкий

На другий день Кочубей до Бахмача приїхав, щоб гетьманові побажати свят.

Гетьман не хотів сего року святкувати в Батурині Різдва. В столиці надто шумно тоді буває. Генеральні старшини, урядовці, духовники, а то й недалекі полковники та сотники спішать до гетьмана з привітом. А йому хотілося спокою; наскучило фарисейство людське.

Кочубей привіз дичину й рибу, бо вони з гетьманом по старій звичці обдаровувалися при таких нагодах. Ті дари матеріальної вартості для них не мали, і моральної також – ні, були прямо звичайною формою, котрої не хотілося нехтувати.

– Я тобі, Іване Степановичу, – гуготів басом Кочубей, – привіз, як то кажуть, чим хата багата. Не погордуй, будь ласка. Нарочно для тебе в ліси на лови їздив.

– Спасибі, Василю Леонтійовичу. Будь певний, що якою рукою ти даєш, такою я приймаю, – відповів гетьман. – Жаль тільки, що трудився для мене, сам звірину стріляв, а може, й рибу ловив.

– Звірину, то так, а рибу мої люди тягнули, я до того не охотник.

– Апостольське ремесло ловити рибу, лиш тільки не в каламутній воді. Але нам до апостолів далеко; ми люди грішні.

– Мечем промишляємо.

– Хто мечем воює, той від меча гине, який би цей меч і не був.

Хвилину перекидалися словами, бо не могли попасти на властиву тему.

Мазепа, як господар, мусів уважати, щоб не зразити гостя, Кочубеєві нечиста совість не давала щиро говорити.

– А як мається твоя дружина? – спитав нараз гетьман.

– Спасибі, здорова, – відповів Кочубей і махнув рукою, припиняючи дальшу розмову. – Е-ет! – А по хвилині спитав: – А Мотря?

– Нічого, – відповів гетьман, – поправляється, хай буде Всевишньому дяка! Я ж тобі доносив про її здоровля.

– Так. Дякую тобі, Іване Степановичу, – і простягнув до гетьмана руку. Гетьман обіймив його.

– Чую, недобре було з нею.

– Навіть дуже.

– А можна побачитися?

– Будь ласка. Як же, щоб батькові не вільно було бачитися з донькою.

Гетьман провів Кочубея до Мотриних дверей і вернув.

Кочубей увійшов.

Перестрашився, побачивши Мотрю блідою і виснаженою.

– Донечко моя безталанна, – говорив, притулюючи її до себе. – Як же ти змарніла. Де ж поділися твої рум’янці пишні?

– Спитайте маму, – відповіла з жалем.

– Лишім її в спокою. Славити Бога, що зглянувся над тобою і що не покарав нас, родителів твоїх. Як же тут тобі, Мотре?

– Нічого, шанують мене, доглядають. Лідія Петрівна така добра для мене.

– Бувають добрі люди на світі.

– Бувають, тату, але рідко.

В тих словах почувався докір.

– Що ж ти дальше гадаєш робити, Mотре? – спитав несміло Кочубей.

– Що Бог дасть, – відповіла коротко. – Але в монастир не хочу. Яка там з мене черниця? Жити хочеться мені.

– Найкраще пошукала б собі доброго чоловіка. Гадаю, що знайти не важко. І врода є, і гараздів Бог не поскулив.

– Лишім це, тату. Судженого і конем не об’їдеш.

– Суджене не розгуджене, – притакнув Кочубей, а подумавши хвилину, спитав: – А на свята не поїхала б додому? У мене сани з будою, коні скорі, дорога недалека. Сумно мені буде стрічати Різдво без тебе. Знаєш, я сім’янин – які мені свята без моїх дітей?

Мотря гірко всміхнулася. Боже! Який той батько бідний, хоч пан таких маєтків. Видно, не маєтки роблять чоловіка щасливим, а характер.

– Як же буде, дитино? – настоював Кочубей на свой ому.

Мотря заперечила головою.

– Ви ж самі бачите, тату, яка я до їзди. Мене щолиш завернули з далекої дороги, – не знаю, чи дякувати їм за те, чи ні.

– А я тішився, що привезу тебе, Mотре, – з жалем відповів Кочубей.

Мотря подивилася на нього довго-довго. Батько не здержав погляду доньки. Відвернувся від неї і встав.

– Так воно, так! – і зробив рукою питомий собі рух, в котрім був і гнів, і зневажлива байдужість до цілого світу. – Е-ет!

– Хочете йти? – спитала Мотря.

Не відповів. Чимало хотілося казати, про себе, про Любов Федорівну і про неї, про Мотрю. Хотілось батькові розкрити свою душу перед коханою донькою. Висповідатися перед нею. Розмова з жінкою кінчалася все одним і тим самим – помстою на Мазепі, а Кочубеєві хотілося не помсти, а примирення, щирого і тривкого, хоч на склоні літ. Доки йому коверзувати, доки вести боротьбу за тую блискучу, а важку булаву, котрої він, може, й не годен був би носити?

Знав, що те саме, що тепер робить Любов Федорівна з Мазепою, робив би Полуботок, Апостол, Орлик, може, й Войнаровський та другі з ним, з Василем Кочубеєм, коли б гетьманства добився. Пощо йому того? Спокою хотів, так Любов Федорівна не давала спокою. Рад був пожалуватися доньці, сказати їй, що він на дорозі до її щастя не стоїть, що прощає її з Рождеством Христовим цей нерозважливий крок, який вона, втікаючи до Бахмача, зробила; усе-усе хотів сказати Кочубей, але глянув на хору доньку і тільки ще раз рукою махнув: «е-ет!»

– Тату, ви щось скриваєте переді мною, – сказала Мотря, вгадуючи батькові думки.

– Я? Скриваю? Що ж такого скривав би я перед тобою, Mотре?

– Не знаю що, але не хочете казати. Говоріть, тату. Кочубей захитався.

– Ні, Mотре, ні. Нічого я перед тобою не скриваю. Тобі відомо все. І про мене, і про маму, і про гетьмана. А все інше, гадаю, не цікаве тобі. Для тебе наші маєткові діла байдужі. І для мене вони не важні. Що там десять волів, або коней менше, чи більше, – пустяки, щоб щастя було.

– Щоб щастя було, – повторила Мотря. – Так воно, так… Але, невже ж ми знаємо, де воно, те щастя? Гониш за ним, як за марою, доженеш і – не те, не те воно, що чоловік гадав. Химерна річ – щастя.

– Чи не за такою химерою і ти отсе ганяєш, Мотре? – спитав, зітхаючи, генеральний суддя. – Погадай, спитайся свого серця, порадься розуму, щоб не жалувала опісля.

– Ні, тату. Не за химерою я ганяюся й жалувати ніколи не буду.

– Люди не святі. Не довіряй нікому всеціло, щоб не завелась. Гірко потім.

– Сама вип’ю чашу гіркої. Нікому й не пожалуюся, який у ній смак. Не бійтесь, тату.

– А все ж таки боюся, бо я, дитино, щастя тобі бажаю, того щастя, якого сам не маю, мабуть, тому, що забагато гріхів на свою совість набрав. Батьки бачать щастя дітей у тому, чого самі не мали. Я, Мотре, не мав спокою.

– І я його не маю, тату.

Короткий зимовий день до заходу клонився. Сонце зизом зазирало в кімнату, зимове, бліде, ніби немічне сонце, подібне до хорого обличчя Мотрі.

Лиш квітки на шибках вікон чимраз то буйніш процвітали.

Кочубей задивився на них, наче зроду таких гарних не бачив.

Нараз рукою махнув, «ет», і подався в гетьманові покої.

Мотря головою до подушок припала.

– Як же там Мотря Василівна? – спитав гетьман, побачивши на порозі свого кабінету сутоловату стать Кочубея.

– Нічого. Поправляється.

– А не нарікала, що занедбуємо її?

– Невже ж вона така невдячлива зроду? Я й не знаю, як тобі дякувати, Іване Степановичу, за твою дбайливість для моєї доньки. Приспорила вона тобі чимало турботи. От дівочі примхи.

Гетьман поклепав Кочубея по плечу.

– Добрі мені примхи, Василю! Всякому життя миле і всякому дорога воля. Боронити її – це закон природи.

– Ну, так, певно, догадуюся, до чого це ти кажеш. Але ж Мотрі ніхто не неволив.

– А монастир?

– Не побула б там довго. Я, як люблячий батько, добув би був її при першій нагоді.

– Знаємо тії перші нагоди! Не одну дівчину посилали в монастир на той час, і там вона й закостеніла.

– Бувало й таке, не перечу. Але втікати, та ще й до самого гетьмана, ні, це вже надто сміливо. Негарно зробила Мотря.

– На мою гадку, другого виходу вона не мала. Тому-то й відповідальність за цілу отсю пригоду паде не на неї, а на когось другого.

– І цей, другий, не без вини, то правда. А все ж таки святилися ті часи, коли дівчата слухали своїх родителів.

– Віддавалися за кого їм казали, правда? Не бачили навіть чоловіка, з котрим мали навіки свою долю зв’язати, і йшли під вінець. А потім тужили, в’янули, і каралися ціле своє життя. І ти жалуєш за тим? На мою гадку, було це насильство, котрому мусить раз прийти кінець.

– Говориш, бо сам доньки не маєш.

– Можливо. Але гадаю собі, що я своїй дитині не зав’язував би світа. Кого любиш, за того й віддавайся. Серця не уймеш… Але що це ми почали таку поважну балачку. Попідвечіркуємо що Бог післав. Ходім!

За столом Мазепа ніби відмінився. Розпитувався про всілякі справи і про всяких людей і жартував. Його дотепи були такі веселі, що Кочубей забув про своє лихо та сміявся, як на весіллю.

– Ти в того Іскру, – казав гетьман, – закохався, як чорт у суху грушку. Хто наймудріший? Іскра. Хто найхоробріший? Іскра. Хто найвірніший? Іскра. Іскра, Іскра, Іскра! Уважай, щоб тая іскра не попекла тебе…

Пригадували собі давні часи, як вони сварилися і як мирилися.

– Хитрець ти, Василю, – накивував Кочубеєві гетьман, – ой хитрець!

– Але й тобі, Іване Степановичу, Бог хитрості не пожалував.

Згадуючи тії хитрощі, сміялися.

– За твоїми вигадками, Іване Степановичу, можна кишки порвати, мертвий, здається, зареготав би.

– Краще жартувати, аніж хорувати, – затям собі теє, Василю.

– Тільки мого сміху, що з тобою.

– Так бувай частіше зо мною, то більше й посмієшся і хорувати не будеш.

– Рада б душа до раю…

– Так Любов не пускає, правда?

Кочубей нараз споважнів. Навіть їхати збирався, мабуть, пригадав собі Любов Федорівну. Але гетьман не пускав.

– Ніч, небезпечна річ.

– До хати треба.

– Або в мене не хата?

– В тебе не хата, а палата.

– І в палатах люди живуть. Якось переночуєш.

Надійшов Войнаровський, і втрійку сіли до карт. Гетьман не любив грати, зробив це ради гостя, котрий був охотник до гри, а не грав часто, бо Любов Федорівна гризла його за те.

За картами гетьман розказував цікаві й забавні пригоди зі своїх молодих літ, коли ще за границею бував. Мав їх чимало. Все щось нового пригадував собі, і навіть Войнаровському, котрий майже не відступав свого дядька, не доводилося двічі того самого дотепу почути.

Кочубей виграв і був у доброму настрою. Не можна сказати, щоб він був скупий, але не любив програвати, гнівався на карту.

Розбалакалися і незчулися, як прийшла пора на вечерю.

Встали.

– Кажіть собі що хочете, – почав гетьман, – а нема-то як життя чесного та богобоязливого дідича-гречкосія. Ні політика його не турбує, ні війна, худібка йому і молоко, і масло, і м’ясо дає, земля хліб святий родить, вода рибку плекає, бджола мід носить, а в нього тільки й жури, щоб це добро не марнувалося, щоб люди якнайбільше маєтку для нього приробили. Святилося таке життя. А прийде похід, нашого богобоязливого нема, – нездужає, половину тіла відняло. Пощо кров людську проливати?.. Мені, грішному, мало коли довелось засмакувати такого богоподібного життя. Все якісь війни, походи, одним словом, – грішиш. Дійсно, я вже й забув, коли так безтурботно провів вечір, як нині. Правда, Андрію?

– Давно ваша милість не були так веселі, – відповів Войнаровський.

– Але знаєте, – запримітив нараз гетьман, – тут нині одного нам бракує, вгадайте чого?

Не вгадали.

– Жінки, без жінки – як без сонця в хаті, сумно якось.

– І без жінки зле, і з жінкою недобре, – рішив Кочубей. – Чоловікові все забагається того, чого не має.

Сміялися всі три. Кочубей тому, бо гадав, що йому дотеп вдався, гетьман з Войнаровським, бо дивилися на нього і пригадували собі Любов Федорівну. Якби вона се чула, дала б йому!

– Велика з жінкою вигода, – продовжав Кочубей, – але буває часом і не вигідно.

Гетьман з Войнаровським сміялися ще гірше.

– Коли б я вдруге на світ народився, їй-Богу, парубком до сивого волосся ходив би.

– Коли б знаття, де впадеш, то й соломи підстелив би, правда? – жартував з Кочубея гетьман.

– Ет, – відповів Кочубей і махнув рукою, висловлюючи таким чином свою зневажливу байдужість до жіночого питання.

За вечерею дальше балакали про жінок. Гетьман розказував про любовні пригоди міністра Шаммілярда, про французький королівський двір і про знавця душ людських, зокрема, жіночих, Люї дік де Ст. Сімона, про котрого говорять, що він списує свої спомини та що ними колись здивує світ, бо в тім молодім чоловіці єднаються дарования історика з хистом поета.

– Гадаю, – завважив Войнаровський, – що справжній історик все-таки до якоїсь міри мусить бути поетом, щоб відтворити давноминуле життя. Інакше він тільки зводить докупи те, що дають історичні документи. Для мене найцікавіші люди – які вони були колись, чи такі, як ми, чи інші.

– Безперечно, чоловік – це найцікавіше питання, і на його історія, звичайно, безпосередно не відповідає, бо вона зайнята питаннями більше загальної натури, політикою, дипломатією, війнами і т. д. Навіть з Таціта можна побачити, як старинні жили, а не як вони життя відчували, як тішилися і терпіли. Боюся, – говорив, поважніючи, гетьман, – що й про нас будуть колись поверху судити, не вникаючи в наші душі, в наші характери, з котрих, як з джерела вода, випливають наші вчинки.

– Люди, що виступають на публічну арену, пануючі, вожді тощо являються перед загалом в горностаях, панцирах, у мантіях, зі скиптрами, булавами, патерицями, і за тими придатками їхньої влади, їхнього суспільного значення губиться саме найцікавіше – людина. Не все чоловіка можна судити по його вчинках, бо не раз чоловік робить не одно проти своєї волі, повинуючися законам, традиції, силі моменту і т. д., – говорив Войнаровський.

– Добре кажеш, – завважив гетьман, – не раз чоловік робить не те, що хоче, а що мусить. І чим його становище вище, тим більша тая трагедія. І в історії читач сам мусить дошукуватися людей, а це діло нелегке. До душі добираються поети, від Гомера починаючи, крізь трагіків грецьких до Шекспіра, від Сервантеса до Мольєра. Отож, як кажу, Люї дік де Ст. Сімон має дар єднати одно з другим, себто малювати людей в їх пурпурах і горностаях і розбирати їх прямо до сорочки. Сам дворак, для котрого король – то сонце, сам ніби й жити не годен без двірських форм і церемоніалу, а послухай, як він про те життя говорить, як він тих людей розбирає до нитки, аж дивно. А найдивніше, що цей чоловік, він о три роки від нашого Орлика молодший, уродився, коли його батькові було літ поверх 70!

– Невже ж? – здивовано спитався Войнаровський.

– Не може бути! – аж крикнув Кочубей, вдивляючися в гетьмана.

Гетьман розсміявся.

– Так, мої панове, так, Клавдові дік де Сен Сімон було літ 71, як одної зимової ночі його друга жінка Шарлот дель Обеспін привела йому на світ отсего Люї де Сен Сімон, про котрого говорю.

– І він здоровий, сповна розуму, подібний до людей? – питався Кочубей.

– Ще й який! Гарний, і здоровий, і дотепний, навіть хоробрий офіцер.

– Дивно і неправдоподібно.

– Чому ж то?

– А тому, що й народ насміхається з пізніх дітей; «любо моя від старої мами», говорять.

– Від мами, але не від батька.

– То значиться…

– Значиться, Василю Леонтійовичу, що наша пісня ще не відспівана, – сказав гетьман, клепаючи Кочубея по рамені, і всі три розсміялися.

– Моя вже, а твоя – не знаю, – відповів по хвилині Кочубей і махнув рукою, не знаючи, що дальше казати. – Ет!

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 345 – 353.