Озеро серед лісу

Богдан Лепкий

Двох сердюків третього на зміну варти провадять.

Минули сад, наближалися до дуплистої груші, ніби сотвореної на це, щоби під нею було добре вартовому стояти.

– Тільки ти, товаришу, вважай, щоб не заснув. Чуйко, як сновида, цілу ніч по Бахмачі ходить. Вчора одного на розмові з дівчиною застукав і на хліб та на воду на цілих три дні посадив.

– Не знати, чого він так пильнує?

– Гетьманського добра стереже.

– Перед ким?

– Чи мало непевного народу? І від татарви ніколи не безпечно в нас.

– Татари взимі не набігають.

– А на Січ на самий Новий рік не напали?

– Правда. Але татарам луна дорогу світить, а тепер тільки місяць сяє і то ясно, як в днину. Чуйко хоче заслужитися в свого пана – та й тільки. Нова мітла добре мете, а постаріється, то змететься, як другі.

Змінили вартового. Вдягнули його у великий баранячий тулуп, чоботи всунув у солом’яні плетінки, плечами оперся о дупло – стоїть.

Пригадуються йому полтавські літні ночі, миргородські сади, любі, тихі розмови: «Нині на варті стій, а завтра, може, в бій, гіркий світ твій!»

– Стій! Гасло?

– Полтава!

– Проходь!

Вартовий бере до рук мушкет і бачить перед собою команданта.

Чуйкевич пізнає в ньому миргородця, до котрого лихий приступав.

– Як же тобі тепер?

– Гаразд!

– Нічого не тривожить?

– Дякуючи Богові, ні. Забув.

– За пильною і вірною службою добрий козак усяке забуває.

– Так, ваша милосте, забуває.

– Тільки про службу не треба забувати. Числю на тебе. Пішов.

В глибоких, свіжих снігах протоптує слід. Далекими полями кружить. Варти порозставляв на два стріли від двора, де їх ніколи не бувало. Коли б що до чого, рад ворога здалеку відперти, щоб Мотря тривоги не почула. На віконниці її кімнати казав на ніч грубі плетінки почіпити, щоб гук стрілів заглушити, коли би стріляти довелося.

Мотря!..

Яка ж та нічка ясна, козацьке сонце світить, сніг, аж за очі бере. В нічку таку на санях вдвійку сидіти, тулити «її» до себе, гріти своїм теплом, вертаючи додому з гостини, – невже ж може щось любішого бути? А вдома теплі покої, прислуга хазяїв жде, вірні собаки за браму вибігають. Поскидали шуби, огрілися, до колиски підходять подивитися, як їх синок спить. Мабуть, підріс за той день-два, коли батьків не було дома. Який він славний!…

Яка ж та нічка ясна і – як темно в душі, ніби сонце навіки погасло…

Чуйкевич від варти до варти іде, то стає й наслухує, то оком далеко в поля вибігає, чи ворога якого не побачить.

Тихо і пусто кругом… Спи, Mотре, спи! Набирай нових сил, нової охоти до життя, до слави, до блеску на гетьманському дворі, ти ж найцінніша оздоба гетьманської золотої булави. Спи, Мотре, спи, Чуйкевич на сторожі стоїть!

У вартівні годинку спочиває, з сердюками розмову веде, як краще і безпечніше розставити ті невеликі бойові сили, якими він гетьманського двора обороняє, щоб вони на кождий знак у кожде місце вчас поспіли. Завдання важке, якщо хочеш його добре сповнити.

Кругом Бахмача тихо, його тривога безпідставна і ніби хороблива, бо звернена проти невидимих ворогів. Але ті вороги є, він їх чує, він певний, що як «є нині, так завтра вони під Бахмач підступлять… З півночі чи від сходу?.. Думає над тим.

У другій вартівні подають йому тарілку гарячого борщу. Радо їсть, бо продрох. Північ давно минула. З’ївши, виймає записник і зазначує зміни, які завтра треба поробити. Відповідає за все. Не простив би собі похибки найменшої, нарікав би на себе ціле життя.

Над ранком чує свист. Біжить туди. Біля вартового, що умовлений знак тривоги подав, застає вже десятника зі своїм відділом з найближчої вартівні. Значиться, впору поспіли. Пильнують. Вартівник валку далеко в полі доглянув. Валка посувається вперед. Хто такий?

Чуйкевич вістових посилає. Незабаром вертають, докладаючи, що це – селяни збіжжя до млина везуть, бо в їх млині перед святами завізно.

– Відпровадити їх аж до самого млина і впевнитися, чи не підступ який! Перетрусити міхи і провірити людей, чи не шпиги… Гоніть!

Козаки проводять валку, Чуйкевич стоїть і жалує, чому воно на тій солом’яній тривозі скінчиться. Краще, щоб нині той ворог появився, ніж чекати до завтрішної ночі.

Постоявши хвилину, дальше снігами бреде.

Так йому довга зимова ніч минає.

Втомлений, вертає у двір і засипляє твердо.

Кругом ліс, всередині озеро без відпливу. Вода в ньому глибока, аж чорна.

На озері довбаний човен з клювом гострим, як стріла. Зривається вітер і знімає на озері хвилю. Хвиля човен з припону відриває і гонить ним кругом, – скоро, чимраз скорше.

В тім човнику хтось сидить. Добуває всіх зусиль, щоб до берега прибити, – не може. Вітер човник чимраз дальше, на саму середину озера заносить, де найбільший крутіж.

Чуйкевич чує крик розпуки; голос знайомий йому. Біжить і стає безрадно.

Вода бурлива, глибока і так скоро кругом озера бурляє, що плисти і не гадай. Пірве тебе, як оріхову шкарлущу; крутиться в голові. Ще хвилину, і довбаний човник клювом в саму середину крутіжа запоре, – пірне углиб.

Чуйкевич вдивляється в човник і пізнає Мотрю…

У воду скаче. «Мотре! – кричить, – це я, Іван! Витривай хвилину, – допливу – і врятую тебе або згинемо разом».

Мотря не чує його, вода реве. Човник, хвилі, вона і він, один безглуздий крутіж, як вітряна труба на пустині, як безодня, сколочена діявольською рукою, щоби дві душі потягнути углиб.

– Мотре! Мотре! Мотре! – пручається, кричить, не відповідає ніхто…

Чуйкевич знає, що це сон, томлячий сон, хоче збудитися, чує свій власний крик, та сон не пускає його з невблаганних обіймів…

– Збудіться, ваша милість, вам щось поганого сниться! – термосив його за рам’я Мотрин чура, і Чуйкевич розплющує очі.

Зимний піт вкриває чоло, серце молотом у груди валить, як серце розгойданого дзвону. Зіниці перестрашено дивляться на простору світлицю в бахмацькому дворі і на чуру, перебраного в однострій гетьманських покоєвих.

– Яка година? – питає.

– Полуднє, милосте ваша. Чи принести обід?

– Перш зимної води подай. Зажди!.. Що нового в дворі?

– Нічого, прошу вашої милості.

– Панночці як?

– Лікарі кажуть, що добре.

– Іди!

Зимною водою по пояс вмивається і голову зливає. Як добре! Почуває себе здоровим і свіжим. Але сну не може забути. Тривожний сон.

На обід каже подати собі борщ, кашу і шматок жареної риби. Нічого не п’є.

Обслугує чура. Старається розвеселити його. Несміливо починає балачку на всілякі теми. Чуйкевич або не відповідає, або відповідає коротко.

– Панночка питалися про вас, – каже.

– Та-ак?

– Тривожиться її милість, щоб ви не перетомилися, пильнуючи по ночах двора. Казали, що вас виручати треба.

– Поклонися ясній панночці від мене і скажи, що я не звик свою роботу на других здавати.

– Спасибі милості вашій!

Чура йде. Скриплять чобітки по камінній підлозі в сінях.

Чуйкевич не може собі місця прибрати. Сон не виходить йому з голови. Побачив занавіску в стіні, – розсуває. Полиці з книжками. (В Мазепи скрізь книжки, свої і чужомовні). Приглядається до них. Самі старі знайомі: «Месія Правдивий», «Лебедь», «Алкоран Магометов», «Боги поганські». Ще в академії читав. Книжки автора нагадали, довгобородого ректора Йоанникія Галятовського.

«Чарівники обманюють людські очі і літають по вітру, читай історію о Готфриді Бульйонськім» – пише покійний Галятовський у «Месії Правдивім». А дальше казку про чарівника Ісмена з Тасового «Висвободженого Єрусалима» наводить. Чуйкевич пригадує собі тую казку. І поет,і герой поеми навіщають його та починають балачку. Єрусалим, Сіон, невмируща християнська ідея. Скільки крові полилося на неї! Навіть діти, хлопчики-недолітки припоясували мечі і пускалися в далеку дорогу на бої не по мірі їх сил, щоб визволити з рук невірних місця, освячені легендою найяснішою з усіх… Києве, Мати городів наших, Сіоне наш і Голгофто свята, де ж ділися лицарі твої? Не діти, а й мужчини в силі віку байдуже глядять на поневолення і на зневагу твою. Хто й коли визволить тебе?

«Злой дух сформировав собі тіло із вітра, іли облака, прийняв образ умершої матері вашого ложного царя, котрий тому і міг воскресити її», – читає дальше Чуйкевич.

Боже ти мій, якими то зарослими стежками блукає українська думка, в які середньовічні нетри забивається вона, щоб правді не глянути в очі! Що таке правда? – питався Пілат; хто спитається, що таке наша правда?

«Один цар погнівався на сонце і збудував велику вежу й замкнув сонце в ній. Але дванадцять планет, позбавлених соняшного світла, зготовили молот великий, розбили вежу і випустили сонце на волю». Хто, і коли, і як визволить сонце України, котре ворог замуровує в чорну вежу?

Чуйкевич розглядав дальше гетьманські книжки. Ось польською мовою писана «Відправа послів грецьких» Кохановського Яна. Листує її і попадає на слова: «Мати, ти за дітьми своїми не плакати, але вити будеш!» Які грізні слова і які трагічні! Ніхто не слухає їх. Троя переміняється в символ, в острогу для тих, котрим грозить заглада, а вони не бачать її, не слухають старинної Кассандри. Бакхові поклоняються, Прияпові жертву приносять, – як їсти, що їсти, і коли, і скільки, та чим попивати їжу, це для них найважніше питання. Неначе діти радуються грецьким конем, що під мурами Трої явився. Не впускайте, не впускайте його в свій город, бо в ньому зрада, в ньому загибель ваша!.. Не чують. Власними руками коня везуть, мур розбивають, бо кінь більший від брам. А серед ночі цей кінь перемінився в апокаліптичну звірюку. Куди копитами своїми скочить, трава не виросте ніколи, камінь на камені не останеться у городі Трої…

Стара легенда, та зміст у ній вічний.

Бережись, Україно, щоб ти новою Троєю не стала! Не пускай, не пускай чужого коня!

І бере Чуйкевич книжку архієпископа чернігівського Лазаря Барановича «Меч духовний» і попадає на слова: «В сії, повнії брани времена, від усього другого корисніший меч. Сам Христос оповістив потребність його, кажучи до учеників своїх: «іже не імать, да продасть ризу свою і купить меч». (Лука, XXII, 36)…

Досить! На нині аж забагато, щоб передумати усе. Чуйкевич бере шаблю з кута, вдягає хутром підбитий байбарак і виходить на подвір’я. Зміняє усе, що намітив учора. Так краще буде, певніша оборона, ворог не заскочить його. Переможе, але не заскочить. Перемога – річ сили, заскочення – наслідок невваги, легкодушності, умовного лінивства. Ніколи не простив би собі того гріха.

Козаки певно нарікають на нього, що прикрий на службу, але не виявляють того по собі, тягнуться, як струни, видно, військовий народ. Як жаль, що не підтримують у ньому вродженого лицарського духа! Без нього не устоїмося в степах. Нашого краю не боронять ні гори, ні море, ні рови, ні башні твердинь, від чого ж тоді, як не від лицарських грудей, відіб’ється ворожа навала?

Тут Чуйкевичеві знову пригадується нинішний сон.

Наше діло – це той довбаний човен, що попав у історичний крутіж. Якщо він тепер не причалить до берега твердого, то піде наспід… Піде!

Чуйкевич не вірить у сни. А все ж таки того сну ніяк забути не може. В ушах йому лящить його власний крик: «Мотре!» Не знає, чи це сон був, чи прямо прочуття? Цей ліс ніби йому знайомий і подібне озеро лісове він десь також бачив. Але де? Обходить варти і думає над тим. Аж пригадав собі. Як їхати полевою дорогою з Бахмача на північний схід, є такий ліс і подібне лісове болото, без відпливу і без річки, – гнила чорна вода. Був там колись і, може, якраз тому і в сні туди зайшов. Але чому якраз туди?

Усьому є якась причина, і все до якоїсь цілі йде. Інакше життя було б іграшкою химерної фортуни. Яка ціль нинішного сну? Чи не остерігає його якась невідома сила?

Тая думка не дає йому спокою. Стрічає старого сотника, що тутешні сторони, як свою власну кишеню знає, і питає його про ліс отсей і про озеро в лісі.

– Та це не озеро, – каже, – а прямо болото, що до його вода з горбів стікає. Чортове болото. Не одну душу загирило в собі. Небезпечний це ліс. Перше там всякий непевний народ кошелився, бо він далеко від шляху. І тепер Бог його знає, що в ньому сидить.

– Чи не поїхати б нам туди?

– А пощо? Що ми там загубили?

– Щоб перевірити. Певніше, то й спокійніше.

– Як ваша милість прикажуть. Ми тут тепер під вашим рей ментом стоїмо. Я слухати привик. Хочете поведу, хоч би й зараз. У мене жінка не кричить і діти не плачуть. Я сам як палець. Пригоди не боюся. І так застоявся, як кінь на стайні, у тому Бахмачі. Козакові, знаєте, за воєнними пригодами скучно.

– Гадаю.

– Як я ще під його милістю полковником Новицьким служив, то довелось чимало з татарами воювати. Двічі нам не повезло. Кажуть, що ясновельможний наш пан гетьман полковника Новицького листами за це картав, особливо під Богутівською слобідкою, хоч, як може вашій милості відомо, гетьман і полковник не чужі собі були, гетьманів племінник, пан Мазепа Трощинський, жонатий був з донькою полковника Новицького, коли чували, і вони собі ніби у дружбі жили. Але дружба дружбою, а що служба службою, – у нашого гетьмана так…

Розговорився старий сотник Петранівський і про Петрика згадав. Як цей нещасний Петрик, літ тому десять, кримців на Україну навів, себе за гетьманового сина подавав, бо гетьман його, щоправда, перше дуже любив і т. д. Аж до того місця своє оповідання довів, як то старшина комонного полку Вечірка того Петрика біля містечка Кишеньки у бою зарубав і сам лютою смертію з руки татарської погиб.

– А великий цей ліс? – спитав нараз Чуйкевич.

– Який?

– А той з болотом, про який я вас перше питав.

– Ага, цей чортівський гайок, чи великий він? Ні. Колись тут великі ліси бували, тепер винищено багато. Довкола городів і кріпостей, треба їх тому було винищувати, щоб ворог не міг близько під город підступити. Лісом він, бувало, невидимо для сторожі підкрадеться і відперти важко. А як винищити ліс, то кругом видно.

Тут знову починався виклад про оборонну систему колись і тепер; Чуйкевич перервав цей виклад питанням, як далеко туди?

– До того ліса?

– Так.

– От, може, година їзди.

– Візьмемо тоді яку десятку людей і поїдемо з вами.

– Ваша милість зі мною?

– Еге ж.

– Ні, так не добре буде.

– А як же?

– Якщо ваша милість зволять послухати моєї ради, то краще зробимо так. Я візьму пів пішої запасної сотні і перетрясемо цей ліс. Кіньми пускатися незручно. Ліс, сніг, болота, коні – дорога річ, – піхотинець у кожну нору влізе, – йому безпечніше. А покидати двора я вашій милості не раджу. Це не добре. Кождий похід, хоч би й такий нікчемний, як отсей, непевна річ. Ідеш, але чи вернеш, хто знає. А що було б у Бахмачі, коли б так ваша милість не вернули? Я – друга річ. На моє місце десятьох молодших чекає.

Чуйкевич притакнув старому.

Дав приказ і пів запасної сотні пішло в недалекий похід.

Чуйкевич з валів відпроваджував їх очима, поки на виднокрузі не згубився їх слід.

Тоді у двір пішов, чи не почує щось про Мотрю. Нічого нового. Від двох днів ані гірше, ні краще. Лікарі знову стали турбуватися нею. Пробують нових ліків. Мотря неспокійна чогось. Бентежиться, то знов ніби байдужа на все. Хоч би цю ніч могла спокійно спати.

Чуйкевич вискакує з двора і над Бахмачем, як орел, кружляє.

На гадку йому сотник прийшов, Петранівський. Коли б він тільки в біду не попав. Старий лис, але й на таких колись кінець приходить. Хоробрий козак мало коли своєю смертію вмирає.

Наслухує, чи стрілів з цеї сторони не почує. Мабуть, задалеко, щоб чути. Розвідку посилає, наладжує зв’язок, а сам з другою половиною запасної сотні напоготові стоїть.

Досвідченого охочекомонного ротмістра до себе прикликати велить.

– Мабуть, чи не доведеться мені на годинку від двора відійти. Ви тоді виручите мене. Вам відомий розклад наших сил?

– Я Бахмач знаю, як своїх п’ять пальців.

– Так тоді гаразд… Ось і вістун. Що нового?

– У лісі стрілянина.

– Певно чув?

– Як вашу милість чую.

– Відповіш, коли неправду сказав.

– Знаю.

І Чуйкевич з другою половиною запасної сотні на допомогу першій половині спішить.

Щоби скорше поспіти, людей на декілька саней посадив.

Під’їдуть, поки добра дорога, а там побачать, що дальше робити.

– Гони!

Чуйкевича запал бойовий обгортає. Хотів би скорше стрінутися з ворогами й побачити, хто вони таке. Кримці чи свої харцизи? Хто б не були, кари їм не минути.

На гетьманову домівку наступали. Добре, що близько не підійшли. Може, тепер на сутичці десь у лісі скінчиться, Мотрі не потривожать.

– Mотре, тривай! Або врятую тебе, або з тобою згину! – пригадав собі свої власні слова з нинішного тривожного сну.

Не сон це був, а прочуття, котре, як видно, завело його.

Чуйкевич на перших санях навколішках стоїть, мушкет напоготові.

Сонце з полудня звернуло, але ще ясно. Кождий корч видно на віддаль татарської стріли. І сліди на свіжім снігу пізнати. Ось туди Петранівський зі своїми пройшов, а там вістові а по полю походили, кождий крок прослідити можна.

– Стій!

Сани спинилися, козаки зіскочили з них, набиті мушкети в руках, за Чуйкевичем біжать, ліс від полудня окружають, бо по вистрілах знати, що Петранівський з півночі наступає. Важна річ ворога з лісу не пустити, замкнути й виловити його, як рибу в тенети.

Так воно і сталося.

Ще заки стемнілося, ліс був у Чуйкевичевих руках. Ранених козаків відвезли на санях до Бахмача в двір. Не було їх багато, бо ворога заскочили знічев’я. Він щолиш, мабуть, готовився до наступу вночі, може, щолиш завтра. Тепер, пообідавши добре, хто просипляв похмілля, а хто в карти і в кості грав, не прочуваючи ніякої небезпеки. Лісом не було дороги. Ніхто туди не проходив, не було чого боятися. До того на узліссю такого снігу надуло, що й не проберешся легко. Харцизи навіть варт далеких не порозставляли, а близькі, як побачили козаків, то вже було запізно.

Петранівський, здавна привиклий до таких сутичок з нерегулярними бандами, списався, як немож краще. Чуйкевичеві довелось тільки кінчити, що він почав. Виловлювали останніх харцизів, перебігаючи ліс здовж і впоперек.

Декого доводилося, як борсука, витягати з нори і брати на аркан, дехто втікав, за ним посилали кулі. Але було кількох, що, мабуть, ще Петрикові часи пам’ятали, і тії відбивалися хоробро. На білім снігу червонілися калюжі людської крові.

Заходяче сонце золотило чорні верхів’я дерев. Чуйкевич стояв над замерзлим озером серед лісу і думав. Того озера і доглянути важко. Такий тут сніг, як і скрізь. Береги позадувало, на лід насипало снігу. Чи є на ньому той довбаний човник, чи нема, – не видно.

Так ось звідки грозила небезпека Мотрі! Від озера мав звіятися цей крутіж, що міг, коли не пірвати з собою Мотрі, так перестрашити її і спричинити нещастя, котрого Чуйкевич не хотів навіть по імені назвати.

Звідки ж узялася тая хоробра ватага? Хто її сказав, що гетьмана немає дома? Що за сміливість нападати на гетьманський двір, котрий ніколи не стоїть безборонно?

Ці питання не сходили йому з ума.

Прочував чиюсь руку, що затіяла це діло. Це ж прямо наїзд. Наїзди, чи там заїзди, в Речі Посполитій були явищем буденним. Де державна влада не має виконної сили, там приватні люди самі добиваються свого права, права сильнішого. Але щоб гетьмана Мазепу наїздити, – ні, це божевілля! На таке діло звичайні харцизи не підуть. Тут потрібна підмова і підмога, до того може заманити гріш, і то не будь-який!

Чуйкевич додумався до того, чия це рука, але гріха на совість не хотів брати. Побачимо. Досить хільтаїв у полон взяли, на допросі скажуть. Може, й не всі знатимуть, хто їх до злого намовив, але все-таки по нитці можна і до клубка добраться.

Кругом Чуйкевича зібрались його люди. Петранівський виловлював останки бандитів. Понурі, грізні, з ранами, перев’язаними як-будь, стояли, сиділи й лежали кругом огнища, на поляні, в лісі. Було їх душ кільканадцять, бо чимало в сутичці погибло. Дехто, що відбився від гурту, як почув стріли, не вертав до нього. Тим повелося спастись. Утікли. Між ними й провідник, ватажок лицарів з-під чорного стягу. Це доводило старого Петранівського до такої злості, що він аж вус собі кусав. «Маємо сокиру, та не маємо руки, котра нас хотіла рубати, – нарікав на себе й на своїх. – Видно, постарівся я, коли таку дурницю зробив».

Чуйкевич потішав старого.

– Ви і так списалися добре. За годину ворога розбили і то майже без утрат. Я певний, що гетьман нагородить вас.

Чуйкевич був дійсно вдоволений вислідом цього несподіваного походу. Головна річ – можна бути спокійним, що на двір ніхто так скоро не посміє напасти. Цей розгром триматиме здалеку від двора всякий непевний народ.

Зокрема тішився, що охоронив Мотрю від небезпеки. Коли б так прийшлося було напасників відбивати зблизька, вона за тривогу заплатила би своїм здоров’ям, а може, й життям.

Спомин про Мотрю настроїв його на лагіднішу нуту. Чоловік брав над вояком верх.

Він підійшов до полонених і став приглядатися їм зблизька. Виснажені поранені, в подертій одежі, робили сумне вражіння. Переважно люди молоді, парубки, що провинилися в громаді і пустилися на промисли лісові. Чимало тепер таких. Одних біда до злого пхає, других гаряча кров, помста якась або прямо нещасливий випадок. З таких на Січі бувають найхоробріші вояки, якщо котрому поталанить дібратися туди.

Чуйкевичеві жаль робилося тих безталанних людей. Якщо їх віддадуть під суд, то не обійдеться без кари, без муки і – без кривди. Чимало прокльонів полетить до неба і чимало зродиться нових, тяжких гріхів, бо мало коли гріх буває бездітний.

Що тут йому робити? Не хотів брати гріха на свою совість. Здавалося йому, що й Мотря не схоче, щоб за неї людей мучили й карали. Певно, що ні! Вона химерна, смілива й хоробра, як лицар, а все ж таки душею лагідна та добра. Серце буде її боліти, що із-за неї люди терплять.

Від одного до другого ходив і випитувався,хто він, звідки і як у ватагу попав? Відповідали нерадо й нескоро, але його лагідний голос, його людяне поведения розв’язувало їм язики. Виявилося, що це дійсно здебільшого новики в харцизному ділі, діти безталання, жертви часу.

Чуйкевич рішився. Покінчивши розпит, став перед ними і почав різко:

– Люди!

Хто сидів або лежав, піднявся в повний зріст і стояв, з похиленою головою, нічого доброго не сподіваючись.

– Люди! Ви знаєте, що ваше життя і смерть у моїх руках. Схочу – пущу, не схочу – повиснеш на гілляці. Я вас з оружжям у руці в гетьманських маєтках приловив, – у ватазі, від якої нічого доброго сподіватися не можна. Як гетьманський намісник на час, коли його нема, я можу на місці над вами суд зробити і зроблю його, щоб не гаятись довго і щоб зайвої турботи нашим урядовцям не причиняти.

Гільтаї не сподівалися ласки, а по тих словах вони й решту надії втратили. Сумно дивилися в землю, ніби шукаючи в ній свого останнього приюту. Дехто зітхав, жалуючи молодих літ і згадуючи своїх близьких, що навіть не знатимуть, де він подівся.

Минуть літа, а їх все ще даром визиратимуть заплакані, люблячі очі.

Один з них був не парубок, а прямо підпарубочий, літ, може, шістнадцять. У його очах малювалася така жахлива тривога, що Чуйкевич глянув і відвернувся від нього.

Помовчавши хвилину, говорив дальше:

– Але мені крові вашої не треба. Я вас розоружив і відвів від злого. Гадаю, вдруге на таке діло не підете.

– Не підемо, милосте ваша! – відповіло кількох.

– Помилую вас і не буду жорстоко карати, якщо скажете мені, хто вас намовив до злого і що саме загадали виробити.

Гільтаї мовчали.

– Чому ж ви не говорите? Мені не хочеться довго на морозі вашу відповідь ждати!

Один другого штовхав: «Кажи!», «Говори ти!», «Я не знаю, що казати»…

Чуйкевич бачив, що їм тяжко рішитися, бояться зрадити ватагу і ватажка, може, їх зв’язує присяга. Глянув на них і, показуючи пальцем на третього з ряду, гукнув:

– Говори ти!

Різкий приказ звичайно переломлює нерішучість.

– Так мені, Боже, дай щасливо додому вернути, коли я знаю, чого нас під Бахмач повели, – відповів запитаний.

– Я навіть не знав, – говорив його сусід, – що це Бахмач, я не тутешній. Під Бахмач я ніяк не пішов би.

– А хто ж вас вів?

– Казали, добрий молодець, що за правду стоїть, Яким Тогобічний.

– А не говорив він вам, пощо і до кого йдете і яке діло маєте зробити?

– По червінцеві обіцяв та ще хвалився, що заведе на Січ.

– Казав, щоб тільки кіньми запаслися, то дмухнемо туди.

– За віру святу воювати.

– З ворогами народу козацького розправлятися.

– Аж, гляди, де нас завів!

– Бодай би його чорт в трясця запровадив.

– Бодай би він ранку не діждався.

Чуйкевич бачив, що нарікають щиро. Злість говорила з них. Провідник покинув у тяжкій пригоді свою ватагу, котрій так багато обіцяв.

– Люди, – казав дальше, – так не можна. Погадайте, я ж військовий чоловік. Зловив ватагу горлорізів і пустив їх, не добившися ніякого толку. Так не йде. Я того зробити не можу. Перший сотник сміявся би з мене.

Вони оглянулися туди, де сотник зібрав своїх козаків докупи.

– Отже, бачите. Мені конче треба знати, хто і до чого вас намовляв, а тоді я рішуся, чи простити вас, чи ні і що з вами зробити. Годі ж мені вас на дальші промисли лишити.

– Авжеж, що годі.

– Воно так і не водиться у світі.

– Ніяк, ні.

– Чому ж ви тоді мовчите?

– Бо не знаємо нічого сказати.

– Гадаєте, підведу?

– Ні, того ми про вашу милість не гадаємо.

– Я чув, що ваша милість правдивий чоловік.

– Гетьманський канцелярист.

Розпит, зразу грізний, перемінювався в балачку. Чуйкевич чув, що так до нічого не дійде.

– Скажу вам своє тверде слово. Або я довідаюся від вас правду і тоді кого, може, і з місця відпущу, а кого постараюся, щоб до служби прийняли, на це вам моє чесне слово, або не довідаюся, і тоді нікому з вас із цього лісу живим не вийти… Більше нам нема що говорити.

Заворушився гурт: «Говори!», «Кажи!», «Чому ж ти не говориш?»…

З гурта виступив один, підійшов до Чуйкевича і промовив стиха:

– Я щось маю вашій милості сказати.

Чуйкевич зрозумів, що він не хоче вголос говорити, і відвів його набік:

– Кажи!

– Ваша милосте! Люди не винуваті. Нас підвів Тогобічний. Обіцяв повести на Січ. А щоби ми мали на Бахмач нападати, цього він нікому не казав, на це я і хрест поцілую.

– Тільки всього? Це я вже чув.

– Ні, я ще не скінчив. Але Тогобічний виговорився вчорашньої ночі переді мною, випивши трохи, що підемо якусь панночку визволяти.

– Яку?

– Не знаю.

– Ага. Ну і що?

– І що, коли ми її визволимо і до рідних батьків відставимо, то за це нам буде велика нагорода, може, й по коневі дадуть, а вашій милості відомо, що для таких людей, як ми, значить свій власний кінь.

– Ти того нікому не казав?

– Ні, не казав нікому.

– Так і мовчи. Без мого приказу навіть не згадуй.

– Не згадаю.

– А не чув ти, де ви мали тую панночу відвезти?

– Того я не чув, але, мабуть, не дуже далеко, бо ще тої самої ночі мали ми дальше утікати.

Чуйкевич надумувався хвилину.

– Ти підеш зі мною. Нічого тобі не станеться.

Гільтай обіймив Чуйкевича за коліна.

– Встань! А тепер скажи мені по правді, кого з тих людей можна відпустити?

– Усіх, ваша милосте. Це люди не лихі, а нещасливі.

– Коли так, то краще взяти їх до роботи. Може, заслужаться. А цей хлопчина?

– Він зі всіх найбідніший. Йому батька у дворі вбили. Він боронив. Тяжко побили його – утік.

– Правду кажеш?

– Як же я смів би брехати добродієві моєму. Ви ж мені життя дарували.

– Так уважай же, а тепер до гурту вертай!

Пішов.

Чуйкевич задумався: «От воно що! Значиться, Любов Федорівна затіяла таке небезпечне діло. Василь Леонтійович, може, про нього й не знає. Він певно не згодився б на те. Це ж злочин, це ребелія! Та жінка ще колись великого лиха накоїть».

Ходив, не знаючи, що йому робити.

– Добре, що на тім і покінчилося. Добре, що ми ватажка не зловили. Його ватага нічого не знає, – крім одного, а він під моєю рукою. Стоятиму на тім, що зробили ми звичайну гільтайську банду, яка скривалася у лісі. Поговорю ще з Петранівським, щоб він надто побідою не величався і щоби сотня не розговорювала про це. Гетьманові треба правду сказати, але ж і гетьман не схоче сорому на голову Мотриної мами. Тільки буде тримати Кочубеїв у руках.

Поговоривши з собою та порадившися розуму і совісті, підійшов до гільтаїв.

– Хто з вас хоче додому вертати, а хто під мою руку піде?

Виступило тільки трьох. Лишили дома жінок і дітей. Хотіли до них вертати. Не пощастилося їм зранку, не буде й до останку, погадали собі. З очей їм видно було, що тішилися такою несподіваною ласкою гетьманського канцеляриста.

– Хрест цілуйте мені, що більше на такі погані промисли не підете, – промовив до них Чуйкевич, виймаючи шаблю свою з похви і показуючи на той хрест, який був між ручкою і вістрям шаблі.

Перехрестилися тричі і поцілували побожно. Тоді перед Чуйкевичем навколішки впали.

– Батьку ти наш, добродію наш сердечний!

– Ідіть у мир і не согрішайте більше! А це для ваших дітей, – додав, кладучи їм по золотому.

Ватага як укопана стояла. Такого пана їм ще не доводилося стрічати. Кождий із них у цей мент душу за нього віддав би.

– Спішіться, щоб завидку з цього ліса вийшли.

– Не побачить він нас більше ніколи. Пішли.

Петранівський до Чуйкевича підбіг.

– А це ж як?

– Так, як бачите. Люди невинні, і я їх пустив. Спокійніших, певно, на всім світі не буде.

– А інші?

– Інших поведемо з собою.

– Під суд.

– Ні. На службу. Попрошу гетьмана, щоб їх під мою руку віддав. Вірніших в мене не буде.

Петранівський дивився, ніби не розумів.

– Дивно.

– Ні, пане сотнику, – по-людськи. Невже ж мало крові на нашій землі? Треба щадити людей, придадуться.

– На війну, гадаєте?

– А вже ж що не на забаву, пане сотнику. Ми не коти, щоб із мишами граться.

– На війну, – повторив старий сотник, і ця гадка заспокоїла його. Дивувався, що воно таке просте, а він ніколи про те не подумав. Певна річ, що для війни відважного народу треба.

– Але що скаже пан гетьман?

– Подякує вам і мені.

Сотник підкрутив вус.

– Так тоді хіба будемо вертати?

– Будь ласка, ведіть!

Це ще більше заспокоїло старого козака.

Він казав «гультайству» йти походом уперед; за ним двигалася сотня; Чуйкевич задуманий за сотнею ступав.

Сніг під ногами скрипів, сіяли зорі, від пня до пня лунав відгомін козацьких чобіт.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 311 – 326.