Розмова

Богдан Лепкий

Під одною стіною дубова скриня, різьблена і залізом кута, під другою – секретарик заморський, старосвітський, в котрім кожне покоління знаходило нові скритки зі старими грішми і з тайними записками предків.

При вікні столик; на нім полотно, мережки, голки, нитки, ножиці.

За столом крісло, з високою спинкою і з м’ягкими подушками.

У кріслі сидить Любов Федорівна.

На ній сірий контуш і білий очіпок на голові. З-під очіпка спадає жмут брудно-сивавого волосся, не крашеного нині.

На колінах часослов; відчинений. Читала. Тепер думає.

Очі по дверях блудять, ніби когось ждуть. Повіки червоні, кругом очей сині підкови. Знати, недобре спала Любов Федорівна. Лиця пожовкли, – нагадують свіжовиправлену шкіру; уста дрижать.

Лиха на себе.

Не може простити собі, що вчора перестрашилася чоловіка й подалась, – не встояла в бою.

Василь Леонтійович був грізний.

Не, пізнала його. В цей мент, як підняв руки над її головою, мурашки побігли їй по спині. Уперве побачила в нім мужчину… Запізно.

Коли б так зробив був літ тому двацять, може б, поплакала нишком і полюбила його ще більше, а нині – ненавиділа його, як ворога, котрий її побідив.

І ненавиділа себе, як побіджену.

Ненавиділа весь світ.

Молиться, але Божі глаголи не заспокоюють її.

Застара, щоб відмінити душу.

Ні, ні! Не пора починати життя наново:

Може, їй замість Мотрі йти в монастир, молитися, слухати ігумені, вчитися християнської покори? Приказувати, а не слухати, може! Тими її приказами росли Кочубеєві маєтки, без них скапають вони, як свічка, бо Василь Леонтійович м’ягкий, як віск.

Якого хто «комплексу», такий хай і остається.

А присяга?

Присягала, що для Мотрі поблажливою буде, що простить їй не одно, чого не прощала передше.

Це можна, щоби тільки Мотря назад до них вернула.

Не материнська любов говорила з неї, а страх, – що скажуть люди? Рознесуть неславу про цілу родину Кочубеїв, котрій стався нечуваний «деспект». Кочубеям доньку пірвали, а може, сама від батьків утікла! З ким, як, що, коли?.. Розлетяться вісті всілякі, як ворони, розлізуться наклепи, як по полі мишва. Як же тоді Любов Федорівна людям в очі гляне?

Дотепер кожний слухав її, бо ніхто не міг їй ніякого закиду зробити, крім того, що мужа під пантофлем тримає… Невже ж це гріх? І добре, що тримала, без того не був би він тим, чим є.

Він тепер не говорить до неї, лихий, – а дивись, стане приказувати.

Ні, ні! Того бути не може!

Нині не бачила його. В канцелярії сидить, письма пише і шле післанцями на всі сторони світу, щоби Мотрі шукали. Мотря – пестуньчик його. Без неї йому і світ немилий.

Чути дзвінки, хтось вулицею їде. Перед брамою сани спинилися, хтось на рундук увійшов, з ключником говорить, крізь кімнати іде, дверми лускає, вже у її спальні, бере за клямку, відчиняє двері, – Василь Леонтійович…

– Ти тут?

– Як бачиш…

– Молишся?

– Так.

– Молися… За себе і за мене… Великі наші гріхи… Бог нас карає, жінко…

– Досвідчає.

– Карає.

– Досвідчає!

– Кажу тобі – карає!.. Про Мотрю ані слиху ні диху.

– Добре сховалася донька перед родителями своїми.

– Перед мамою, – кажи.

– Добра донька перед мамою не втікає.

– Мама мамі не рівна.

– І донька доньці.

– Жінко, не забувай, що ти присягала вчора. Хрест святий цілувала.

– Я не присягала, що мовчатиму. Ще мені мови не умкнуло.

– Язик твій до нещастя веде.

– То відріж його!

– Жінко! – і Василь Леонтійович грізно засвітив очима. Вузькі вони і скісні у нього, ніби ховалися перед людьми, ніби соромилися чогось, та зате грізнішими здавалися, коли крізь них виявлялася злість.

Любов Федорівна змовчала. Замкнула часослов, перехрестилася тричі й поклала книжку на стіл, на тії мережки й вишивання, що від кількох днів надармо рук її дожидали.

– Вісті якої нема? – спитала, зміняючи голос.

– Якої вісті?

– А про Мотрю.

– Ні, нема. Вже я й надію утратив, щоб яка добра вість наспіла. Люди вертають з нічим. Ніяких прикмет. Сніг позадував дорогу. Може, де вбита під снігом у якому рові лежить.

– Василю Леонтійовичу, що ви таке говорите? Бога бійтеся, що в таку годину вимовите. Пощо собі щось найгіршого гадати. Може, вона якраз до добрих людей попалася, може, дивись, і вернеться до нас.

– Не з добром їй вертатися до такої матері, як ти.

– Зате до батька на крилах прилетить.

– Злість твоя від горя сильніша. Ти у злості і вмреш.

– А тебе люди злижуть, бо дуже солодкий.

– Кращий цукор, ніж полин.

– І полин ліком буває.

Темніло. Кочубей не бачив злоби на устах своєї дружини. Уявляв собі. Уява звичайно від дійсності сильніша. Сваритися не міг.

– Жінко, як би ти серце моє розкраяла нині, то нічого в нім не знайшла би, крім великого болю. Кождий волос болить мене, не то що! Місця собі прибрати не можу, а,ти мене їш, живцем їш мене, жінко.

Любов Федорівна по старій своїй звичці хотіла відповісти, що це він її їсть, забуваючи, що вона йому найвірніша жінка й найпильніша господиня, але по голосі його пізнала, що краще тим разом змовчати. І змовчала.

Кочубей хотів іти.

– Куди ж бо ти? Стривай! Сідай на скриню. Бач який обидливий… Кажеш, вернули твої люди і ніяких слідів не знайшли? Усі вернули?

– Ні, ще не всі. Ще нема тих, що на Бахмач післав.

– Гу-ум! Тих, кажеш, нема? А другі ніяких слідів не знайшли? Усе перешукали, кождий хутір, слободу, млин, усіх перепитали?

– Авжеж!

– Так, значиться, наша Мотря туди, як Бахмач.

Василь Леонтійович зірвався зі скрині.

– Як ти кажеш, як? – у його голосі задзвеніла нова надія.

– А так, що коли нігде слідів немає, а з Бахмача ще люди не вернули, так, значиться, вони там на якісь сліди напали і шукають. Це я тобі своїм бабським розумом гадаю, а ти, може, краще знаєш, на те ти і генеральний суддя.

Кочубей надумувався хвилину.

– Знаєш, жінко, – сказав, – коли б твоє слово та Богові в ухо, не пожалував би я якої сотні червінців на Боже.

– І казати мені не потребуєш, сама знаю. Та. ще так собі своїм бабським розумом кмітую, чи не будуть Мотрині сліди десь недалеко від Мазепиної ходи.

Кочубей наблизився до жінки і вдивлявся в її бліде обличчя,

– Що ти кажеш, що?

– Гадаю, чи Мотрині сліди та не будуть близько від гетьманської ходи, – повторила ще раз.

– Ні, жінко, ти вже задалеко своїми гадками забігаєш,

– Може, заблизько. Бо, побачиш, що, коли б твоя судейська влада була сильнішою від гетьманських привілеїв, то Мотря довго поза батьковою хатою не побувала б.

– Це вже з тебе злість до Івана Степановича балака. Злість засліплює розум.

– Коли хтось і без того не сліпий.

– Мазепа до такого діла неспосібний.

– Мазепа до всього спосібний.

– Ти по собі всіх легко собі важиш. Івана Степановича не торкай. Він наша влада. За ним цар, не тобі пориватися на його.

– Свого права кожному доходити вільно.

– Якщо він має підставу.

– Підстава знайдеться, але в тебе не буде відваги, бо ти трус.

– Не у всіх така поривиста вдача, як у тебе. Суперечку перервав ключник. Застукав у двері.

– Увійти!

– Прошу вашої милості, люди з-під Бахмача вернули. Обоє Кочубеї побігли до сіней.

– Що нового? Кажіть! – наглив генеральний суддя. Розказували, перебиваючи один другому, бо кождий хотів нагороду дістати. Кочубей пустив старшого до слова.

Від нього довідався, що минулої ночі їхали якісь сани в напрямі Бахмача. На санях, крім погонича, сиділа жінка і хлопець.

– Мотря і її чура! – скрикнула Любов Федорівна.

– Любонько, дозволь… Говори, вашець, дальше.

– Біля Шапчиного хутора напали на них вовки.

– Вовки! – скрикнула Любов Федорівна.

– Вовки, – повторив гонець, – але вони оборонилися щасливо. Як вітер мчали. Хуторяни ні коней, ні людей не могли розпізнати.

– І що?

– Перед Бахмачем наліво повернули, туди як до отця Симона, на попівство.

– Питали в отця Симона?

– Питали. Там їх нема.

– І не було?

– Отець Симон божився, що на очі ясної панночки не бачив. Усі покої нам відчинив, скрізь заглядали, – не було.

Кочубей дав людям по червінцеві і відпустив.

– Покріпіться і – спати! Може, ви мені знов потрібні будете.

Люди вийшли. Кочубей своїм звичаєм став ходити по сінях, заложивши руки за спину.

– Що ж ти на це? – спитала Любов Федорівна.

– Що я на це?.. Слід є, але малопомітний.

– Іди за тим слідом. Комісію шли. Хай перетрушують, на кого підзор паде, – питати. Свічками припекти – не зашкодить.

– Не можна. Це гетьманські люди. Моя рука туди не сягає.

– Але його рука по твою доньку сягнула!

– Не кажи гоп, поки не перескочиш!

– Багато я на вітер говорила? Побачиш, що й тепер на мойому стане… Але – цить!.. Сурмлять… Це гетьманські післанці.

Кочубей вибіг і за хвилину з листом від гетьмана вернув.

Дрижучою рукою розривав велику печать. Любов Федорівна свічку взяла зі стола і присвічувала, щоб Василь Леонтійович міг читати дрібне письмо гетьманської собственної руки.

Мазепа прохав Кочубея, щоб він зараз завтра вранці відвідав його в Бахмачі. Важне діло!

Останні слова були підчеркнені.

Кочубей ще раз лист прочитав і сховав за пояс. Кочубеїха побігла в челядну, щоб погостити гетьманських гінців. Гадала дати їм такого спотикача, щоб спотикалися і виговорилися з дечим.

Та завелась.

Гетьманські гінці перед брамою завернули і пігнали назад.

Замкові мури передавали собі голос їх сурм, аж шибки в Кочубеєвім дворі від того гомону дрижали.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 285 – 290.